Фронтовик і журналіст має й досі гарний хист

На подвір’ї фронтовика Григорія Свиридова із Бобровиці різнобарв’ям буяє весна. Море квітів радують око перехожих... Та мало хто знає, що цю радість для людей сіють натруджені руки ветерана війни і праці 93-річного Григорія Йосиповича. На підвіконнях невеличкого будинку також милують око кімнатні рослини. А на полицях книжкових шаф – гори пізнавальної, історичної, науково-популярної літератури. Та застала я ветерана за читанням особливої книги – рецептів для мультиварки. Виявляється, цей поважного віку чоловік і готує самостійно, і городину вирощує, а донедавна ще й господарство тримав. Більше того, фронтовик має відмінну пам’ять: і досі легко пригадує всі прізвища та імена командирів, воїнів-побратимів, назви батальйонів, рот, батарей і навіть дати, коли що відбулося. Кажуть, що той, хто пам’ятає – завжди сильніший, бо озброєний досвідом минулого. Адже пам’ять дає змогу зберегти зв’язок поколінь, знайти своє коріння та гідне місце в житті. Ці слова, наче писані про нашого героя, бо його ім’я справді гідне, щоб про нього розповідали з покоління в покоління, і підтверджують це численні медалі та ордени – як військові, так і трудові.


Григорій Свиридов

На долю Григорія Йосиповича ще в юнацькі роки випало чимало жорстоких і трагічних випробувань. Але він не зламався, вистояв і не зійшов на узбіччя життя. Не зачаїлася в його душі образа на людську несправедливість. Він і досі жартує, щиро усміхається, а на обличчі затаїлися спогади довжиною в життя...

Голод забрав обох батьків

... В далекому 1923-му році в Бобровиці в багатодітній родині Свиридових народився маленький Грицько. Зростав він міцним та струнким, мов молодий дубок. Життя було нелегким: убога хатинка, у якій тулилися батько, мати і четверо синів... А взимку доводилося забирати до себе в сіни ще й корову та коня, бо в клуні, де вони мешкали в теплу пору року, ставало нестерпно холодно. Мали невеличкий шматочок городу, який годував родину, адже землю наліво і направо тоді ніхто не роздавав. Працювали всі гуртом: і малі, і дорослі. Були роки, коли діти бігали на поле збирати гнилу перемерзлу картоплю, з якої потім мати пекла пляцки. Та не оминув страшний голод родину Свиридових: у 1933-му забрав матір, а через рік і батька. Дітей, які дивом вижили і залишилися сиротами, забрали в так званий патронат – інтернат для дітей колгоспників, батьки яких померли.

Кілька місяців при Бобровицькому колгоспі імені Молотова прожив і наш герой. А тоді його під свою опіку взяв рідний дядько. Та в сім’ї останнього панував матріархат, і Грицько, відчуваючи себе зайвим, вирішив покинути нову родину. Подався малолітній у столицю, де на вокзалі потрапив до рук міліції, а ті, в свою чергу, відправили його до Баришівки. Кілька місяців Грицько жив там при радгоспі разом із рештою бездоглядних дітей, та не втримався і знову втік. Цього разу надумав їхати ще подалі – у Москву. Трохи не доїхавши до Брянська, у вагоні прозвучало: «ревізія» і хлопець, не вагаючись, поповз під сидіння, щоб сховатися, але контролери таки запримітили і витягнули малолітнього звідти за ноги. В Брянську міліція, якій передали порушника, оформила його до дитячого будинку. За кілька місяців Грицько за розподілом потрапив до колгоспу у Кардимовський район Смоленської області. Там жив у родині рибалки, на самому березі Дніпра, у якому одного разу ледь не втопився та добрі люди врятували. Вже за рік перевели хлопця до колгоспу «Червоні партизани», де він провів три роки. Взяла його під опіку самотня господиня, родичі якої працювали в Смоленському суді, куди після колгоспу й влаштувався наш Гриць секретарем судового засідання. Та перша спроба серйозного заробітку виявилася невдалою. Знову повернувся в село, де почав працювати піонервожатим у школі. Далі був райком комсомолу і кілька спроб повернутися в Україну та начальство не відпускало. І лише коли змінилося керівництво, зміг легко покинути Росію і поїхати до рідного краю. Це вже був грудень 1940-го року.

Сам попросився на війну

Після повернення на Чернігівщину, Григорій Свиридов працював у Ніжині секретарем у райкомі Міжнародної організації допомоги борцям революції. Й одночасно писав до районної газети «Більшовик Ніжинщини».

«Йду якось по Гоголівській вулиці і зустрічаю свого товариша Анатолія Товстенка, а він і каже: мене забирають в армію, – згадує мій співбесідник. – Я собі й думаю, а чому ж мені повістка не прийшла? Ми ж одного року народження... Завернувся і пішов до військкомату. Розповів свою ситуацію, а мені й кажуть: то приходь, якраз завтра зранку будемо відправляти призовників. От я як пішов 30 серпня 1941-го року, так повернувся тільки в листопаді 1945-го».

Потрапив наш герой у 26-й запасний зенітно-артилерійський полк. Разом із рештою побратимів направили їх до Сталінградської області, де молоді солдати пройшли навчання. Григорія Йосиповича готувади на розвідника зенітної артилерії. Через кілька місяців полк перевели до Воронезької області, де хлопці охороняли 18-ий авіазавод.

«Коли ворог підійшов впритул до Воронежа, нашу батарею поставили на протитанкову оборону. Все, на щастя, пройшло благополучно. Ми не дозволили фашистам прорватися і піти далі, – розповідає фронтовик. – Потім наш полк перевели у Дмитрів – місто неподалік Москви. Там у бойовій готовності ми прикривали столицю із північного боку. Хоч наш полк і вважався запасним, але за потреби ми вели вогонь і по літаках, і по танках... Тут мене за військові заслуги призначили замполітом».

Далі фронтовик потрапив до 29-ї зенітно-артилерійської дивізії, яку після бойової підготовки було перекинуто під Курськ, де включено до складу 5-ї гвардійської армії. Найбільше ветеранові запам’яталися кровопролитні бої під Прохорівкою. Це була найбільша битва в історії із застосуванням бронетанкових сил. Результати боїв були невтішними для радянської сторони. Тим не менш нашим військам все-таки вдалося загальмувати фашистський наступ і примусити їх потроху відступати.

«Розвиваючи контрнаступ, наші війська звільнили Харківську, Полтавську, Кіровоградську та Одеську області. І так ми дійшли до Молдови. Там в Бессарабії я потрапив у госпіталь, бо був контужений».

За чотири роки війни довелося Григорію Йосиповичу бути і піхотинцем. Він брав активну участь у запеклих боях з ворогом на території Угорщини, Австрії, де не раз доводилося зустрічатися віч-на-віч зі смертю.

«Якось пішли ми в атаку. А німці проти нас кинули «фердинанди» – самохідні гармати. Ми залягли в окопи. У мене в руках була саперна лопатка, то я тільки її перед собою навскіс виставив, куля тільки «джиг» – потрапила у лопату, зрикошетила й відскочила. А так би «зарядила» мені прямісінько у скроню. Відтоді я з тією рятівною лопаткою не розлучався до кінця війни... Ще був випадок: надійшов наказ від командування перекинути наш полк на інше місце. В решту батарей відправили посильних, а в одну не було кого. Кажу: «Давайте я віднесу». Іду-іду, а там десь фашисти зачаїлися. Я їх не бачив, але випустили вони по мені одному три міни. Дивом уберігся. Одного разу вчасно вискочив із машини, біля якої за кілька секунд після тривожного сигналу «Повітря!» розірвалася фашистська бомба, яку скинули з літака, а іншого – не встиг вискочити, хоч і намагався. Так бомба впала поряд із нашою військовою технікою, і ті, хто був біля неї, отримали серйозні поранення, дехто загинув, а я лишився в машині і вцілів. Як кажуть, янгол-охоронець весь час був біля мене».

Перемогу наш герой зустрічав у чехословацькому місті Чеське Будейовіце. «Плакали тоді всі, не приховуючи сліз щастя, – зізнався фронтовик, – салютували зі всіх стволів і пили фронтові сто грамів за таку бажану, таку вистраждану, таку омріяну Перемогу».

Журналістські нагороди поряд з військовими

У листопаді 1945-го року Григорій Йосипович повернувся у Бобровицю. Тут він одружився зі своєю ровесницею, також сиротою Ніною Костянтинівною і пішов працювати у відділ сільського і колгоспного будівництва при райвиконкомі. Спочатку техніком-будівельником, згодом – плановиком-економістом. На цій посаді трудився сім років. Та паралельно не забував дописувати у бобровицьку районну газету «Сталінський шлях». А в 1953-му – редактор Зіна Хуторна забрала дописувача в штат на посаду літературного редактора. І пропрацював наш герой на журналістській ниві довгі тридцять років.

«Трудився би ще, та потрібно було лягати в лікарню на операцію, то я вирішив не займати місця в штаті і пішов на пенсію. А згодом мені вже новий редактор бобровицької газети, яка тоді називалася «Жовтнева зоря», Віктор Криворучко запропонував взяти участь у Всесоюзному конкурсі з пропаганди досягнень науки і техніки та передового досвіду. Оголосила його Спілка журналістів СРСР і правління Виставки досягнень народного господарства (ВДНГ) СРСР. Я погодився. За перший рік участі у конкурсі (1985 р.) наша газета посіла третє місце по Радянському Союзу і отримала диплом і п’ять бронзових медалей, у два наступні роки ми були другими, як результат – по дві срібні медалі, у четвертий та п’ятий роки – перші місця і дві золоті медалі. Останню я отримував урочисто в Москві».

Цими нагородами Григорій Йосипович пишається не менше, ніж заслуженими й дорогими серцю військовими орденами і медалями «За мужність», Орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня, медалями Жукова, «За взяття Відня», «За взяття Будапешта»... Всі разом вони прикрашають військовий жакет героя. А на полицях серед старих світлин – товста папка, у якій скромно складені 29 почесних грамот і дипломів від різних організацій за сумлінну журналістську діяльність. Серед них і республіканська премія «Золоте перо».


...Уже понад два десятки років Григорій Йосипович живе і господарює сам, відтоді як померла його дружина. Дітей у них, на жаль, не було. Брати і їхні діти вже також на тому світі. Тому старенький тішиться лише телефонними розмовами зі своїми друзями і керівниками міської та районної ветеранських організацій.

Шкода, що за постійними клопотами про таких відважних людей ми згадуємо в основному на День Перемоги... А людей, які пройшли кровопролитними стежками війни, з кожним роком стає все менше. Нелегка доля дісталась воїнам-визволителям... І ми можемо лише дивуватися їхньому безмежному оптимізму, життєвій енергії та доброті. Тож газета «Чернігівщина» із задоволенням долучається до привітань з Днем Перемоги і бажає нашим ветеранам міцного здоров’я, щоб відсвяткувати власний столітній ювілей.

Сніжана Божок, тижневик «Чернігівщина» №19 (576), фото автора

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: