Валентину Голомоз прикордонники висадили з поїзда на станції в селі Хоробичі. Залишилася там жити

Вісімнадцять років тому 23-річна Валя з півторарічною дитиною добиралась додому, в Молдову. З Москви через Білорусію, потім сіли на поїзд Мінськ - Сімферополь... Коли перетнули український кордон, пасажирів попередили, щоб приготували документи. По вагонах з перевіркою пішли прикордонники. Тут і виявилось, що у Валі нема ні грошей, ні паспорта. Молоду маму з маленькою донькою висадили на прикордонній станції Хоробичі Городнянського району.


Надя, Ліда та Валентина Голомоз

Прикордонників не дочекалася

41-річна Валентина Петрівна з трьома дітьми, 19-річною Надею, 14-річним Сашею і 6-річною Лідою, живуть у Хоробичах у старій облупленій хаті поряд із залізницею. Чотири кози, кролі, кури — все багатство. Ніякого постійного заробітку, ніякої соціальної допомоги на дітей чи як малозабезпечені не отримують. Бо не мають українського громадянства.

Валентина — гагаузка. Родом із села Баурчі Чадир-Лунгського району Молдови.

— Це було у 1998 році, — згадує жінка. — Прикордонники не повірили, що сумку з документами щойно вкрали, стали висаджувати з поїзда. Я виходити не хотіла, сперечалася, і прикордонники буквально виштовхали нас на перон. Надя впала, я — на неї. Дитина плакала. Як штраф за зупинку поїзда забрали з кишені останні гроші. Ще й припугнули, щоб остерігалася, на цій ділянці іноді гвалтують. Сказали, щоб йшла на вокзал і чекала їх. Я перелякалась. Пішла за вокзал, сіла під електроопорою, так, щоб з прикордонного поста не видно було.

Ми змерзли, Надя заснула на руках. Сиджу між стовпами і думаю, що робити далі.

О п’ятій вечора приїхав дизель з Білорусії. З роботи повертались Олег Галух і Анатолій Толочко (Толі вже нема в живих). Ішли мимо з вокзалу, підійшли, попитали, хто я і чого тут сиджу. «Викинули з поїзда, не знаю, куди йти». Хлопці кажуть: «Давай до Прохоренка Володі, він один живе. Переночуєш».

Страшно було йти, а залишатися ще страшніше — стемніло, ночувати десь треба.

«Куди ти підеш без грошей? Залишайся»

Валентина згадує, як у Прохоренка хлопці насмажили картоплі, нагодували їх, показали, де спати. Дали Валі ключі від хати, щоб замкнулася, а самі пішли кудись випивати. Вранці хазяїн будинку запропонував: «Куди ти підеш без грошей, поживи поки що в мене. Може, де заробиш, тоді поїдеш».

— Поначалу сумнівалася: він у возрасті, вже за 40. Різниця —19 років. Але на вид ще нічого так був. Розлучений. З тиждень одне до одного приглядалися. А вже пізніше він стіснявся, що я така молода.

Спочатку жили в його хаті. Чотири кімнати, кухня з верандою. Через два роки завагітніла. Тоді колишня дружина Тамара заявила права на хату. Вона жила в іншій, яку купила, коли йшла від Володі. В 2001 році народився наш синок Саша. Тамара сказала, що в тому будинку Володі належить тільки четверть. І купила за тисячу цю хатину, тільки щоб ми виселилися звідти. А їх будинок зразу продала. В 2002-ому вчотирьох перейшли жити сюди. Хата без документів, занедбана, як сарай. П’ять років так у сараї і прожили, Володя нічого тут не робив. Пив, скільки я його знала. І хотів щось робить, але без ста грамів ніяк. Казав, спився, поки будував той свій будинок.

Сина записав на себе

— Як ви народжували без документів?

— У пологовому відділенні в Городні. Мої дані писали зі слів.

Новонародженому малюку зразу прикріпили бирочку з прізвищем Самси. У Молдавії Валя встигла двічі вийти заміж. Самси — прізвище першого чоловіка, яке було у неї в радянському паспорті. Виходячи заміж вдруге, змінила прізвище на Голомоз. А паспорт радянський на молдавський не поміняла.

— Прохоренко зразу зробив свідоцтво про батьківство на себе. Малюка офіційно зареєстрували Олександром Прохоренком.

Сусідка пригостила кавою зі спиртом

— Володя ніде не працював. Заробляли по людях — кому город скопати, кому дров наносити, кому нарубати. Що просили, те й робила: садила, сіяла, сапала, білила, шпалери клеїла. Володя хоч і пив, але ходив на заробітки зі мною.

Взимку 2004 року чоловік возив додому дрова, а сусідка Валентина Пімонова попросила їй допомогти. Своє покинув, став їй дрова рубати. Бо могорич пообіцяла. А спирт полінилась правильно розводити, налила просто в каву. Казала, так пити смачніше. У Володі тоді вже серце слабе було. Пили в неї. В час ночі прийшла до мене, сама піддата: «Забирай свого, бо замерзне». Володя звалився просто перед її воротами. Десяте січня, мороз. Поряд і сани наші стояли. Я дрова з них звалила, його на сани, притягла додому. А Прохоренко був рослий. Затягла в хату полутрупа, переодягла. Чувствовалось, що сильно перемерз. Спиртом розтерла, під два одіяла поклала.

А потім слухаю, шоста ранку, а він не встає. Вже ж должен бігать шукать, чим похмелиться. Вже і сьома, і дев’ята година. Дивлюсь на нього, а він лежить якось странно і одним оком на грубку косить. Не ворушиться. Кажу: діти, давайте кричати, може, батько прокинеться. Аж заходить сусідка, баба Віра, подивилась: «Чого кричите, помер він». У мене в той ранок волосся на скронях посивіло, — стверджує жінка.

Тамара заступилася: «Не трогайте її, хай ростить дітей»

— Баба Віра пішла в магазин, там зустріла Володину колишню дружину Тамару і жінку його брата. Порадились, що робити, міліцію викликали. Спочатку міліціонер лякав: «Похоже на вбивство». А у Володі синець на всю спину був. Але ми ніколи не бились і майже не ругались. Повезли тіло на експертизу, там стало ясно, що до чого. Серце не витримало, лопнуло. Причина смерті — отруєння етиловим спиртом.

Люди допомогли поховати: на гроб гроші зібрали, яму викопали і так — хто чим міг. Поминали в цій хаті. Братова розійшлася: «Хто вона тут така, хай їде звідси». А Тамара встала на мій захист: «Не трогайте її, хай ростить дітей».

Піменової Валі, що робила небезпечний коктейль, вже в живих нема, повісилась.

Прийшов світатись зі свічкою

— Стала жити сама. А з іншого боку залізничної колії жила бабушка з сином. Від нього жінка втекла, Володя Кот. Ми друг друга давно знали, їм я також ходила інколи допомагати. Люди казали: ти одна, він один — сходьтеся.

24 серпня 2007 року Кот прийшов до мене в гості з отакенною товстою свічкою. Це як зізнання в любові було. Запалили її в моєму дворі, і горіла там до ранку. А Вова у мене остався.

«Аж трохи лучше жити почали»

— Кот — майже одноліток, на три роки старший. Потроху свої речі сюди поперетягував. Коли його мати виїхала до дочки в Харків, перейшли в її будинок, там тепліше. Протопити цю хату важко: на дві кімнати одна маленька грубка, в кухні піч тріщину дала. Чоловік вдома не сидів, працював то на пилорамі, то на фермі, то чистив зерно в колгоспній коморі. З ферми під зарплату молоко дітям виписували. Бабушка посилки нам слала. Аж трохи лучше жити почали. Хотіли розписатися, я намагалась отримати український паспорт. Восени 2007 року зробила тимчасовий закордонний, дійсний два роки. Щоб поїхати на батьківщину і зробити там паспорт громадянки Молдавії, закордонний паспорт, і з цими документами просити громадянства України. Але завагітніла, і далі було не до того. Майже весь час лежала на збереженні то в Городні, то в Чернігові. В лікарні приймали за тимчасовим закордонним паспортом. Ліда народилася в 2010-ому, той паспорт вже був прострочений. Лікарі дуже не придиралися, здоров’я майбутньої дитини важливіше.

Грошей ні на кого з дітей не отримувала ні копійки.

Заробляла на паспорт: мішала бетон, носила цеглу і граніт

— Коли Ліді було три місяці, поїхала з нею і Сашею в Київ у посольство, робити проїзний документ в Молдову в один кінець, — Валентина показує папірець з двох аркушів, називаючи його білим білетом. — Черги довжелезні, молдавські документи не приймають, потрібно все перекладати на українську, завіряти у нотаріуса. Добре, що з дитиною пропускали поза чергою. З цим документом треба було їхати на Кишинів.

На поїздку в Молдову хоробицький сільський голова Михайло Горовенко дав 3,5 тисячі, і свекруха — півтори тисячі. Та цих грошей вистачило тільки на дорогу і молдавські документи. Треба було поновити свідоцтва про обидва шлюби, розлучення з першим чоловіком, Георгієм Самси, свідоцтво про смерть другого чоловіка (бо з Голомозом ми так і не розлучилися). На закордонний паспорт грошей вже не хватило, прийшлось заробляти там. Брат, Степан Карайоргу, влаштував різноробочою на стройці в місті Комрат. Мішала бетон, носила цеглу, граніт, дерева тесала: будували кафе-теремок. А вночі була сторожем на кукурудзяному заводі. Тим часом робився мій паспорт. Зробили і молдавський, і постійний закордонний, на десять років.

«Ваші документи загубили»

— Повернувшись, зібрала довідки: про всіх чоловіків, хто чий батько, хто коли помер, хто скільки де жив, з ким. Про несудимість, тимчасову прописку і ще багато різних. Волокита страшенна. Збирала в сільраді, в Городні, навіть в облдержадміністрації. Плюс завірені переклади всіх документів з молдавського на українську. Тоді це обійшлося близько трьох тисяч гривень. Папку документів восени 2010 року подала в Городнянський міграційний сектор. Вони мали направити мої документи в Державну міграційну службу в Київ, до Молдавського посольства, ще кудись, де вирішують, давати мені дозвіл на постійне проживання в Україні чи ні. Крім довідок, перекладів та ксерокопій, віддала туди оригінал свого молдавського паспорта. Я все робила, куди мене посилали, туди і їздила, моталась туди-сюди. Знаю, що треба добиватися, і добивалась. Але досі ні відповіді, ні документів. Уже посол помінявся, і їздити в Київ ні за що.

Два роки, буваючи в Городні, питала: що з документами? Є? Нема? «Чекаємо», — відповідали.

У 2013 році була в Чернігові, зайшла в міграційну службу. Розказала про свою ситуацію, запитала, чи довго ще ждать. Чоловік, з яким говорила, при мені зателефонував у Городню, розпитував. Потім каже мені: «Схоже, ваші документи загубилися».

Знов без грошей, без паспорта і без чоловіка

— Дочку Ліду на своє прізвище Кот так і не взяв. Бабушка свій дім продала, ми всі знов переїхали в цю хату-сарай. Останнім часом Вова що в дім приносив, те й виносив за пляшку.

А в жовтні 2011 року сталося лихо. Володя захворів, але його начальство, голова колгоспу Микола Головач, сказав вийти на роботу. І щось там у них у коморі обвалилось, а Вова якраз стояв біля трейлера, чистив зерно. Чи його вдарило по голові, чи він вдарився, як падав. Увечері приходять хлопці, що з ним працювали: «Вовці погано стало». Просто з підприємства його повезли в Городнянську лікарню. Звідти відправили додому, мовляв, сам відійде. Я його з автобуса буквально на спині притягла. Чоловіка хитало. Коли вдома стала годувати, він чашку намагався роздвоювати.

Я купила і давала ліки, що приписали, а він весь час спав від них. Бачу, чоловік помирає, з кожним днем все гірше. Тиждень промучились, він вже й з кроваті не вставав, усе під себе дєлав.

В обласній лікарні Вові зробили томографію і негайно повезли на операцію. Я на той час чотири тисячі назбирала, думала: прийде з посольства дозвіл на ПМЖ, робитиму українські документи. Але все в лікарні залишила. Ще й його мама з сестрою чотири з половиною тисячі висилали. Володя був у реанімації, носила ліки. Але після операції чоловік прожив усього 9 днів, 19 жовтня помер у комі. Лікарі казали, йому частково видалили мозок. Причина смерті — внутрішньочерепна травма, згідно з висновком судмедекспертизи.

Приїжджала його мати з Харкова, поховали Володю. Грошей нема. Головач, начальник покійного чоловіка, нічим не допоміг, навіть не згадав про нас. Хоч знав, що сиротою залишилась маленька дитина, а Володя був єдиним годувальником, він і зарплати своїм робітникам не видавав, не те що нами перейматися.

А на Трійцю він чогось поліз в електроопору в тій же коморі, і його током вдарило. До лікарні не довезли.

Ліда вже українка, а Надя – ні

У 2012 році через УМВС зробили підтверджуючий документ, що Ліда — громадянка України. Видається дітям емігрантів. На його основі дівчинка, як підросте, зможе отримати український паспорт. Валентина заплатила за нього 250 гривень. Ще такий самий треба зробити для Саші, йому отримувати паспорт уже скоро. Наді українського паспорта не дали.

— Старша дочка закінчила в Хоробичах 11 класів. За молдавським свідоцтвом про народження вивчилась у Шорському вищому професійному училищі лісового господарства на кухаря. Щоб взяли без паспорта, домовлявся наш сільський голова Горовенко. Вчилася без «шісток» і отримувала стипендію. Стипендіальну картку не відкрили, але перераховували гроші на картку одногрупниці.

— Закінчила навчання в січні цього року, — розповідає Надя Голомоз. — Атестата не дали. Щоб його оформити, потрібен паспорт. Дадуть тільки довідку, що я в них училася, і обіцяли оформити трудову книжку. Сказали, як тільки отримаю паспорт, щоб приходила — видадуть диплом.

Наприкінці навчання, ще в грудні, ми з майстром, Світланою Кривенко, пішли в Городнянський паспортний стіл, щоб вирішити моє питання. Мама поїхала зі мною. Я пояснила, що мені треба паспорт, щоб отримати диплом, піти працювати. Кажу: «Є ж такий закон, якщо хто більше п’яти років живе в Україні, вид на проживання отримує автоматично». Чоловік, що сидів у кабінеті за столом, каже: «Я дам тобі законодавство, покажи мені той закон, і я тобі все видам». Я розплакалась, мама теж.

Службовець сказав брати ручку і писати, які документи нам потрібні. Мама так плакала, що я забрала в неї ручку і записувала сама. Надиктував довгий список: всілякі довідки для мами, для мене: про відсутність судимості, довідку, де була мама в 1991 році, про прописку, про сестру-українку, молдавський паспорт. Штраф більше тисячі гривень.

— Знов збирати документи, їхати в Молдову, — журиться Валентина.—Там, у Молдові, жити нам ніде. Батьки померли, хати нема. У брата теж свого житла нема.

Щурів вбивала по одному

Сусіди згадують: сніг на полі, а Валя з дітьми ходять, мішками збирають кукурудзу, щоб продати і якусь копійку заробити.

— Цей рік 18 кілометрів за кукурудзою ходила, — підтверджує Валентина. — На велосипеді я їздити не вмію.

Діти, Діда і Саша, в минулому році все літо пасли корів у сусідніх Ваганичах. Ходили з сином Марії Яценко, вона їх там і підгодовувала трохи. Заробіток 70 гривень у день, потім ділили пополам з пастухом.

Саші вдома якраз не було — час заробітку, допомагав людям саджати картоплю. Надя варила обід, на роботу після закінчення училища не влаштувалась.

На ліжку лежить одяг — люди надавали.

— Треба перебрати, попрати. Нам навіть спіднє зараз собі купити ні за що, — зітхає Валентина, — не те що ремонти робити.

Щури вночі, а коли і вдень, бігають між дошками стелі (вона подвійна). Як заторохтить. Раніше бігали й по хаті. Отруту кидала — не бере. Ото сиджу, не ворухнувшись, підпускаю поближче, поки аж на ногу залізе. Тоді б’ю по щуру щосили, так і вбивала. Цей рік їх у хаті не було. Мабуть, діри добре залізом позабивала.

Участковий раніше протоколи на мене складав. То не білено, то не прибрано. В суд на мене. І я то 90, то 30 гривень штрафу плачу. Аби тільки привід був.

По сусідству люди хотіли розширити своє подвір’я. Казали: «Валю, давай ми купимо тобі хорошу хату в Хоробичах, а цю нам віддай». Я зраділа, але направила, щоб запитали Тамару, чи вона не проти. А її це дуже обурило, кричала: «Не вздумай, бо вижену». Скільки ж можна так жити, — сумує Валентина Голомоз.

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №18 (1565)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: