Пенсію перестали платити. Чеченці наїхали. Прапор «Новоросії» повісили. Російські танки у місті побачили. Зрозуміли - війна

Родина переселенців Баранових з 2013 року живе у Вишеньках Коропського району. Переїхали з міста Антрацит Луганської області у батьківську хату. Кажуть, під старість починають нове життя на батьківщині. А син Артем, проживши у Вишеньках рік, з родиною повернувся на Луганщину.


Наталія Баранова

Тіло тут, на батьківщині. Душа і життя там — на Луганщині

— Добре, що тікати було куди, — каже 56-річна Наталія Баранова. — У батьківську хату. Батьки померли, але просили, аби хату не продавали. Старша сестра Антоніна на пенсії, живе у Херсоні. Кожен рік приїздила у Вишеньки, з весни до осені жила. Ми рідко бували.

У юності вивчилася на технолога в Чернігові. За розподілом потрапила у Крим. Там і зустріла чоловіка Олександра. Жили зі свекрухою біля Феодосії. У Сашкової сестри не заладилося сімейне життя, повернулася до матері. Тісно, от і вирішили переїхати. У 1982 році якраз вербували на Луганськ. Народилася дочка Анжела, зараз їй 36 років, за нею Ліда, їй 34. Наймолодший — син 32-річний Артем.

Чоловік із будівельників перевівся у шахтарі. Жили добре, отримали чотирикімнатну квартиру. Нажили сину і дочці по трикімнатній квартирі. Дача була. Тепер тіло тут, на батьківщині, а душа і життя там — на Луганщині.

До 90-х років працювала на заводі технологом. Тоді почалася перебудова, все позакривали. У нашому містечку чоловіки трудилися на шахті. Жінки або дома сиділи, або йшли у торговельний бізнес. Я на базарі каву-чай продавала. Анжела з Лідою торгували в магазинах, Артем — шахтар. Один зять зварник, тепер їздить у Київ на заробітки. Вдома буває декілька днів у місяць. Інший займається ремонтними роботами. Як звідти втекли, молодша Ліда вийшла заміж, тепер у Києві квартиру з чоловіком винаймають.

За рік до війни мене збила машина. Тяжка травма голови, три переломи. Лікарі виходили. Аби війна почалася раніше, мо’, мене б не було. Тепер трохи гальмую, слова забуваю. Зі мною, як з малим дитям.

Почалося все весною 2013-ого з агітацій. Деякі кажуть: «Ви просили Путіна», — продовжує жінка. — Нікого ми не просили. У нас самих нічого не питали. В Антрацит приїхали хлопці не нашої національності, скоріш за все, чеченці. Містечко ж невелике, до 55 тисяч жителів, усі один одного знають хоч заочно. Дочка з роботи приходить, каже: «Мамо, стільки людей у місто нових наїхало. Питають: «У вас завжди тут так холодно?» — «Чого в холод приїхали?» — «Вас рятувати».

Через тиждень зменшили лімітну суму на кредитних картках. У банку казали, все нормально, у системі збій, через декілька днів все буде добре. А тоді пенсії почали затримувати. Люди пішли у казначейство, а там кажуть: «Ми закриті, фінансування через нас не проходить». З того часу пенсій ми не отримували.

А згодом вночі люди побачили, як російські танки через місто їхали, по центральній вулиці. Шахтарі, як їхали у нічну зміну, бачили людей у вантажівках. Тоді не знали, хто вони. Ті, що наїхали, спочатку ходили без зброї, тоді взяли в руки автомати. Ми не могли зрозуміти, що коїться. Подруга Наташа жила на околиці, у нічну йшла — наш, український, прапор на міськвиконкомі висів. Додому зранку поверталася — хтось уже прапор «Новоросії» повісив.

А ще через тижнів два почали обстрілювати Луганськ. До на: 70 кілометрів. Підготували підвал. Дітей відправили у Вишеньки. Трохи побули, дзвонять: «Якщо не приїдете, ми повернемося. Довелось нам збирати сумки, їхати. У Дебальцевому потрапили під обстріл. Кажу: «Сашо, якщо помирати, то вдома. А не під обстрілами, на дорозі. Собаки розтягнуть тіло, і поховати нас нормально не зможуть». Розвернулись і додому. Анжела подзвонила знайомим, і нас з горем пополам через декілька днів вивезли.

Двох котів з собою забрали. Ще двох собак і кошеня підібрали по дорозі. Тепер з нами живуть. Усе думали: а ось, поділять, подерибанять, і вщухне війна. Скільки ж вони можуть там тих доларів жерти? Та зрозуміли, що затягнулося це надовго. Потроху почали скуповувати будматеріали, відбудовувати хату.

Снаряд залетів на ринок, осколок — в дитину. Нутрощі висіли на деревах

— Перші обстріли Антрацита почалися на околицях міста, — пригадує жінка. — Багато людей постраждало на базарі, коли залетів снаряд. Ще один розірвався у парку. Осколок влучив у дитину, яка була у колясці на прогулянці з мамою. Ще один поцілив між будинками. Повилітали вікна, людей вберегло. Як сюди переїхали, зідзвонювалися з друзями, які залишилися.

Як обстріли йшли, тижнями сиділи в підвалах. Дуже постраждала околиця міста, приватний сектор. Жінка у туалет пішла і вже не вийшла. Автомати в руки місцеві не брали, хіба що алкоголіки чи наркомани. Йдеш по місту, на одному дереві кишки людські висять, навпроти голова. Трохи далі — рука. Жахіття.

Якщо сусід зуб на тебе мав, пішов, сказав окупантам — прийшли, забрали до підвалу. Багато хто не вийшов. Знайома з дітьми виїхала у Західну Україну, бабуся хату відписала. А тоді з’явилася можливість забрати меблі. Приїхала, а на її гаражі новий замок. Сусід приходить з якимись вояками: «Вона ломиться у мій гараж, там стоїть моя машина». Забрали в підвал, ніхто не розбирався. Дві доби сиділа. Те, що змогла, з квартири забрала і поїхала. Сказала, більше не повернеться ніколи. А коли місто відбили, люди почали повертатися. Майже в кожному вікні світло горіло.

На шахті платять рублями

— Анжела влаштувалася в школу-інтернат у Вишеньки кухарем. Чоловік їздить до Києва на заробітки. Внучка Ангеліна закінчує 11 клас.

Попервах вжахнулися коропськими цінами. «Ну у вас тут крохобори», — жартувала. Виживали тільки на мучному. Булочок з повидлом напечу деко, і наїлися всі. Звикли до комфорту. Приготувалися до старості. Підлога з підігрівом, усе на кнопочках-пультах. А тут 12 душ спало у двокімнатній хаті. Ванни немає, туалет надворі. Дрова потрібно заготовити.

Артем рік з нами пожив. Роботи у селі не знайшов, сім'ю годувати треба. Тільки картоплю у фермера перебирай. І з заробітками не вийшло. У грудні 2015 року з невісткою Галиною і внучкою Ксюшею повернувся додому, хоча Антрацит і не підконтрольний Україні. Трудитися пішов на шахту. Пропрацював з рік, тепер по лікарнях. Зараз же в шахти ніхто нічого не вкладає. Хочуть тільки вугілля.

Працював не по змінах, а коли подзвонять. Можуть сьогодні викликати, а можуть через три дні, як вугілля продадуть. Син казав, возили в Україну. А зарплату платили російськими. Спеціально міняли 1700 гривень на рублі, щоб запудрити мізки.

Одного дня Артем спустився у шахту, лопнуло кріплення, штиб (подрібнене вугілля) посипався. Побило лівий бік. Руку, обличчя, 40 дрібних осколочків в оці було. Артем лежить у лікарні, і на сусідньому ліжку ще один хлопець, 24 роки. Лікарі стоять над ним: «Дзвоніть матері, ми нічого не зробимо».

Сину операції зробили. Тепер інвалід, око бачить на 20 відсотків. У шахту не спускається, але на роботу ходить. Платять ще менше. Я отримую мінімалку. Чоловіку за 27 років шахтарського стажу нарахували три тисячі. Гроші за комунальні послуги відправляємо, Артем там платить за квартири.

Гуманітарка з Росії

— Коли діти повернулися, дитсадки працювали, — продовжує жінка. — Грошей з батьків не брали. Попервах годували гуманітарними продуктами. Як приїздили провідати сина, бачила машини з гуманітарною допомогою від Росії. Виходить, не тільки зброю поставляла. Роздавали воду, крупи, консерви. Якусь частину забрали в магазини і продавали. А ще у нас з Тонею брат Анатолій є. Теж на пенсії. Живе у Новолуганську з родиною, майже в гарячій точці, недалеко від Авдіївки. Просимо, щоб їхав до нас. Не хоче. Каже, молимося і лягаєм спати. Все життя відбудовувався, гроші вкладав, і щоб розбомбили, розікрали?

«Віримо, що колись повернемось в Антрацит»

— У Вишеньках ми не прижилися, почуваємось чужими, — зітхає Наталія Миколаївна. — Вийдемо у магазин, а там розмови про переселенців: «Ну і хай їх там грабують, нічого їм сюди виїжджати». А я кажу: « А нам, простим, не можна один проти одного йти, треба у купі триматися». Зараз же майже у кожній сім’ї горе. Молимося і надіємося, що колись повернемось у свій рідний Антрацит.

Юлія Семенець, тижневик «Вісник Ч» №9 (1608), 2 березня 2017 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: