У дитячий будинок шестирічний Сашко їхав з радістю. А сусіди плакали

12 червня у селі Шаповалівка Борзнянського району у ставку втопилася 26-річна Яна Степанова. Без мами залишився шестирічний Саша. А без постійної грошової допомоги від дочки на випивку — Янині батьки. Лідія та Микола Степанови жили разом з дочкою і внуком. У хаті, яку молодій мамі за «дитячі гроші» соціальні служби придбали ще в 2010 році. Проте батьки все ж устигли скористатися останньою нагодою. Зібрали по селу гроші на похорон і пропили їх.



Вчилася лише рік

Яна Степанова родом з Дніпропетровської області. «Профукавши» власну хату, родина кочувала. Яна не вміла ні читати, ні писати, бо до школи ходила лише рік. Ще в Дніпропетровську ледь не померла, обгоріла від обігрівача. Залишилися шрами на тілі, постраждали очі. Врешті сім'я осіла в нічийній хаті у Прохорах на Борзнянщині.

Яні було 16, її брату 14, коли вони удвох втекли у Чернігів. Там попросились у притулок «Надія», де Яна і жила до повноліття. Повернувшись в Прохори, познайомилась з Олександром Качаном, старшим на 20 років. Про свою вагітність дівчина здогадалася, коли дитинка почала вовтузитися в животі. Олександр поспішив повернути кохану батькам. Після пологів у Борзнянському пологовому будинку, завдяки державній програмі підтримки матерів з дітьми, Яну з немовлям відправили у Чернігів, у Центр матері та дитини. За півтора року спокійного життя у гарних умовах вона навчилася доглядати за малям,, а головне, полюбила свого синочка. їй зробили паспорт, оформили допомогу на дитину, третю групу інвалідності по зору, пенсію. Брат Коля тим часом потрапив у тюрму.

Тільки батьків не вистачало

Оселившись у власній хаті, Яна мріяла виростити сина і завести хазяйство. На поміч приїхав двоюрідний дядько Михайло Колтаков. Про це писав «Вісник» у 2010 році. Михайло як міг допомагав: рубав дрова, ремонтував грубку, гроші по людях заробляв. Але хазяйство Яна так і не завела. Зате забрала до себе батьків. Усі родичі без паспортів, без роботи, без пенсій. І, на Янині гроші, зажили.

«Вісник» провідав Яну в 2012-ому, коли Саші було три роки. Моторне хлоп'я натискало кнопки на мобільному, жувало ковбасу та матюкалося. Здалося тоді: ну, добре, що хоч так.
— Поки Миша «Кривенький» там жив, він їй помагав. Вона ж зовсім ні до чого не пристосована була. Вони машину дров на зиму купляли, — згадує сусідка Валентина Шостак. — А потім, як ці алкоголіки поприїжджали, що не день — п'янка та сварка. Миша той по електричках грошей випросить, їжі привезе. Вони поїдять, його поб'ють і то в погреб зачинять, то з двору вигонять. Може б, і він пив, та вони йому не наливали. Забрав його фермер з Прохорів, Миша тепер там будинок охороняє, по хазяйству допомагає.

А вони брали дошки з сараю на розпал, доки сарай не рухнув. Розпродали весь шифер, що хата ним оббита була. Коток з колодязя, плиту з кухні на метал здали.

Батько Саші з Прохорів, він помер. Раніше Яна постійно молоко в мене брала. Як гроші дитячі получить, сотню зразу оставить — і потім забирає щовечора. Але останнім часом вона всього 270 гривень на місяць отримувала. Інвалідність не переоформила, там же комісію пройти треба, в лікарні тижнів два полежати. З такими батьками хіба переоформиш? Як гроші получить, то всією ріднею плетуться за нею, а комісію пройти — нема помічників.

— А звідки ж вони гроші на випивку брали?
— Трохи по людях робили.

Яна малого любила і дуже боялася, щоб не забрали. Але і била, казав, кропивою.

Після того як батько вигнав Мишу, на одному з трьох ставків Шаповалівки Яна знайшла собі нового чоловіка, Дмитра Шутька. Привела жити в свою хату. Завагітніла, народила дівчинку Катю. Катю з пологового відділення не віддали. Зараз дитині півтора року, живе в Прилуцькому будинку маляти. Дмитро сидить.

Дитина її держала б

Сусіди розповіли, що на похороні батьки Яни були нагло п'яні. Поки дочка була в морзі, вони пішли по селу збирати гроші. А люди знали, що у них сталося, і давали на похорон. І батюшка хоч не відспівував, але грошей дав. Люди з кутка назбирали на похорон близько 1000 гривень. Сільрада ще 400 додала.

Степанови тиждень пили на ті гроші.
— Скільки вони там пропили, невідомо, але Янин батько жалувався, що в нього 400 гривень вкрали, — додає Валентина Петрівна.

— Якби не рідня, дитина її держала б, — вважає секретар селищної ради Шаповалівки Валентина Калюжна (виконує обов'язки голови). Яна ж і меншу дочку хотіла з інтернату забрати. Сусіди понадавали їм залишків шпалер, вони поприбивали їх цвяхами. Яна біжить до мене: «Валєчко Миколаївно, тепер мені Катю віддадуть?» Ой, кажу, Яно. Ремонт — то добре. Але щоб дитину віддали, треба ще й не пити. Вона погоджувалась, у долоні плескала, як дитя мале. Слухалася, що їй кажеш, не спорила.

У п'ятницю зранку прибігла Яна за паспортом. Документ був у сільраді, бо вони хотіли оформити субсидію. Сказала, що піде в Борзну, забирати гроші на Сашка.

10 кілометрів до райцентру ходили з сином пішки, туди й назад. Як пощастить, підсаджувались на попутку.

Що вже там було у Борзні, але Яна заснула по дорозі додому, недалеко від Шаповалівки. Мимо проїжджала машина, малий зупинив її. Водій забрав Сашка, Яна залишилася лежати на узбіччі. Чоловік привіз хлопчика в сільраду, запитав, чи їхній, розповів, що там ще й мама лежить. Саша розказав, що в мами було з собою дві пляшки горілки. Вирішили — проспиться, прийде.

Мене здивувало, що Яна прямо на дорозі заснула, це з нею вперше, — продовжує Валентина Калюжна. — Сашу я повела додому. А там замкнено. Повела по сусідах, з ним взялася посидіти наша вчителька.

Не знайшла і втопилась

Яна прокинулась, Саші поруч нема. Мабуть, дуже перелякалась, побігла в село. Вдома також нема. Сусіди чули, як бігала, гукала Сашу по вулиці. Шукала і в нового співмешканця Василя. Побігла на ставок, на місце, де її батько іноді рибу ловив. Пішла в воду. Почала пірнати, викрикуючи, що синочка Сашу не забере в неї ніхто, що вона його не віддасть.

— Малі хлопці на березі рибу ловили, на мобілку почали знімати, — каже Валентина Шостак. — А вона рукою їм помахала, пірнула і більше не винирнула.

Хлопчики побігли кликати дорослих. Подзвонили секретарю сільради. Вона викликала рятівників. Ті жердиною намацали тіло у воді.

Місцевий, Юрій Головань, забрів у ставок, витяг тіло. П'яну маму привезли на упізнання. Рік народження доньки вона так і не згадала. Я знайшла машину, відвезли тіло в морг. Там вона пролежала всі вихідні. Саша до понеділка був у діда з бабою. В понеділок дзвонять: передайте рідним, щоб тіло з морга забирали. А тут виходить, що я найрідніша. Знайшла машину, виділила гроші на бензин, — розказує далі Валентина Калюжна.

Плакали не так за Яною, як за Сашею

— Машину з тілом поставипи під двором. Сусіди прийшли прощатися. Вийшов п'яний батько, вивели маму. Ніхто не плакав, тільки маму-хтось надоумив, що треба схлипувати, і вона видавала такі звуки. А Саша бігав, стрибав — дитя, — розводить руками Валентина Миколаївна. — Коли баба нагнулась до Яниного тіла прощатися, почав її відштовхувати, кричав: «Відійди від мамки, бо й гроб перевернеш!». Видно, захищав її. Розказував, що хоче бути ментом. Ну, як мама навчила.

Коли вже ямку закидали, треба було дитину якось забирати. Я ще раніше зідзвонилася з соціальними службами, Сашу чекали. А дід вхопив його за руку і тримає. Я побоялася, що зараз скандал буде, він чоловік запальний. Кажу, відведу Сашка в садік, там його погодують. Відпустив. Я подякувала людям за допомогу, бо ховали за рахунок села. І малий повернувся до всіх, повторює за мною: «Всім спасибі велике, до побачення». Тут уже сусіди не стрималися, плакати почали.

Відвела його спочатку в школу, потім кажу: «Сашо, зараз поїдеш у дитячий табір, на гарній машині, там цікаво, багато діток». І він радий був, коли його забирали. Запитав: «Тьотю, а ти до мене приїдеш?». Я пообіцяла. Треба буде, взнати, куди його направлять.

Зараз хлопчик у реабілітаційному центрі в Ніжині. Якщо ніхто з батькової рідні не забере або чужі не всиновлять, Сашу відправлять до дитячого будинку.

«Хто пропив? Ми?»


Лідія та Микола Степанови

Лідія та Микола Степанови готували на вогнищі біля хати якусь їжу. Згорьовані, пригнічені — чи через смерть дочки, чи за браком випивки.

— Забрали Сашу, нашу єдину втіху, — бідкається Лідія Миколаївна.
— Обдурила нас Валентина, казала в садік, а сама в Борзну внука відвезла, — нарікає Микола Григорович. — Де нам тепер його шукати? Паспортів нема, грошей нема.

Заходимо в хату. Лампочки нема. Всюди стоять клунки. їм надавали одежі, так лінуються і розібрати.

На кухні стіл і табуретка (одна на всю хату, нема навіть стільців).

— Вам люди зібрали гроші на похорон, а ви їх пропили?
— Не було такого, — хмуриться Микола.

Секретар сказала, що хату переоформлюватимуть на Яниних дітей. Якщо до їх повноліття від будинку ще хоч щось залишиться.

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №26 (1520)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: