У Городні двом АТОшникам виділили житло. Без світла, води і тепла. Але вони і такому раді

24-річний Сергій Каморний та 28-річний Михайло Ломонос отримали від Городнянської міської ради житло. Під квартири їм виділили половину будівлі колишньої вечірньої школи. Там нема світла, вода в колонці надворі, грубки не працюють. Перепланування кімнат робитимуть самі. Перше — скинулись по 800 гривень і зробили перегородку. Вийшло два помешкання: 72 і 75 квадратних метрів.



Поїхали боронити Семенівку

До війни Сергій Каморний був неодружений, жив з батьками, їздив на заробітки в Бровари Київської області, на пилораму. Михайло Ломонос трудився в Городнянському лісгоспі, з дружиною та донькою винаймали будинок.

Обох мобілізували 23 квітня 2014 року. Потрапили в 13 окремий мотопіхотний батальйон територіальної оборони.

— Записали добровольцями. У військкоматі казали: будете обороняти Чернігівську область, служитимете водіями в Семенівці. Рідні дуже й не переживали. Побули в Гончарівському, потім в учебці в Десні. Звідти відправили колоною: 47 «Газонів», два автобуси. Вже й Новгород-Сіверський проминули, інша область пішла. В Харкові зустріли озброєні по повній ВПСники (військово-патрульна служба): «Хлопці, а ви ще не зрозуміли, куди приїхали?» Ну, до нас вже дійшло, — згадують товариші.

Далі служили в різних підрозділах.

10 осколків снаряда з Веселої Гори

— Пройшли всю Лугандонію, — згадує Каморний. — Був і водієм, і кулеметником, і гранатометником, на посту стояв.

Поранення отримав 26 серпня. Наш взвод, 42 бійці, висадився в Колесниківці, під Станицею Луганською. Двори порожні стоять. Знайшли один жилий — дід з бабою, перелякані, розмовляти з нами не хочуть. І тут же обстріл, у двір влучає снаряд — і ні діда, ні баби. З Веселої Гори лупонули. Стріляли по нас, влучали по хатах.

Стояли там два тижні. Розбили палатку, окопи вже були. Жінка, років 40, заїхала додому за документами. Покликала в свій двір, каже: живіть у мене, все одно розбомблять. Ми зайняли гараж, накидали в яму сіна, соломи, щоб ховатися під час обстрілу. Назавтра змінився з поста. На підлозі в гаражі нас шестеро спало.

Серед ночі почали з «Градів» обстрілювати двір. Я спав у бронежилеті. Уві сні наче обпекло. Прокинувся: іскри, дим! Оглушило. Поліз до погреба. Надо був мені той автомат... Спросонку тягну і його, і ще два бронежилети. Звичка. Якби покидав і швидше біг, може б, менше в мене осколків попало. Або навпаки, якби піднявся на ноги, голови б не було. Звалився в яму, дивом не попав на кілок, що стирчить там знизу. Трохи стихло, хотів вибратися нагору — не можу на ноги встати. Торкнувся ноги — пальці злиплись.

Я в ямі один, вирішив: усіх наших перебили. Лежу, чекаю: або привалить тут, або прийдуть сепари і пристрелять. Аж тут хтось зверху вибив двері, кричить: «Є живі?» То Сергій Маляренко, теж городнянець.

Виявляється, інші повискакували з гаража і встигли перебігти до окопу, метрів за 600. А гатили так, що ворота в спіраль завернулись. Хату, гараж — усе рознесли.

Якби не Сергій, там би і залишився. Я тепер його братом вважаю. Витяг мене з погреба, вколов знеболююче. Американське, у нас у кожного було в шприцах. Весь у крові. Сергій дотяг мене до середини городу. Знов «Град» — попадали. Я вколов своє знеболювальне, встав на ноги і побіг сам. Сильна штука.

А один, Віталик з Чернігова, взагалі спав у гаражі і нічого не чув. Прокинувся і прийшов сам, вже коли мене в машину вантажили. З села Теплого викликали «Ниву». Дорогою вона заглухла, світло пропало. Я лежу, кров’ю стікаю, а болю вже не відчуваю. Попросив закурити і почав непритомніти.

Добрались до Щастя, знайшли госпіталь. Там лікар оглянув: осколки були в лобі, в лікті, в ногах, стегні. Там же, в госпіталі, робили першу операцію, без наркозу, бо не було. Тільки якісь ножиці в зуби дали зажати. Лікар казав: «Терпи!» Чотири з половиною години витягали мені осколки з ноги. Він вислизає, хірург знову до нього добирається. Витяг-ли сім штук. Наклали шви, я впав і відключився. Через дві години як мене вивезли зі Щастя, там почався обстріл. Привезли в Победу, звідти на «вертушці» в Харків. Після того як вертоліт злетів, Победу обстріляли. Можна сказати, мені пощастило.

Пізніше витягли ще два осколки, з лоба та ліктя. Один, у нозі, залишився дотепер. Кажуть, якщо витягати, — небезпечно. Два пальці руки досі не розгинаються.

Під час лікування закохався

Лікувався близько року. В Києві, Чернігові, Халявині, Городні.

З майбутньою дружиною Сергій познайомився в Чернігові. Тетяна з Андріївки Чернігівського району. Навчалася в 16 училищі в обласному центрі. Сергій саме проходив реабілітацію в психоневрологічній лікарні біля села Халявин. Там відкрили відділення для АТОшників. Приїхав з хлопцями «на «Бойову» випити пива, зустрів знайому з Городні.

— Дзвонить подруга: «Приходь, з хлопцем познайомлю». Почали зустрічатись. Потім я приїжджала в Городню. А після закінчення училища влаштувалася на роботу кухарем у городнянське кафе «Гостинний двір». Найняли разом з Сергієм квартиру. Якось рано-вранці будить. Мені після вечірньої зміни виспатися хочеться, а він: «Вставай, пішли» — «Куди це?» — «Женитися». Розписалися третього березня минулого року. А вже 12 червня повінчалися і свадьбу відгуляли, на 50 чоловік, — згадує 22-річна Тетяна Каморна.

— Демобілізували за станом здоров’я,— продовжує Сергій. — Групу інвалідності не дали. Ще в серпні 2015-ого отримав посвідчення учасника АТО. В лютому поговорили з волонтерами, чи потребую житла, і навесні мер Городні Андрій Богдан запропонував квартиру. В липні отримали ордери. З міської ради дали ще 10 тисяч на ремонт, пообіцяли, що, чим можуть, будуть допомагати. Ми за ті гроші купили собі холодильник, бо в нас не було.

«Сдавайте оружие, повезем вас в Россию»

Михайло Ломонос теж пройшов усю Луганську область. Контузію отримав під Станицею Луганською.

— Стояли в «Білому домі», будинок типу соцзабезу, де коляски інвалідні видавали. З одного боку будівля двоповерхова, а з іншого, де один поверх, розташувалися ми. Те крило і накрило «Градами».

Ще тільки заїхали в Станицю Луганську, розміститися не встигли, приїхав чоловік на червоній іномарці. Не в формі, по гражданці. Зайшов, каже: «Здавайте зброю, зараз вас перевезуть в Росію. Потім відправлять по домах». Ми послали його на хрін. «Значить, подохнете. Позасинаєте вночі, і вас перестріляють». І пішов. Пізніше його наші затримали, виявився сепарським коригувальником.

Сепари нападали і вдень, і вночі, приїжджали на «Газонах», не ховалися. Вони стояли тут же, в Станиці Луганській. На горі, кілометри за півтора від нас, майданчик собі забетонували і звідти лупили. У нас тільки невеликий окопчик біля воріт. Чисто щоб сепари не залізли — коли вони починали обстріл, ми туди стрибали, відстрілювалися. А так ховались у будинку.

Місцеві жителі — половина за нас, половина проти. Бабця каже: «При немцах хоть тушонку давали». Ми їх підгодовували: то крупами, то консервами. А вони нам приносили виноград і помідори.

Зустрілись в реабілітаційному центрі

— Шостого вересня по нас лупили з чого попало. Заховатися ніде, всі наші попадали в куток будинку, я зверху. Поряд шарахнув мінометний снаряд 120-го калібру. Одного хлопця на смерть. Мені від розриву позакладало вуха, не міг прийти в себе. Потім гуділо в голові. Три дні провалявся, голова боліла, блював. Відправили додому у відпустку. Вдома почав в окопи лізти серед ночі. Жінку, Наташу, сепаршею називав, ледь не задушив.

Ті, хто приїздив провідати Мишу у тій відпустці, кажуть, стан був дуже поганий. Коли їхали з ним вулицями Городні, він всюди бачив танки.

— На Схід більше не повернувся, — продовжує Михайло. — Забрали на Халявин, в реабілітаційний центр. Там ми з Сергієм знов і зустрілися.

Вилежались два тижні. Похапались, поспали. Таблетки попили. І додому.

Сергій теж отримав контузію під час бою. Ночами болять ноги, поранена рука. Не може нормально працювати. Важко знайти роботу. Миша знов працює в лісництві. Інвалідності ні в одного нема.

«Квартири є, коштів нема»

Видавати житло городнянцям, що побували в АТО, запропонував міський голова Андрій Богдан. Депутати підтримали. Тих, що потребують, поставили в чергу на квартиру.

— Ми говорили на виконкомі, що треба забезпечити житлом наших хлопців, які боронили Україну в АТО. Вирішили, давати в першу чергу сімейним і тим, хто був поранений. У Ломоноса і Каморного збіглося. Якраз перевели приміщення в житловий фонд, і вони отримали це житло ще влітку.

Якщо буде з’являтися (звільнятися) житло, потроху даватимемо й далі. Кому — радимось зі спілкою учасників АТО, вони пишуть клопотання.

На сьогодні вільного облаштованого житла в Городні немає. Будують мало: до Києва від нас далеко, а виробництва свого, щоб молодь залишалась і працювала, нема. Років два тому в Городню зайшов інвестор з Козельця. Будівельна компанія ТОВ «Трансбудсервіс-11» збудувала п’ятиповерховий будинок. У вересні будівельні роботи були закінчені. З 19 квартир продані тільки 12. Але купувати там всім учасникам АТО квартири міського бюджету не вистачить. Повинна б діяти якась державна програма, але до Городні вона ще не дійшла.

— Залишилися ще двоє городнянців, поранених в АТО, які стоять у черзі на житло, — говорить секретар міської ради, волонтер Ліана Білоус. — Один з них, Роман Ітченко, від запропонованого житла відмовився. У нього була складна операція на щелепі. Чекає на кращу квартиру, і як тільки звільниться, будемо пропонувати.

Потрібні гроші на облаштування

В іншій половині школи вже живуть дві сім’ї.

Ломонос добудував стояк в одній з грубок на своїй половині, щоб не так морозно було працювати, провів електрику. Обійшлося 7 тисяч 240 гривень. Купив твердопаливний котел, робить перегородки майбутніх кімнат, ванну кімнату. Оформлює приватизацію житла.

— Тисяч 40 уже вклав, — каже, — були збереження, родичі допомагали.

Цього року Ломонос хоче переварити батареї, підвести воду і вселитися.

На перегородку хлопці склалися. її ще треба утеплити, зробити ізоляцію, бо поки що можна переговорюватись.

Сергій Каморний після повернення з АТО ніяк не знайде роботу. Іноді підробляє вантажником. Таниної зарплати не вистачає на оплату найманої квартири — попросилися пожити до Сергієвої бабусі. На своїй половині ще нічого не чіпали. У верхньому кутку однієї з кімнат стоїть залишений ламповий телевізор.

— З плазмою дісталася, — жартують.

Олена Гобанова, «Вісник Ч» №7 (1606) від 16 лютого 2017

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: