чернигов-авто
чернигов-авто
чернигов-авто
чернигов-авто
чернигов-авто
чернигов-авто
Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » «У думках я вже прощався з батьками, але щось не дало обірватися моєму життю...»



«У думках я вже прощався з батьками, але щось не дало обірватися моєму життю...»

Здавалося, що в наш час повернутися до жахів війни можна було тільки за допомогою книжок, фільмів та розповідей наших прабабусь чи дідусів. Але вона увірвалася в наше мирне буття, як ураган, що захоплює і забирає сотні життів.

Не перший рік на території України триває жахливе кровопролиття, в якому беруть участь багато чоловіків та молодих хлопців. Вони – справжні герої, котрі не побоялися взяти до рук автомати й піти боронити нашу державу.



Одним із цих сміливців є житель Городні Ярослав Хайлук. Почувши історію про його перебування в зоні АТО, важко повірити, що цей веселий, життєрадісний хлопець колись був на межі життя і смерті.

Він виріс у звичайній сім’ї. Мама Олена Петрівна – працівниця Городнянської районної лікарні, батько Анатолій Володимирович – колишній військовий, а старший брат Анатолій – на військовій службі. Ярослав згадує, що коли закінчував гімназію, то одразу вирішив пов’язати своє життя з військовою справою. Родина підтримала бажання сина стати прикордонником.

– Ярославе, як почалася ваша служба?
– Я зібрав необхідні для вступу документи й почав чекати, доки оголосять набір на навчання до Оршанецького навчального центру, що на Черкащині, де проводиться підготовка прикордонників.
Навесні 2014 року я вже поїхав на службу, а разом зі мною ще шестеро городнянців. В Оршанці ми дізналися, що таке справжнє військове життя, вчилися стріляти, розробляли тактику тощо. Та навчання тривало недовго, через два місяці майже весь наш випуск готувався до від’їзду в зону АТО.

– Що ти відчував, коли тобі повідомили, що потрібно їхати на Донбас? Куди вас направили?
– Чесно кажучи, страшно не було, адже ми не розуміли, що там діється, і навіть уявити собі не могли, що нас очікує. Тому, мабуть, нічого й не відчував. Від батьків я намагався приховати правду, але коли подзвонив додому, щоби попросити вислати трохи грошей – нібито на берці та форму, мама сказала, що вже знає про все. Як я не намагався запевнити її у зворотному – мама не вірила. Направили нас у Луганську область, дали відпочити декілька днів. Потім ми приїхали до села Зеленопілля, де стояв наш табір. Цілий місяць усе було спокійно, мирні жителі намагалися нам допомагати: приносили продукти й воду.

– Як вас готували до можливих обстрілів?
– Щоранку командир вишиковував нас і повідомляв про обстріли в різних районах. А потім одного дня ми почули крик постового й одразу повибігали з наметів. Усе навколо було в диму, неможливо нічого роздивитися. Після обстрілу ми побачили, що сусідня військова частина геть розбита. Зізнаюся: нам стало по-справжньому страшно, бо тоді загинуло дуже багато бійців та декілька прикордонників, у тому числі генерал-майор Ігор Мамот, начальник Оршанецького навчального центру Державної прикордонної служби.

– Хто допомагав вам тоді і як саме?
– Коли ми сиділи голодні, холодні, без засобів існування, нас підтримували тільки волонтери. Завдяки їм ми мали їжу, гуманітарну допомогу. Одна моя знайома навіть відкрила банківський рахунок, куди люди з різних країн перераховували гроші.

– Що на війні виявилося найважчим випробуванням?
– Коли батьки дізналися, що ми в таких жахливих умовах, вони відразу почали діяти: наші мами поїхали у Київ у Верховну Раду й почали просити, щоб нас повернули додому. Тоді прийшов наказ згори про нашу відправку із зони АТО.
Уранці ми посідали в машини і вирушили в дорогу. Коли доїхали до переправи – потрапили під мінометний обстріл. Машини виходили з ладу, ми перебігали до інших. Пам’ятаю, як їхав на борту «Урала» і прикривав відхід, коли по нашій колоні вівся прицільний вогонь… Після цього нічого не пригадую… Мабуть, мене контузило. Хлопці, котрі їхали ззаду, розповідали, що поруч із нашим автомобілем розірвалося одразу декілька снарядів. Коли отямився, то не міг збагнути, що відбувається. Я стояв на колінах, а навколо мене нікого, жодної людини. Потім опустив погляд донизу й помітив, що у мене горять руки. У думках я вже прощався з батьками, та щось не дало ось так просто обірватися моєму життю. Або спрацював інстинкт самозахисту і я почав рятувати самого себе. Вистрибнув із машини й побіг на голос командира. Чоловіки, побачивши мене, одразу зреагували, відвізши до госпіталю, де мені надали першу допомогу. А потім по мене прилетів вертоліт і забрав до столиці.
Коли я виїхав із зони бойових дій, опинився у Києві, моє життя розділилося на «до» і «після»… Я завжди буду вдячний Богові за те, що живий.
Після війни лікувався у київському шпиталі, а потім був на реабілітації в Одесі.

– Як людина, котра на собі відчула що таке війна, що би побажали хлопцям, які нині в АТО?
– Найголовніше – це мирне небо над головою. І нехай усі повернуться живими та здоровими додому, до своїх батьків, жінок, сестер, дітей. Я сподіваюся, що скоро все це припиниться і в нашій країні запанує мир.
Під час лікування у київському шпиталі Ярослав Хайлук отримав урядову нагороду «За незалежність України», а згодом був удостоєний ордена «За мужність».
Городнянщина пам’ятає своїх героїв та пишається ними. Усі ми сподіваємося, що цій неоголошеній війні скоро настане кінець. Щоб жити щасливо і радіти тому, як сміються твої діти, потім онуки, пра­внуки, аби просто вільно дихати й бути впевненими у завтрашньому дні – не потрібно воювати, щось ділити і чинити розбрат. Я прошу припинити вогонь і вірю, що будь-який конфлікт можна вирішити мирним шляхом. Отож нехай буде мир у всьому світі!

Алла Заровна, одинадцятикласниця Городнянської районної ЗОШ № 2, газета «Деснянська Правда»

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Ярослав Хайлук, АТО, війна, Городня, людські долі, «Деснянська Правда»

Добавить в:
Армения



ЦентрКомплект