Пішов на фронт з батьком

«Вересень 2014-го. Наш пост в Малоорлівці, під Кіровським. Весь день і всю ніч по нас лупили з чого тільки можна... Вже ніхто не привозив ні поповнення боєприпасів, ні їжі. Поки ще була рація, просили підкріплення. То обіцяли вислати танки, то казали, що вже вони виїхали, чекайте. Протримайтесь ніч, потім — день, потім — ще ніч. І ще... Тримались, із 64-х було вже 35 бійців. Хто загинув, кого пораненим вивезли раніше.

...Вже коли їхали в Чернігівську область відпочивати після Дебальцевого, батько запитав; «Чого ти за мною поперся?!»

Два роки тому молодий юрист з Бахмача Олександр Мицик міг би й не лізти в те пекло. Потрапив у першу хвилю мобілізації. Війна вже йшла. Донечці був усього рік. Батьків, у яких малі діти, тоді в зону бойових дій не відправляли. Олександра призначили працювати при військкоматі. Батько — депутат міської ради. Він першим виявив бажання йти на передову. Саша вирішив воювати разом з батьком.


Микола Мицик та Олександр Мицик на блокпості

У «нульову хвилю» забирали бюджетників

— Нас викликали на збори в «нульову» хвилю, 2 березня 2014 року, за два тижні до першої мобілізації. Прийшли повістки на бюджетні організації, кого простіше було знайти. З управління юстиції пішли троє, з депо, з райдержадміністрації. Зразу були збори при військкоматі, тинялись, не знали, чим себе зайняти, — згадують колеги 27-річний Олександр Мицик та 29-річний Андрій Білецький. Працюють у Бахмацькому райвідділі державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Чернігівській області. —17 березня почалася перша хвиля мобілізації, нам видали повістки на місці.

Доїжджав велосипедом до Мурманська

— Якось бачу, до військкомату йде батько, — розказує Олександр.

— Я навіть не сумнівався, але перепитав: «В АТО зібрався?» — «Так».

46-річний Микола Мицик людина в Бахмачі відома. Років 15 очолює районне фізкультурно-спортивне товариство «Колос». Спортсмен. Створив на території містечка хокейну команду, яка регулярно їздить у Київ, бере участь у змаганнях. Микола Олексійович — капітан команди. Будує в Бахмачі стадіон. За допомогою друзів спорудив на стадіоні хокейну коробку, провели освітлення тепер діти можуть кататися там на ковзанах безкоштовно. Щороку їздив на велосипеді в Крим. їздив велосипедом до Москви. Петербурга, навіть до Мурманська. Будучи депутатом Бахмацької міської ради шостого скликання, прийшов до військкомату і заявив про своє бажання йти на передову добровольцем.

— Матері батько не говорив, не сказав і я. Повного несподіванкою для мене його рішення не було. Він служив у десантних військах, Белградська дивізія (Одеська область). Були бойові вильоти в Нагірний Карабах. Батько запальний, але він завжди чинить по правді. Я не здивувався, розумів, чого він туди йде.

Я теж проходив строкову службу в 95-й бригаді ВДВ. Тому не плекав ілюзій, що весь час просиджу в військкоматі. Після візиту батька поговорив з товаришами, з військкомом. Питав, чи можу потрапити в ту ж частину, що і батько.

Застрибнув у КамАЗ і поїхав У Десну

— За тиждень батька з іншими мобілізованими вже везли в центр підготовки в Десні, туди гнали ще й техніку, три вантажівки. Я заскочив у кузов останнього КамАЗа і поїхав з супроводжуючим. В Десні якраз формувався 41 батальйон територіальної оборони. Знайшов командира, написав у стройовій рапорт. Почали виясняти, узгоджувати з Черніговом. Щось не ладилось. Стемніло, я не дочекався і поїхав додому нашим автобусом.

А через два дні, в неділю ввечері, телефонує черговий по військкомату: «Завтра вранці виїзд, готуйся».

За 15 хвилин до опівночі зателефонував дружині. Вона з донькою була у тещі, ми посваритися. Про те, що я писав рапорт, нічого не знала. Варі було тоді рік і чотири місяці. Дитина вже спала, Аня прибігла додому: «Чому? Навіщо? Тобі більше всіх треба?»

Не думала, що він попросіться на війну

Анна Мицик, 25 років:

— Саша до останнього не казав, що йде на війну. А я не розуміла, що відбувається. Замкнувся, не розмовляє зі мною, — згадує Аня.

— І так вийшло, що всі уже знають, а я ні. Врешті знайомі запитують: «А що, Саша йде в АТО?». Я до нього. «Ні, — каже, — нікуди я не йду». І я всім кажу: то не він, то тато йде. Якщо чесно, досі не знаю, його призвали чи він за батьком пішов?

Я забрала малу і пішла до мами. Більше тижня ми жили там. Аж раптом вночі дзвонить: «Аню, я їду». В мене шок. Сваритися, щось казати всупереч було пізно. Прибігла. Мозок відключився, не знаєш, що думати, що йому збирати.

Мамі його ми до останнього не говорили. Вона знала, що йде чоловік, думаю, з цим вже більш-менш змиритися змогла. Але що син...

О восьмій мобілізовані вишикувалися біля військкомату, потім розбіглися закуповувати все необхідне в дорогу. Перед від’їздом Сашко забіг до мами. Ірина Миколаївна вже знала, він сказав їй про це вранці по телефону. Обнялися, мама поцілувала сина. Плакала. Менший, Костик, був саме в Києві, навчається в університеті Драгоманова.

Попрощався з дружиною і дочкою.

— Так він же знов мені набрехав! — в голосі Ані нема й нотки образи. — Казав, побуду в Десні і скоро повернуся. І з Десни телефонував, що приїде. Запевняв, що вони там разом з татом.


Живі! Після бою під Малоорлівкою. Зліва направо: Євген Бондар (з Бобровиці), Андрій - позивний "Бандоля" (з Бахмача), Сергій Степаненко (с.Курінь Бахмацького району) допомогли вибратися з оточення

Батько притримав місце

— Приїхав у Десну: вся казарма зайнята, все забито. Піднімаюсь на третій поверх, жодного вільного місця. А поряд з батьком — вільне ліжко без матраца. Підходжу: «Привіт». «Ну, привіт. Я знав, що ти прийдеш», — каже. Тримав мені ліжко. Хоч рапорт не підписали і шансів, що я пощу з ним, не було, — згадує Олександр Мицик.

— То ви вже здогадались, що як з батьком, то поїде і в АТО? — пізніше питаю Аню.

— Коли взнала, що Саша їде в Десну, я про тата його зовсім забула. Мій дідусь, якби був віком трохи молодший, мабуть, теж в АТО б пішов. Дідусь Вова вирішив, що Саші в навчальний центр треба що-небудь відвезти. Завантажили півмашини їжі і повезли. Сало, картопля, консервація, курочка — все, що тільки можна. І бабуся Галя поїхала, треба ж на Сашу подивитися, як він там. Було жарко, їхали довго. Але вони в мене такі патріоти.

— Тижнів три були в Десні, — продовжує Олександр. — Нарешті вирушили. Це було вночі, в останній день весни чи перший день літа. Нас проводжав 11 батальйон «Київська Русь». Увесь навчальний центр висипав. Підняли прапори, співали гімн, кричали, бажали удачі. Махали включеними запальничками, телефонами.

Приїхали для завантаження на станцію Чернігів-Північний. Гнали з собою техніку. День вантажилися на станції, пакували все. Техніку для АТО давали колгоспи, організації — що не шкода. ГАЗони, ЗіЛи такі, що ледь їхали. З військової був тільки один 66-й ГАЗон і БРДМ-1 (бойова розвідувально-дозорна машина).

Ще в Десні я купив маскхалат, рюкзак.

«Як прийдеш у відпустку, прострелю тобі руку»

— Вже про те, що їх відправляють в АТО, Саша сказав зразу. Коли був у Десні, пояснив усе, що до чого, — згадує Аня. — Звісно, я не хотіла, щоб їхав. Дитиною не шантажувала. Просто казала: «Як прийдеш у відпустку, я прострелю тобі руку, і ти лежатимеш на БАМі в лікарні і нікуди вже не поїдеш». Він сміявся. (Бахмацька районна лікарня розташована за містом, тому люди прозвали її БАМом. — Авт.).

А мені, навіть після того як він в Донецькій області вже був, не вірилось. Наче не зі мною це все. Таке відчуття, що поїхав у відрядження. Що чоловік на війні, не могла повірити, і не хотіла.

«Він пройде мимо, ти й не помітиш. А потім витягне автомат»

— Привезли в Харківську область, на станцію Борова, — продовжує Саша. — На кордоні з Донецькою областю. Розподілили батальйони вздовж кордону. Ми стояли в третій лінії, під Красним Лиманом, він тоді був наш. Перемістилися до Райгородка. Потім стали під Слов’янськом.

Місцеві по-різному до нас ставилися, на 70 відсотків негативно. Але більшість мовчали. Ми просувалися вглиб, закривали діри в лінії фронту. Першими йшли штурмовики: спецназ, десантники. Вони приймали атаку. Потім ми — вчителі, далекобійники, вантажники, юристи... Несли службу на блокпостах. Підчищали все, що бачили, прикривали їх спини. Часто на шляху зустрічалися диверсійно-розвідувальні групи (ДРГ). Можуть ховатися в ущелині, в яру. Ставили розтяжки, закладали фугаси, намагалися підривати мости. Понтонний підрозділ потім ставив міст для проходу техніки. Могли просто проводити розвідку боєм: палити по нас, щоб спровокувати вогонь у відповідь і дізнатися, скільки і яка в нас зброя. Над головами били: «Гради», міномети, гаубиці. Окопувалися. Нас попередили не брати продукти у місцевих. А вони пропонували часто, приносили молоко, інше. Місцеві фермери розказували один про одного різні капості. Привозили продукти, то воду, то бражку, чисто щоб мати можливість розказати: той вивішує прапори ДНР, той з сепаратистами зв’язок підтримує. Ми обіцяли розібратися. А сепаратисти — вони ж такі самі люди, як ми. Він пройде мимо як мирний житель або навіть у формі, ти й не помітиш, бо всіх в обличчя не знаєш. А після проходу наших знов візьме автомат. І зараз багато проїжджає на територію України людей, які там вели бойові дії. Іде без автомата, нічого неможливо довести.

— Страшно було?

— Дурень тільки не боїться. Після першого бою стало все зрозуміло.

Механік біг па перебитих ногах і кричав

— Перед входом у Дебальцеве, 9 серпня 2014 року, вперше з нас зліпили щось на зразок штурмового батальйону. В Артемівську батальйон посилили військовою технікою. Там, в НЗшній частині, все стояло на зберіганні, сепаратисти не змогли взяти частину штурмом.

Нас вже їхала солідна компанія, колона йшла кілометри три-чотири. 15 БТРів, танки, інша військова техніка. Вже не були схожі на продовольчий загін. Рано-вранці нас відправили на Дебальцеве. Вулицею Артемівська йшли танки, гул стояв. Ми їхали в амуніції, в балаклавах. Жителі попросинались, висипали на балкони. І що здивувало і порадувало: місто майже повністю сепарське, але ми бачили, як діти нам махали руками, бабусі хрестили на дорогу, жінки плакали. Було дивно і зворушливо.

До Дебальцевого йшли обхідними шляхами, «крутились», щоб нас не обстріляли, не «накрили». Дебальцеве наші щойно взяли, і після обіду нас розвернули на Вуглегірськ. До Вуглегірська я їхав на БТРі. Кругом «мирне населення», у якого ми питали дорогу. Карта була, 1964 року. По ній ще 16 кілометрів до Вуглегірська. А насправді через вісім кілометрів вже приїхали до міста впритул.

Дорогу місцеві показували правильно, але ж і повідомляли, «куди треба». Ми потрапили під щільний вогонь. Відступали. І тут на фугасах почала підриватися наша техніка. Злетів БТР. Там було сім чи вісім чоловік. Кого викинуло, хто в БТРі залишився, ми не знали, живі вони чи ні. Під танком теж розривалися протипіхотні міни, але танку вони по-барабану. Танк поїхав витягти на буксирі БТР, щоб забрати звідти пацанів. Під’їхали, встигли декого на танк перевантажити, Саню перенесли, Вова сам заліз. І танк підірвався. Ті, хто щойно постраждали на БТРі, підірвалися ще й на танку. Сім хлопців зверху, три чоловіки екіпажу всередині. Постраждали всі. Ми несли поранених, я — Саню Ільчишина з Мени. Не знав, що з ним, рука, нога і обличчя в крові. Нас обігнав мехвод (механік-водій) з Кривого Рога, біг і кричав. Потім вже сказали, що біг він на перебитих ногах у больовому шоці. Потім була велика крововтрата, до лікарні довезти не встигли.

Ми дійшли до асфальту і попадали. Підбіг Денис Яковенко з Ніжина, наш медик, уколов Сані наркотик, щоб не боліло. Олександру Ільчишину 25 років, він досі в комі лежить.

Наступного дня 25-а бригада ВДВ взяла Вуглегірськ і виставила наші пости. Ми поїхали. Не вийшло з нас штурмовиків.

Оскільки нашу техніку всю підірвали, ми з батьком три дні жили в 11 батальйоні, вони нас годували. Не було в нас такого: батько, син, — каже Олександр. — Ми бійці. Кожен виконував своє завдання.

Не було ні води, ні їжі

— Вересень. Наш пост був у Малоорлівці під Кіровським. Весь день і всю ніч по нас лупили. Навіть на «Ютубі» сепаратисти виклали, як вони нас атакують. Там основні втрати батальйону були. Зразу було 64 чоловіки. Там багато загинуло: і хлопець з Чернігова, і Денис Яковенко з Ніжина, той, що Сані допомагав, й інші — я більше по позивних їх знав. Там, в Малоорлівці, вже ні речей у нас не залишилось, ні техніки, ні води, ні боєприпасів. Я рибу 20 років не їв, а то кільку топтав, батько сміявся з мене. Потім вже ніхто не привозив ні поповнення боєприпасів, ні їжі. Про нас просто забули. Поки ще була рація, просили підкріплення. Нам то обіцяли вислати танки, то казали, що вже вони виїхали, чекайте. Протримайтесь ніч, потім — протримайтесь день, потім — ще ніч. І так постійно.

Вийти звідти вийшло випадково. До нас прорвались на БМП пацани, екіпаж шість чоловік, два з них були з Бахмача. Влетіли, завезли з собою два чи три ГАЗони з водіями, і ми без речей, без нічого позаскакували туди. Все, що могли, підірвали, позабирали тільки свої автомати. Вже було 35 бійців. Хто загинув, поранених вивозили раніше.

Після цього нас відправили на ротацію, на початку жовтня був удома.

Пізніше на цьому місці, коли взяли Вуглегірськ, Малоорлівку, — утворився Дебальцевський котел.

А ми були в той час вже під Волновахою. Я служив до березня, батько призвався пізніше, приїхав у травні.

Кажуть: без втрат, а там 200 поранених

— Вам Саша все розказував про службу сам чи ви з телевізора новини вишукували? — питаю Аню.

— Не дивилась телевізор тоді і зараз не люблю. Всю інформацію, що мені треба, узнавала від Саші. Говорили нечасто, рази два на день. В основному він мені дзвонив. Я могла відволікати: або зайнятий, або відпочиває. В темноті екран світиться, телефон можуть помітити. А щодо новин. Якось Саша приїхав у відпустку. І наступного дня в новинах кажуть, що після якогось там бою два бійці поранені. А Саша звідти, і насправді там 200 чоловік поранено і є убиті.


Аня та Олександр в Бахмачі

Возив підполковника в Десну

— Двічі був удома у відпустці. І ще приїжджав. Нам волонтери «Джип» підігнали, я був у групі швидкого реагування. Комбат доручив нам підполковника в Десну звозити. А це якраз 31 грудня було. Він каже нам: «Двигайте додому!» Завезли його в Чернігів, я там новорічний ковпак купив, пляшку «Бехерова», солодощів малій. Товариш мене закинув у Бахмач, сам поїхав на Бобровицю, — розповідає Олександр.

— Ялинка прикрашена була, Аня з Варею збирались до бабусі святкувати Новий рік. Довелося залишитись. Потім ще близько двох тижнів канікули були.

— На Новий рік то був сюрприз, — згадує Аня. — Але ще більший сюрприз був. Дзвонить мені раз: «Аню, ну де ти, що робиш?» «У бабусі, — кажу. — Помагаю». Той: «Ну добре, передзвоню, бо ніколи». Я стою у бабусі в кухні. Заходить Саша. Я думала, в таких ситуаціях кидаються на шию, кричать: «Нарешті ти прийшов, як я тебе чекала!» А я кинула все, втекла в зал, сіла й сиджу. Не знаю: чи плакати, чи радіти, наче привида побачила. Саша: «Аню, ти чого?» А я сиджу й не можу повірити, таке вперше зі мною було. Це він у першу відпустку прийшов. І мала теж не зрозуміла: тато ж на війні, чого ти прийшов? Довго не бачились.

А в наступну відпустку вразило, що приїхав худющий. Рибу взагалі не їсть. А на війні доводилось. Каже, сиджу, брудно все кругом, валяється, стріляють, а я кільку їм. Як раніше її не їв, то тепер, після війни, зовсім відвернуло.

Інші діти мультики дивляться, а ми — відео з татом

— Донька вас не впізнала, як приїхали? — перепитала Сашу.

— Я ж у відпустку приїжджав, на ротації був. Крім того, постійно знімав на планшет себе на відео. І якщо був Інтернет, відправляв своїм, щоб не забували.

— Варя знала, що тато на війні. Він нам регулярно висилав по Інтернету відеоролики. Записував на планшет. То сидить о п’ятій ранку на посту, кругом ще тихо, а він привіт передає. Мала любила дивитись ці ролики. Досі просить. Інші діти мультики, а ми тата дивилися. Відео на робочому столі, а вона показує пальчиком: оце давай дивитися. Вони коротенькі, секунд по 15: «Привіт, дівчата. Люблю, цілую». Ми по кілька разів їх передивлювались. Варя раділа, кричала, тикала пальцями. Я попервах плакала, як перше відео прислав. Потім звикла, наче так і треба. Та це було недовго, інтернету там вже ніде не було, і Саша волонтерами передав планшет додому.

* * *

— Ми ніколи не обговорювали з батьком, чому він пішов в АТО, чому я пішов за ним, правильно це чи ні? Ні я його, ні він мене не переконував, не відмовляв. Розуміли одне одного без слів.

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №34 (1581)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: