«Менш новості дивись»

33-річна Інна Кожушко з Холмів Корюківського району вже сім місяців чекає на повернення з АТО чоловіка, 43-річного Валентина Кожушка.

— Чоловік поїхав на початку року, 8 лютого. Повістку вручили в руки. Спочатку повезли в Переяслав-Хмельницький. А 11 червня забрали в Луганськ. СМСкою скинув тільки назву селища: Щастя. Він розвідник, говорити по мобільному довго не можна, півхвилини, іноді хвилину.


Інна Кожушко з синами: старший Юрій і менший Максим з котом Барсиком

Жінка чистить на городі щойно викопані буряки. Сини допомагають: п’ятирічний Максим складає їх у тачку, а 14-річний Юра перевозить ближче до хати. Потім разом спускатимуть у погріб.

— Чоловік — розвідник 22-ї механізованої бригади. Молодший сержант. Телефонує через два дні, через день, як хвилинку знайде. Скаже, що все нормально, про дітей попитає, чи в нас усе в порядку, і все. «Кормлять?» — «Кормлять». Раз казав, що холодно, дощ на голову капає. Вони домик якийсь розбитий знайшли. Там зупинились.

Зараз говорить, що у них затишшя. Я йому: «А в новостях же передають, що стріляють?» А він: «Менш новості дивись».

Дуже скучаю. Казав, відпустку на початку жовтня дадуть. Він ще до того як повістку отримав, рвався в АТО, боронити Україну. Я не пускала, кричала на нього: «Двоє дітей, не дай Бог що станеться, як одна ростити буду?» Це його зупиняло. А як повістку отримав, то за тиждень зібрався і поїхав.

Він неп’ющий, хіба по святах. Звідти ніколи п’яним не дзвонив. До мобілізації працював водієм на шкільному автобусі два останні роки, звідти і пішов, не звільнявся. До того був водієм у Холмівській ветлікарні. Ще раніше в Київ їздив на заробітки, робив там охоронцем.

Старший син пішов у 9 клас, менший — у підготовчу групу. Допомагають обоє. Коли й заставляти доводиться, але ж розуміють, що треба. Уже без чоловіка город саджала і обробляла, і копали самі. Звичайно, важко без батька. То ж він важку роботу робив, мішки носив. А тепер ми зі старшим сином удвох тягаємо. Саджали і копали трактором, людей наймали.

Працювала продавцем у продовольчому магазині в Холмах. А як чоловік пішов у АТО, мені довелось піти з роботи. Бо зрозуміла, що і роботу, і хазяйство сама не потягну. У нас корова, три свині, кури. Удвох легше було. Він вранці дітей у школу відвіз і вільний. Потім після школи по домах розвіз, і все. А я весь день на роботі. Додому прийду, в мене їсти наварено, худоба попорана, хазяйство нагодоване. Ми домашню роботу на «твою-мою» з ним не ділимо. Тепер я і сараї чищу, і сіно ношу, іншу чоловічу роботу роблю. Юра допомагав. Коли прошу ще кого: кумів, знайомих. У селі всі свої. Картоплю вже в погріб загрузили, буряки ще ні.

Кожної ночі страшно, плачеш. Поначалу сильно, зараз трохи менше, звикла. А вдень голос почуєш, трохи успокоїшся. Переживаю, знаючи, що він завжди вперед лізе. І мама його переживає.

Усього служити півтора року. Дев’ять місяців залишилось. А там, каже, воюватиме, поки війна не закінчиться.

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №39 (1533)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: