«Тато – кращий подарунок на Новий рік»

— вважають 14-річна Аліна та 5-річна Даринка Кошіль із Шаболтасівки Сосницького району.


Андрій, Ольга та Даринка Кошелі

У сім’ї Кошелів — свято. І навіть не тому, що Святий Миколай усім подарував дарунки. А тому, що ці подарунки від Миколая здалеку привіз тато Андрій.

Двері оселі відчинив 35-річний Андрій Кошіль. Веселий, життєрадісний. Він приїхав до родини перед Миколаєм (16 грудня) і пробуде з ними до Нового року, використавши другу частину відпустки. Наші мобілізовані бійці, хто потрапив в АТО, ділять всю свою відпустку, що дається на рік служби, на дві чи три частини. Днів по 10-15, щоб хоч і на коротші строки, але частіше побувати вдома.

Андрій служить у військах ППО (протиповітряна оборона), у 61 аеромобільній бригаді. Він командир ЗСУ 23/4 (зенітна самохідна установка). Завдання установки — виявляти і збивати в повітрі літаючі об’єкти: літаки, вертольоти. Але Андрій заспокоює, що в небі війна не ведеться. Залітають тільки безпілотники, їх і збивають.

Радісно клопочеться на кухні дружина Ольга. Вони з чоловіком однолітки. Ольга Григорівна вчитель музики в Шаболтасівській неповній середній школі. Не пішла до дитячого садочка, а крутиться біля батька менша донька, Даринка. 9-класниця Аліна школу не пропускає.

Відпустка у Андрія — до новорічної ночі. А першого січня вже має вирушати назад.

Мобілізували Андрія Кошеля 29 січня 2015 року.

Тут, у мирному житті, Кошіль — механізатор СВК «Зоря». Працює на тракторі.

— Повістки не чекав. Ще влітку разом з іншими працівниками «Зорі» пройшов медкомісію. Відправили додому, думав, що вже не візьмуть, мабуть, не годен, — згадує Андрій.

— А 20 січня через сільраду попросили приїхати в Сосницький військкомат, документи звірити, — продовжує Ольга. — А там дали повістку, сказали збиратися — мовляв, побуде 45 днів у Десні і повернеться. А я вже зрозуміла, що Андрія забирають в АТО... Тоді тільки його з села взяли. Один хлопець уже побував. Двоє, включаючи Андрія, ще там.

— А я не переживав. Думав, військову підготовку пройду і додому. Поняв, що не відпустять, коли з Десни перевели на Гончарівське. Звідти ще на вихідні приїжджав. Потім відправили в Донецьку область.

— Уже два тижні був під Волновахою, а мені казав, що в Рівному, на полігоні, — згадує дружина.

— Через кілька місяців ми виїхали із зони АТО, нас перевели в іншу частину, Конотопську. Але в Конотопі я ніколи не був. Були під Чугуєвом. Влітку перший раз приїздив у відпустку, на 15 діб. Це коли з Волновахи їхав на Чугуїв. На початку осені на Рівненському полігоні відбувалось злагодження (сумісні навчання) з бригадами, що воювали на Донбасі. А в листопаді вже відправили в інше місце Донецької області, в Авдіівському напрямку: Красноармійськ, Димитрів. Точніше назвати не можу.

— Де небезпечніше, біля Волновахи чи під Авдіівкою?

— Тепер біля Авдіївки. Але у Волновасі люди проти України настроєні. А в Авдіївці — наполовину. Саме лучше радує, коли 'ідем, а діти біжать, нам махають, вітають українську армію. Дарують браслети, плетені з лєнточок. У синьо-жовтих кольорах, з резиночок. Я додому такі привіз.

— Сепаратисти стріляють?

— Стрілянина з місяць тому трохи стихла, після Мінських домовленостей. А це знов почалось, то те, то се. Зараз стріляють в основному снайпери. Бувають поодинокі постріли з гранатомета. «Градів» нема. За 26 кілометрів від місця, де ми базуємось, вже окупована територія. І з того боку виходять розвідгрупи. Здебільшого вночі. Проходять кілометрів п’ять, засідають, звідти стріляють. Тільки вечір — стрілянина пішла. І не завжди знаємо звідки, бо стріляють із засідок. Часто хаосно, просто страху нагнать.

А це ж ми ще не на передовій. Спілкуємося з хлопцями з 15 батальйону. Кажуть, тут стоять наші барикади, за двісті метрів — їхні. Але зблизька ніхто не стріляє.

Наші розвідники також на їх територію роблять виходи. Розвідують, де які сили, скільки людей. Потім працюємо ми. Але зараз дотримуємось Мінських домовленостей, стріляти не можна. Тому лише розвідка. Тільки коли вже відкрито ідуть на нас зі зброєю, ми стріляємо у відповідь.
Коли дві розвідгрупи — з їхньої та нашої сторони — випадково зустрічаються, відбуваються сутички.

— Слава Богу, не на першій лінії, — хвилюється під час розмови Оля. Наслухалася, в неї вже мокрі очі. — Чи знов правди не кажеш, як не казав про Волноваху?

Андрій заспокоює дружину, продовжує:

— Люди там зараз бідують, зарплат нема. В магазинах техніка дешева — ніхто не купує, нема грошей. Скорочують на роботі — власники господарств не можуть забезпечити працівників зарплатою.

Люди, що там залишились, на чому можуть, на тому й живуть. Корів тримають. Несуть солдатам молоко, солдати їм — їжу. Часто просто так віддаємо продукти, що залишаються. У нас зараз державні поставки, з військових частин. І волонтери допомагають. Наприклад, із Західної України, з Чернівецької області, йде велика допомога. Там село Мамаїв, величезне, 4 тисячі чоловік. У нашому підрозділі боєць звідти. І з Шаболтасівки також допомога була. Я звернувся до голови СВК «Зоря» Віктора Іващенка і сільського голови Андрія Ірхи. Було дуже
холодно в палатках, маленька армійська буржуйка не гріла. В «Зорі» зварили добротну буржуйку, вислали нам «Новою поштою». Тепер і гріємось, і їсти на ній готуємо.

— Що найстрашніше на війні? Чи ви вже звикли?

— На війні все страшно. І всім. Привикнути до війни не можна.

Мабуть, ніколи не забуду близької сутички з сепаратистами. Їх було 40 чоловік, просочувались через нашу позицію. Нас — два екіпажі, вісім чоловік. Відбулася сутичка, стрілянина... Наші всі живі залишились. Їхні — не впевнений. Це було вночі, всі стріляли, і там було не до підрахунків.

— Півтора місяця залишилося до кінця строку вашої мобілізації. Не було думки залягти в госпіталь, не повертатись в АТО?

— Ні. Повертатись треба. Хоча навряд чи скоро відпустять, — сумнівається боєць. — Заміни нема і не очікується.

Вдягнути військову форму для фотографії Оля чоловіка так і не вмовила.

— Вона мені вже так там надоїла, — скривився Андрій.

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №53 (1547)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: