Люті в демографії

П'ятниця, 6 листопада 2015 12:27 | Переглядів: 2048

Молоде покоління села Лютіж Городнянського району у питаннях дітонародження намагається не відставати від лютіжан похилого віку, серед яких що не бабуся, то мати-героїня.

Село Лютіж зароджувалось на початку 1920-х, коли стали випилювати тутешні непролазні ліси. На звільнених землях почали заселятися люди і, звісно, організували колгосп, котрий назвали за місцем розташування – Лісові поляни. Щоправда, деякі його працівниці роботу регулярно переривали, щоб вкотре народити дитину.

Бабусине багатство

– Баби на дітей, онуків та правнуків багаті, – говорить Ганна Дмитрівна Розенко, – чого не можна сказати про пенсію.

Пані Розенко народила 10 дітей, які подарували їй 12 онуків та 8 правнуків. Ганна Дмитрівна запевняє, що імена всіх пам’ятає, але на прохання назвати лише посміхається. Розповіла тільки про онучку Машу, яка шила весільні плаття, доки чоловік не влаштував її на роботу в… міліцію. Тепер Маша охороняє правопорядок.

– Народила 10 дітей, а сиди, мамо, сама. Так трапилося, що поруч зараз немає жодної дитини, – жаліється Ганна Дмитрівна.

Бажає, напевно, щоб хтось з дітей жив разом з нею. І саме разом, бо поруч – не підходить.

– Ну й що, що донька живе по сусідству? У неї ж своя родина, – розмірковує пані Розенко.

Діти Ганни Дмитрівни розлетілись не тільки по району та Чернігівщині. Одна з дочок, яких у пані Розенко семеро (а ще є троє синів), живе зараз в Італії.

– Доньки у мене всі доучені, – хизується пенсіонерка. – Однак яка з цього користь? У однієї 4 дипломи і жодного зиску вона з них не має. Щодо синів, то двоє зараз перебувають у зоні АТО.

Близнюків пані Розенко не народжувала, як і такої кількості дітей не планувала. Так трапилося, каже.

Онука – «посилкою»?!

Схожа історія і в іншої лютіжанки. Це Євдокія Петрівна Нітченко – матір п’ятьох дітей.

– Любимчиків серед дітей у мене немає, – говорить Євдокія Петрівна. – Якого пальця не вріж – боляче. Можливо, як і у всіх: найменших трохи більше любиш.

Ніхто з дітей пані Нітченко, як і пані Розенко, не зробив приголомшливої кар’єри.

Найуспішнішою, мабуть, є донька Світлана, яка працює головним бухгалтером у Моложавській сільраді та є її депутатом. Селяни вдячні своєму депутату, яка подарувала селу... шість відер для колодязів.

Онуків у Євдокії Петрівни 9, але донедавна було 10, про що вона не може говорити без сліз.

– Своїх дітей позаховували, у кабінетах порозсаджували, а мого онука на війну забрали і вбили, – горює бабуся.

15 січня 2015 року сайт МВС повідомляв, що, перебуваючи в зоні проведення АТО в Донецькій області, Нітченко Роман Федорович, 1989 р. н., не виходить на зв’язок і його місцезнаходження невідоме. На сайті не говорилося, з яких пір Роман не виходить на зв’язок, а не виходив він вже з 4 грудня 2014-го.

Роман Нітченко загинув 5 грудня 2014 року внаслідок обстрілу в районі селища Піски (Ясинуватський район). Указом Президента України № 311/2015 від 4 червня 2015 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Однак що батькам та рідним з цієї нагороди, коли їм тіло упродовж 3-х місяців не видавали. Коли все ж таки сказали, що його з Дніпропетровська можна забрати, армія знову «підставила плече».

– У городнянському військкоматі сину сказали, що машини у них немає, – згадує Євдокія Петрівна. – Сказали, мовляв, може б Ви самі у Дніпропетровськ поїхали, а там тіло у який-небудь ящик поклали... Кажуть про тіло, немов про посилку!

Держава і віддячить, і потурбується...

Ганна Дмитрівна та Євдокія Петрівна мають по дві медалі матері-героїні: перші отримали від радянської влади, а другі – від української, серед представників якої увагу багатодітним матерям приділила тільки президентська адміністрація... Віктора Януковича. Жодних пільг чи хоч якоїсь допомоги від влади лютіжанські матері-героїні нині не мають.

– За електрику платимо, як і всі, – каже Ганна Дмитрівна.

Здавалося б, отримавши від лютіжанок таку кількість нових громадян, держава повинна їм віддячувати все їхнє життя. Тим більш, що жінки не тільки народжували, а й тяжко працювали у колгоспі. А на додачу, ще в молоді роки, жінки отримали комсомольські путівки у Ворошиловград, де майже по 5 років… траншеї копали.

– Так копали, що аж іскри в обличчя летіли. Які траншеї? Для зведення будинків, – пояснює Ганна Дмитрівна.

Пані Розенко та Нітченко – не єдині матері-героїні серед лютіжанок свого покоління. Є ще уродженка 1930-х – Ольга Петрівна Дмуха, мати 5 дітей.

Традицію багатодітних родин підтримує і молоде покоління лютіжан. Про це говорить хоча б той факт, що серед 30 мешканців Лютіжа – 13 дітей. Головним «хранителем традицій» є 31-річний Андрій Меркун, якому дружина Євгенія народила п’ятеро дітей.

– У нас не те що магазину немає, автолавка навіть не приїздить, – каже Андрій. – Я не раз скаржився з цього приводу і в сільраду, і в Городнянську РДА. Там мені сказали, що питання взяли на розгляд, і на тому – все.

Скаржаться на відсутність магазину і місцеві пенсіонерки, які не можуть на машині чи велосипеді з’їздити у райцентр по продукти. Для більшості з них єдина можливість отримати необхідне – це передача шкільним автобусом від дітей з райцентру. Проте шкільний автобус і влітку не ходить, і взимку, якщо замете дороги.

– Автолавка у Лютіж не приїздить багато в чому з вини самих селян, – вважає в. о. голови Моложавської сільради Ніна Лічуха.

За її словами, підприємцям не вигідно вкрай розбитими дорогами їхати у Лютіж без впевненості у хоч якомусь заробітку. Для цього вони брали у селян замовлення наперед, однак дуже часто бувало, що люди, потім відмовлялися від частини своїх замовлень, бо, скажімо, їм щось діти привезли. Зрештою підприємцю це набридло і він сказав, що заради 5 хлібин машину свою розбивати не хоче – їздити припинив.

Дороги на території Моложавської сільради дійсно жахливі. А винуваті в тому переважно лісовози, які нещадно їх розбивають. Тверде покриття перетворюють на таке, що ніби пережило килимове бомбардування, а ґрунтове – на хиткі піски. Лісу ж бо возять там багато – на території сільради розміщені Невклянське та Моложавське лісництва, 3 пилорами, 3 мисливських господарства. Але дороги там не ремонтують.

Окрім магазину, не діє у Лютежі й ФАП, який донедавна там існував і за наявності такої кількості дітей там потрібен. Селяни навіть згодні доплачувати лікарю, щоб тільки він хоча б раз на тиждень приїздив у село.

– Сільська рада нічим нам не допомагає: ані лампочки не дала на освітлення, ні ФАП не організовує, – розповідає Андрій Меркун. – «Швидку», щоб до нас з району приїхала, вблагати потрібно: то бензину в них немає, то на дзвінки не відповідають.

Уже другий рік родина Меркунів чекає на обіцяну від держави корову, а на цифрові тюнери для телевізора чекати втомилася – купили за свої гроші. Безкоштовно, як обіцяли, говорить Андрій Меркун, тюнери отримали тільки наближені до сільської ради люди.

«Лютіж для нашої багаторічної голови сільради – покидьки суспільства, – вважають деякі мешканці села Моложава (де й розташована сільрада). – Вона за свої 17 років головування там, мабуть, жодного разу не була, бо люди там вимогливі і постійно її критикують».

Обурює молодих батьків Лютіжа зокрема й те, що сільрада не облаштувала у них хоч якого-небудь дитячого майданчика. У Невклі, де живе колишній сільський голова – облаштувала, у Моложаві – також, а у Лютіжі – дзуськи. Батьки, як могли, зробили майданчик самі і просять у влади небагато: всього сітку та м’яч. Але ніяк не допросяться. В. о. голови сільради про потребу Лютіжа в спортінвентарі знає і обіцяє сітку та м’яч селянам купити, але коли саме, сказати не може.

* * *

Заробити мешканцям Лютіжа немає де. Основні види заробітку для виживання – мисливство та риболовлю – відібрало у них мисливське господарство «Барс», яке отримало у користування ліси, зокрема і навколо їхнього села. Та й набравши собі робітників, «Барс» не взяв у штат жодного мешканця Лютіжа, хоча, за словами селян, мусив набирати кадри з числа місцевих. Лютіжанам лишили тільки збирання грибів, за які скупники дають смішні гроші (лисички 30 грн/кг) та виготовлення з берези віників для мітел (80 коп. штука).

Єдиний орган влади, на користь якого Андрій Меркун висловлює подяку – сектор молоді і спорту Городнянської РДА, завдяки якому двоє його дітей отримали путівки у седнівський дитячий табір «Дивосвіт».

– Я сам виріс без батька, дуже тяжко мені було. Тому хочу, щоб мої діти отримали те, чого я не мав, – пояснює Андрій Меркун. – Діти ж для того, щоб росли у любові.

Ігор Стах, "Чернігівщина" №45 (549) від 5 листопада 2015