«Вони туди – «поросятами», а у відповідь отримують «прожени»

25-річний Микола Андрушко — один з двох Микол з Івангорода Ічнянського району, які зараз воюють на фронті. Він водій-кулеметник 95 аеромобільної бригади. Був під Широкиним, у Мар’їнці на Донеччині. Повістку чоловік отримав наприкінці січня. В Ічні на нього чекають дружина Наталя та 2-річна Катруся. У рідному Івангороді — батько, 54-річний Микола Петрович. Микола — його єдина дитина. Після смерті дружини чоловік залишився сам.


Микола Андрушко

— Ви затронули болючу тему, — втирає сльози Микола Петрович. — У 2013 році від обширного інсульту не стало моєї Наді. Наче не боліла, а за два дні не стало. їй тоді всього 49 років було. Хоч мені 54, але другої і не шукаю.

Надя у мене перша і, мабуть, остання дружина.

Потім сина на війну забрали. До мобілізації працював водієм в Ічні. На роботу повістку принесли. І на війні теж водітєль. Тягає пушку. У нього вже шоста машина. По трьох — пряме попадання. У кузові лежать «поросята», так хлопці називають снаряди.

Осталось дві тонни «поросят».

Як здетонувало, то задній міст від машини знайшли за 400 метрів.

— Не йти воювати — у сина не було думки?
— Ні. Ще як в армію на срочну службу його забирали, я хотів відмазать. А він казав: «Ти служив у армії. І я хочу мужиком буть». У нас родина козацька. Микола ще й на Покрову народився.

Аби жінка була жива, і я б не тільки на війну пішов, і на Майдані був би. І сина, може, тоді б не забрали. Воював би до останнього. За армійською спеціальністю я — снайпер.

Та на кого хату лишить? Усе розтягнуть. А мені треба спадок для онуки тримать у порядку. Лише ради неї і живу.

— Як батько відпускав єдиного сина на війну?
— Прочитав родинну козацьку молитву, щоб його сохраняла. Мені її батько передав, а я Колі, — говорить Микола Петрович, але тексту не розкриває.

— Допомогла молитва?
— Живий. А от про поранення довго не розповідав. Осколком навиліт шкуру біля таза побило, але внутренность не заділо. У польовому шпиталі шили. Бойових дій не покидав. Мені показував, куди осколок встряв.

— То був уже у відпустці?
— У жовтні на три тижні приходив. Вісім місяців його не було. Техніку відвели, то додому відпустили. А так би іще воював. Казав, під Широкиним лиха сепаратистам наробили гарно. Передавали їм по рації: «Ну, что? Мама, не горюй». Тоді у Мар’їнку їх перекинули. Попали там в оточення, але вийти вдалося без жертв, хоча з три десятки поранених було.

Запитував у нього: хоч одного тьопнув? Каже, може, й десятків п’ять, там нічого дивиться. Радив йому, щоб старався забувать. «Не виходить», — відповідав.

— Змінився син?
— Війна людину не вкрашає. І віку додає. По тому, як він думає, йому тепер не 25, а 45. З’явилась сивина.

Невістка розповідала, як першу ніч удома спав, то ледь не задавив її. Каже, взяв за горло і кричить: «Ребята, я несу снаряд». А вона йому: «Це не «порося», а «пеньок» (так називають гільзу)». Тоді кинув.

Мала за татом сумує. Він удома берет синій покинув. Катюша все підбігає і цілує його, і каже: «Папи ма».

Як пішов Коля з дому, я сказав, ще місяць у дворі ніхто не буде вигрібать, щоб син вернувся. Це ще моя мама мені переказала, а їй — її мама.

— Як спілкуєтесь, коли син на фронті?
— Дзвонить завжди він. Намагається щодня. Як сказали, що мобілок не можна, то хлопці пригрозили на Київ їхати і показати, кому можна, а кому ні. Вони ж як виходять на нуль (так називають передову), то батарейки з телефонів, звісно, витягають. Бо як тільки скупчення чотири-п’ять штук — уже туди «пірожени» прилітають (так називають снаряди «Граду» чи гаубиці).

Марина Забіян, тижневик «Вісник Ч» №48 (1542)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: