Сирота стала невісткою хрещеної

Невелика кімната в старій хаті у селі Городище Менського району. До стелі прикріплена дитяча гойдалка. Зима, а на підвіконні розквітли червоні лілії. Тепло, затишно. Дворічний Сергійко грається радіокерованою машинкою, подарунком Святого Миколая. В нього ще багато іграшок. Малюк час від часу підходить до мами, сором’язливо ховається за неї. Вона цілує його в маківку.

— У мене не було такого дитинства, зітхає молода жінка. На її очі навертаються сльози. — Круглою сиротою залишилася у вісім років.


Наталія Коршунова з онуком і невісткою

«Сестра здала в інтернат»

— Народилася я у Городищі, — розповідає 25-річна Ірина Коршунова. — Коли було трохи більше року, помер батько. Мама забрала мене і повезла до себе на батьківщину, у місто Ковель Волинської області. Там жили моя бабуся і доросла сестра Таня. Вона була старшою за мене на двадцять років. Тому я її називала тьотя. Ми жили у трикімнатному будинку майже в центрі Ковеля. Через сім років після нашого приїзду померла мама. А через рік не стало і бабусі. Сестра здала мене в Головненський інтернат (Любомльського району Волинської області). Вона, як і мама, любила горілку. В інтернат Таня приїздила до мене лише двічі. Раз, щоб сказати, що збирається хату продавати. Вдруге — сказати, що не може продати будинок, бо він оформлений на мене.

Сестра померла, коли мені було тринадцять років. Юрист інтернату, щоб оформити мені документи, послав запит про стаж батька на Чернігівщину. І з’ясувалося, що у Щорсі у мене є рідний брат по батьку Олександр Атаманенко, 1978 року народження.

За життя батько любив жінок. Був у нього перший шлюб, потім ще зв’язок з жінкою, яка згодом виїхала на Донбас. Вона була від нього вагітна, отож, певно, у мене є ще брат чи сестра. І моя мама від нього народила.

Я брата Олександра ще не бачила, але вже любила, — згадує Ірина. — В інтернаті вирішили, що після дев’яти класів я поїду до Щорса, там буду навчатися в училищі. Приглядатиме за мною брат.

«Спочатку плакала від щастя, а згодом від розчарування»

— Саші в інтернаті віддали мої банківські картки і документи. І я приїхала до Щорса. Дружина брата і донька прийняли мене добре. Я не вірила своєму щастю і плакала від радості. У мене нарешті є сім’я, про яку я мріяла. Вони прописали мене у своєму будинку. Поселили в окрему кімнату. Брат отримав мої 16 тисяч гривень підйомних. Мені купили шафу, диван, комп’ютер. Я вступила до училища на маляра-штукатура.

Сирітські і стипендію отримував брат. Я була впевнена, він мене не обидить, не обділить, — жінка закриває обличчя руками, її душать сльози. — Саша став казати, що пора мені вже подумати про власний дах над головою. Говорив, що треба продати будинок; який лишився від мами у Ковелі. А на виручені гроші купити мені житло у Щорсі. Я погодилася. Він сам домовлявся з покупцем. Мені тільки показували, де ставити підписи. За скільки був проданий будинок, я до цього часу не знаю. Гроші забрав Олександр. Вони були в доларах, бо, коли їхали, говорив, що треба поміняти, — заспокоївшись, продовжує Іра. — Після цього його ставлення до мене різко змінилося. Він чіплявся по дрібничках. Та я себе втішала, скоро Саша купить мені житло. І сварки припиняться. Та він не поспішав.

Якось брат з дружиною поїхали на город у село Чепелів. До братової тещі прийшла подруга (вона по вулицях і вокзалах пляшки збирає). Сиділи довго. Коли брат вернувся з села, почався скандал. Він кричав, що пропали гроші, скільки, я досі не знаю. Обзивав мене злодюгою. «Всі ви інтернатівські такі — ворюги», — кричав. Я плакала, доказувала, що нічого не брала. Тоді він схопив мій мобільний телефон, розбив його і вдарив мене по обличчю. Я розвернулася і пішла.

Поселилася у гуртожитку училища. До того у мене не було ні косметики, ні хорошого одягу. Проте, живучи в гуртожитку, я змогла собі замовити косметику «Оріфлейм», «Ейвон», купувала ласощі. Адже гроші (картки) тоді зберігалися у майстра. Я так захопилася вільним життям, що стала прогулювати заняття. І тоді з училища повідомили брата; якщо так продовжуватиметься, мене не візьмуть на четвертий курс. Саша запевнив, що все буде добре. Я і повернулася до них жити. Та нічого не помінялося. Він знову на мене кричав, паспорт і банківські картки забрав. У мене не було ні копійки грошей, іноді я випрошувала у його дружини невелику суму. Вона давала і говорила: «Дивись, щоб Саша не узнав, бо буде лайка». Найбільшу суму, 300 гривень, я виклянчила у неї на своє 20-річчя, щоб відсвяткувати з друзями.

— Іро, чому ти не скаржилася у міліцію, прокуратуру, керівництву училища?

— Хотіла це зробити і брату говорила, що піду розкажу. А він сміявся і казав; «іди, однак тобі ніхто не повірить, бо ти больна на голову». Тому я і не йшла.

— Чому раптом хвора на голову?

— У мене вегето-судинна дистонія. Іноді мені ставало дуже погано. Я навіть у неврології лежала. А потім Саша повіз мене у Халявин в лікарню. Я ж не знала, що то за заклад. Сказав, що так треба і мені краще буде. Групу інвалідності дадуть. Коли зрозуміла, куди попала, стало страшно. 10-12 людей у палаті. Мені давали якісь таблетки, казали, що то вітамінки. Бувало, я лежала і по три місяці, і по місяцю там. Брат приїздив раз на місяць. Привозив цукерки, печиво, солодку воду. А як на виписку — новий одяг. Якщо дзвонила, просила приїхати, на зло залишав мене там ще на два місяці. Одного разу, коли мене туди везли, я втекла. В картонці у мене записано: «легка розумова відсталість».

Брат забирав усі гроші

— Після лікарні ні інвалідних, ні сирітських, ні стипендії. Однокурсники їли морозиво, цукерки. А в мене ні копієчки в кишені, бо картки у брата. Щоб вижити, довелося йти на трасу. За 50 гривень. Іноді дядьки мене жаліли, давали гроші просто так.

— Не страшно було заразу підхопити?

— Я предохранялась. На ті гроші і жила. Іноді за день вдавалося заробити 200 гривень. Після закінчення училища мені прийшла СМСка, що надійшло вісім тисяч гривень підйомних. Та і цих грошей я не побачила. Тим часом брат купив у Щорсі хату 3/9 частини (одну кімнату) і оформив її на себе. Але я про це дізналася згодом. Бо вважала, що то моє законне житло. Він же туди мене виписав з свого дому. До речі, через стіну у тій хаті живе його теща. Будинок був трухлявий, протікав дах. Жити в ньому було неможливо. Я просила: «Віддай документи на хату». Він реготав і говорив: «От хто жениться на тобі, тому їх віддам. А заміж ти вийдеш за того, за кого я схочу! І ноги розставиш, перед ким я скажу».
Ключів мені брат не дав. Тому я поїхала у Величківку Менського району, до хлопця, з яким познайомилася по телефону. Працювала у фермера, перебирала картоплю. Тоді ж і зраділа, що у Городищі у мене ще є тітка по батьку, Тамара Довга, хрещена Наталія Коршунова. Стала з ними спілкуватися, бо раніше брат був проти. Вирішила, поїду зі своїм хлопцем, заберу в Олександра паспорт. Офіційно влаштуюся на роботу. Зідзвонилися. Я приїхала, а він викликав міліцію. І такого наговорив, що мене схопили і заштовхали в машину. Я встигла лише сім-картку викинути хлопцю. Він за мене заступався. Так йому сказали: «Не лізь, бо і тебе в дурку запроторять». Мене відвезли в райлікарню, зачинили у палату з гратами, а звідти вже «швидкою» повезли у Халявин.

— Це я її забрала через місяць з лишком з Халявина, — розповідає 52-річна Наталія Коршунова. — До мене мати того хлопця з Величківки подзвонила, кричати давай: «Спасіть». А я ж-то думала, у Іри все добре.

«Я вжахнулася, та не осудила»

— Якби я ще тоді, коли помер батько, а мати випивала, забрала б хрещеницю, інакше б її життя склалося. Бо ще після смерті батька я хотіла її забрати. Та мій перший чоловік був проти. Коли я привезла Іру, вона розповіла про пережите. І про трасу також. Я вжахнулася. Та не осудила. Бо дитя хапалося за кожен шанс жити краще, як потопаючий за соломинку.

— Хлопець той, з Величківки, хороший. Але як вип’є або накуриться, не розуміє, що коїть. Я ледь рік витерпіла, а з його матір’ю досі зідзвонюємося. Вона хороша жінка, — каже дівчина. — Хрещена забрала мене до себе назовсім.

— Хата у нас невеличка: кухня, кімната. Я на неї кредит взяла і виплатила, — ділиться Наталя Коршунова. — Ту хату, в якій 20 років прожила з першим чоловіком, залишила йому. Ми не розлучені ї зараз. Хоча я вже майже десять років живу з іншим. Перший чоловік мене вигнав. Сказав: «Сука, б...дь, іди гулять». Я не розстроїлась, а навпаки, зітхнула з полегшенням.

Жили ми спочатку добре і хазяйство велике тримали. А потім не заладилось. Чоловік випивав. Коли його за це сварила, обзивав брехухою. Я навіть з чаркою його сфотографувала. Жила лише заради сина, він моя єдина дитина. Вивчила, він вступав до університету харчових технологій у Києві. Хімію здав добре, інші екзамени, а українську написав на «два». Пішов у ліцей у Бориспіль, на кухаря-кондитера. Потім в армію. Служив у Криму. Я збиралася ще тоді піти від чоловіка. Син просив, не треба. Я дочекалася сина з армії.

Сестра моя народжувала, їй потрібні були донори. Я згодилася і мій однокласник Валера. Зять нас машиною возив. Валерина дружина померла, коли їй було 33 роки, він вдівець. Мій чоловік приревнував, так я і пішла з дому. Спочатку до батька Валерчиного жить. А згодом цю хату купила. Тепер ми з чоловіком живемо у кухні, а діти в кімнаті.

— Як сталося, що ваш син одружився з Ірою?

— У мене була тяжка операція. Я лежала у лікарні, а вони на хазяйстві лишилися. Тоді в них і любов случилась. Іра завагітніла. Ми весілля справили. А потім із пологового з усіма почестями, квітами і відеозйомкою забирали. Як-не-як, а Серьожа мій перший унучок. Бабин улюбленець. Сину Саші зараз 29 років.

— Наталіє Василівно, у сина були дівчата до Іри?

— Дружив, але ні з ким не зустрічався. Товаришував лише з хлопцями. Він у мене спокійний. Односельці кажуть: «Нащо ти сина втопила?» «Мої діти дорослі, кохають одне одного. Це їхнє життя, і вас воно не стосується», — відповідаю. А чим Іра не така? Не п’є, не курить. Вже три роки діти разом живуть. Що життя так потріпало, то не її вина. Я вже навчила її і борщі, і розсольник варити, печеню, каші робити, пиріг пекти. Цьогоріч консервували. Вона не лінива, що не загадай, береться. Тільки корову боїться доїти. Оце думаю, жила у сім’ї брата Іра, її там нічого не вчили, бо не потрібна вона їм була.

Тісно нам уп’ятьох у цій хаті. Я б і рада дітям щось купити окремо, так грошей немає. З газом хата у селі стоїть 75-80 тисяч гривень. Без газу з документами — 25 тисяч, без документів — 15. Я не працюю. Хіба сезонні заробітки у фермера. Та і здоров’я після операції не те. Схудла дуже. Добре, що пухлина була доброякісна. Хазяйство тримаємо, з того і живемо.

Син підробляє у фермера. Влаштуватися по спеціальності кухарем не може, вимагають досвід роботи. Раніше працював в охороні. Тепер по здоров’ю і туди не беруть. Йому на вухо гілка дерева упала. Перебило барабанну перетинку. Гроші, що Іра отримує на дитину, всі ідуть на малого. Вона для нього нічого не жаліє. І фрукти, і цукерки, іграшки, книжки купує.

Жінка показує онукове добро. (Про те, що я приїду, сім’я не знала. Отож спеціально не готувалися). Ірина пенсія по інвалідності іде на життя,у спільний сімейний бюджет.

«Віддай угол дитині, і ти будеш спасенний»

— Як би та квартира в Щорсі згодилася. Діти б там жили, і роботу в місті легше знайти, — каже Наталя Коршунова. — Та не так сталося, як гадалося. З’ясувалося, що куплену начебто для Іри хату Олександр оформив на себе. Торік ще в Щорський суд подав на її виселення. Просив визнати Ірину такою, що втратила право на користування житлом. Тоді нам порадили подати зустрічний позов про усунення перешкод в користуванні житлом. Що він там тільки в суді не говорив. Та суддя прийняла рішення на користь невістки. Те рішення підтримали і Апеляційний, і Верховний суди. Я Олександру казала: «Віддай дитині угол, і ти будеш спасенний».

— Уже після суду брат сказав: «Однак тебе випишу. Я тобі нічого не винен, ти свої гроші профукала», — приєднується Ірина.

— Я ж його совістила. Навіть в суді говорила: «Побійся Бога». Плакала, просила, де там. Та я вірю, є суд казенний, а є небесний. Бог бачить усе. Після рішення суду Іра хотіла жити у тій хаті. Та Олександр сказав: «Я тебе з чоловіком і сином не пущу. Лише саму». А вона ж дитя не покине, — продовжує свекруха. — Навіть при виконавцю ключів не дав. Говорив, що заплатить 10, а мо’, і 20 тисяч гривень, аби тільки Іра виписалась з тієї квартири і не жила. Та до цього часу не бачила ні копійки. Отака доля сиріт, які не знають своїх прав.

Та мене ще непокоїть, що Олександр з дружиною взяли у сім’ю двох прийомних дітей. Дуже прошу соціальні служби ретельно стежити за майном, яке числиться за тими дітьми, щоб їх не спіткала доля моєї невістки.

«Нерви перепортила», —

так про Іру каже Олександр Атаманенко. — Яка вона сестра? Якщо розібратися, то навряд чи ми родичі. Батько мене всиновив, я був Довгий, як і Ірина. Та згодом змінив прізвище на Атаманенко. Бо сумнівався. Чи справді Ірина — дочка саме батька? Якщо так, то вона рідня моїй сестрі, а не мені. Я хотів їй допомогти по-людськи. Щоб не мучилася, як моя сестра з чоловіком алкоголіком. А вона гроші протринькала. Скільки я її з притонів витягав. Вона ж вела аморальний спосіб життя. Це і в училищі підтвердять.

— Куди гроші від продажу будинку в Ковелі поділися?

— Вона зробила довіреність на іншу людину, розписку підписала, забрала гроші в доларах і гривнях. Ми їхали разом. Дорогою з Ковеля дзвонила своїм друзям: «Ми вже хату продали, я гроші забрала». Повернулися. Побігла по Щорсу: «Я хату знайшла за 12 тисяч доларів», потім — за сім. Через три дні щезла разом з грошима.

— І в дурку ви її не здавали?

— Було рішення лікаря, у мене на руках є всі документи. До того ж вона сама ставила підпис, що згодна на лікування. Без згоди ніхто не лікував. Вона вже стільки на нашу сім’ю бруду вилила, що я не радий, що пожалів її. Пересрала півжиття і нерви перепортила. Хто мене не знає, вірять їй.

— Як же рішення суду?

— З мого боку були документи, її характеристики з училища, довідки. З її — сльози і слова. Після цього рішення я вже не вірю в справедливість судів.

— Олександре, ви начебто обіцяли 10 чи 20 тисяч гривень, якщо Ірина випишеться з будинку у Сновську.

— Неправда. Вона хоче з мене гроші збити, невідомо за що. Спочатку просила 100 тисяч гривень, потім 50, далі 30. Я ж їй і придане дав: шафу, телевізор, холодильник. Щоб усе як у людей було А вона таке творить. Обидно.

— Як розрулити ситуацію, що склалася?

— Я пропонував варіант. Я готовий прописати її в хату в селі, за два кілометри від Сновська. Приїжджайте з сім’єю, живіть, доки не вирішите своє квартирне питання.

* * *

Ірина каже, що ця хата належить братовій дружині. її звідти викинуть і випишуть відразу після реєстрації. Це хитрий хід, вона не згодна.

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №52 (1599)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: