«Ураган» зруйнував будинок родини Пильників, який вони будували 18 років за одну мить

Фото ілюстративне

4 березня 2022 року Михайло-Коцюбинське Чернігівського району зазнало цинічного обстрілу військами рф, які окупували селище 28 лютого аж на 35 днів. Тоді прилетіло по місцевому ліцею, в укритті якого переховувалося до сотні людей (третина з них — діти). Загинула техпрацівниця — 62-річна Надія Сердюк, яка в момент прильоту була в підсобці на першому поверсі. Ще три удари прийшлися по приватних будинках у різних місцях селища. Один із них зруйнував дім Анатолія і Валентини Пильників. Снаряд із реактивної системи залпового вогню «Ураган» прилетів точно в місце, де подружжя стояло кілька хвилин тому...

63-річна Валентина Дмитрівна показує в телефоні фото і відео того жаху. Бідкається:

— Ніколи не думала, що нашу хату отак розгромлять!.. Будували її, мо’, 18 років, а «Ураган» розбив за одну секунду. Ми пів життя провели у гуртожитку в Чернігові. Я працювала на камвольному комбінаті, Толик трохи теж там, а тоді пішов у головснабзбут, щоб отримати квартиру. Але її так і не дали.
Ми вирішили побудуватися тут, де жила Толикова бабуся. Самі мешкали в її старенькій хатині, а цю потихеньку будували. Нам було дуже жаль дочок, які тулилися з нами в гуртожитку, і ми робили будинок великий — на 103 квадратних метри, щоб у кожної була своя кімната. Але ж будували без грошей: зарплату отримали — щось купили. Поки закінчили, Альона і Катя вже й повиростали, заміж повиходили. Маємо чотирьох онуків — у кожної дочки по двоє дітей.

ПОЧАТОК ОКУПАЦІЇ І ПРИЛІТ

— Зайшовши в Михайло-Коцюбинське, окупанти розселилися по нежилих хатах, поламали людям паркани і свою техніку в дворах понаставляли. У перший же день розграбували ларьок тут неподалік. Ми з Толиком ховалися в погребі. На картоплю понакладали матраців. Забрали до себе туди й собачку Топіка. Страшенно переживали за обох дочок (Альона живе в Чернігові, Катя — у нашому селищі). Не знали, чи вони із сім’ями живі, — зв’язку ж не було, щоб подзвонити...
Із рівчака, з левковицької дороги, окупанти постійно стріляли в бік Чернігова «Градами». Так було і того дня, 4 березня. Ми стояли отут, — Валентина Дмитрівна показує місце під вікном хати. — Толик каже: «Пішли подивимося телевізор, може, там скажуть, куди саме луплять». Бо ж за Альону та її сім’ю хвилюємося. Тільки зайшли, Толик ліг у цій кімнаті на диван уздовж нього, а я в його ногах упоперек. Телевізор стояв на столику під вікном. Раптом як шандарахне! Прилетіло за метр від будинку. Якби ми й далі залишалися там, нас би вже не було...

Височенну грушу рознесло снарядом, а його рештки увійшли в землю на два метри. Вікно вивалилося всередину. У стіну навпроти довкола голови Толика повпивалися осколки скла (він потім їх плоскогубцями витягував). І як жоден не попав йому в голову!.. Це чудо, що його не вбило!

На мене впала шафа. Люстра зірвалася вниз. Ми не могли зрозуміти, що сталося. Кинулися відчиняти вхідні двері — ніяк, заклинило. Толик вибив їх ногою. Як вискочили ми на вулицю — обоє зразу посивіли: стіни немає, даху немає, сарай розвалений. Всередині дому теж одна стіна була вибита, інші повідходили від стелі, з неї обвалилась штукатурка. Всі міжкімнатні двері, меблі, посуд побило. Як іще вціліла груба (тільки з одного боку полопалась і черінь відійшла від стіни).

— Хата від вибуху підскочила й опустилась, — додає 65-річний Анатолій Олексійович. — Було три загорання: у сараї, де зберігалися сіно та солома, потім стало тліти прання в хаті і зайнялося на горищі. У мене було набрано троє відер води. Вчасно все загасив.

— Нас забирали до себе то одні, то інші люди. Але ми нікуди з хати не пішли. Позливали воду з батарей, щоб вони не полопалися, бо був мороз. Кантувалися в оцій кімнаті. На ліжку — у валянках, у шапках, під чотирма ковдрами. Якось спимо, а з цієї стінки на нас обсипається штукатурка. Як я злякалася! Думала, знову бахнуло і хата рушиться.

ВІДСТУП І ВІДБУДОВА

— Виходили окупанти звідси цілу добу. Ми навіть не знали, що їх тут по лісах аж стільки! Як мурах! Такий стояв гул!

— І зараз, як машина гучно загуде, то здасться, що знову вони їдуть... — зітхає Анатолій Олексійович.

— Та все ж таки ми дякуємо Богу найперше за те, що вижили, а друге — що відбудувалися. Напозичалися в людей. Із селищної ради нам виділили ліс на дах (тільки за розпилювання довелося заплатити), а також — кошти, за які ми поставили двері в хаті, купили новий котел замість розбитого і переклали у ванній побиту плитку. Накрили профнастилом дах і встановили вікна ми за свої гроші, маємо всі чеки.

Спасибі за допомогу селищній раді і всім, хто нас виручив! Ми самі ніколи в житті не відновили б хати. Але тепер у таких боргах! Один чоловік із Чернігова чотири місяці щодня їздив робив нам ремонт, то ми з ним ще й досі не розрахувалися.

Я не раз подавала заяву через «Дію» на «єВідновлення» (державна програма грошової компенсації за пошкоджене або знищене внаслідок збройної агресії рф житло. — Авт.), та безрезультатно. Виявилося, що треба, аби подав саме власник хати. Ним є Толик, а в нього телефон кнопковий, на ньому «Дії» немає. Оце тільки недавно нам допомогли зареєструватися. Але ж чи тепер виплатять, якщо ми самі відбудувалися?..

Джерело: газета "Гарт", Аліна Ковальова

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: