Одна на все село

В теплу пору року харчі їй завозять діти, бо ходити пішки за 5 км у магазин вона не подужає, а взимку, як замете, вона тижнями не виходить з двору. Топить піч складеними під хатою дровами та випікає власний хліб з купленого заздалегідь борошна.



Галина Іллівна - єдина жителька села Жилин Млинок Козелецького району, яка постійно проживає у населеному пункті.

У багатьох місцях Чернігівщини є села, які стоять на кручах за кілька кілометрів від Десни, відділені від річки тільки просторими луками. Такі, скажімо, як Козероги у Чернігівському районі. У деяких селах є версія, що така круча - межа колишнього русла Десни, коли річка була у десятки разів ширшою за нинішню. Деінде навіть кажуть, що на схилах таких круч, наприклад, поблизу села Смолин Чернігівського району, знаходили колись залишки кораблів.

Село Жилин Млинок, що поблизу шляху «Остер - Таманська Гута - Кіпті», відрізняється від згаданих сіл тим, що розмістилося воно прямо під кручею, тобто на дні «колишньої Десни». Тут, на початку лугу, не захищене нічим, воно з усіх боків обдувається вітрами, що безупинно освіжають хати, просочуючись у кожну щілину.

- Дякувати сусіду, що накосив поблизу трави, а я її висушила і обклала нею хату. Набагато тепліше всередині стало, - говорить 64-річна Надія, яка прописана в обласному Центрі, але з ранньої весни до пізньої осені живе у Жилиному Млинку, у батьківській хаті. І тільки з початком морозів перебирається у Чернігів. Докладніше про утеплення хати сіном «Чернігівщина» розповідала у №46 від 13.10.2014 - «Постраждали від попередників».

Таких, як вона, «дачників», у Жилиному Млинку близько десятка. Всі місцеві уродженці, але змолоду живуть у містах, майже всі початкового пенсійного віку. Окрім зими, значну частину року проводять у селі. По-перше, щоб зекономити грошей і заготувати на зиму припасів. По-друге, не маючи роботи, не знають, чим себе у місті зайняти.

- Що пенсіонерам у місті робити? - наголошує Надія. - У багатоповерхівках, як у клітках, сидіти? Якщо десь працюєш, то цього за роботою не помічаєш, а якщо безробітний... Приїду сюди і одразу вільною себе відчуваю, ніби на свободу вирвалася.

У Жилиному Млинку лише одна вулиця, яка, звісно ж, називається Луговою і вона, як і будь-яка лугова дорога, звивиста та хвиляста. Метрів 50 під гору від асфальту - і почалося, як було тут і століття тому: вправо-вліво, униз-вгору.

Така місцевість на диво чимось привабила кількох заїжджих дачників. Вони набудували тут, переважно під самою кручею, де вітер не гуляє, а тільки зрідка прогулюється, великих і дорогих, порівняно з сільськими хатами, будинків та обнесли їх парканами. Місцеві вважають, що дачників привабила тиша, спокій та природа.

- Якби не дачники, - впевнена Надія, - села б уже не було. А так вони і життя йому додають, і місцевим допомагають. Скажімо, коли кому треба якісь продукти, домовляються з дачниками і ті або самі привозять, або підвозять селян в Остер чи Білики (5 км від Жилиного Млинка, центр Банківської сільради, що підпорядковує також села Туманська Гута та Набільське. - Авт.).

Можливо, дачників приваблює і те, що на машині можна і на Десну з’їздити: річка за кілька кілометрів. Хто машини не має, тому доводиться плескатися по коліна у ближніх річках, що під самим селом. Основна з них зветься Гнилуша, а інша, яка при повороті Гнилуші вліво ніби відділяється від неї, зветься Вир.

На місці «розходу» річок збереглися сліди походження назви села. Це залишки водяного млинка, що належав колись пану на прізвище Жила. Дерев’яні палі вже понад сотню років стоять покинуті у воді. Ні вода їх не губить, ні щорічна крига, ні люди - як не намагалися, витягти не можуть. Набагато обізнаніші були наші пращури у таємницях природи, ближчими були до неї. Знали, мабуть, у яку пору року, з якого саме дерева і коли робити, щоб виробу зносу не було.

- У 1970 році такий був розлив, що у мене у хаті води по коліна було, - говорить 80-річна Галина Іллівна Потапенко, двір якої стоїть у кількох метрах від Гнилуші. 45 років тому сталося найбільше в історії Жилиного Млинка лихо - велика повінь. Рівень Десни піднявся так, що річка «пройшла» кілька кілометрів до села, увібрала у себе Гнилушу з Виром і залила увесь Жилин Млинок. Кілька місяців єдиним засобом пересування селом були човни, а по більшості сільських хат і досі можна побачити максимальний у новітній історії рівень підняття вод Десни. Руді або коричневі смуги залишила вода на будівлях від самого низу на метр-півтора угору.

Якби у відомостях про чисельність населених пунктів вказувалися тільки ті люди, котрі постійно у них проживають, то напроти Жилиного Млинка стояла б одиниця. Лише Галина Потапенко є людиною, яка постійно проживає у селі і дуже часто взимку залишається там на самоті, виконуючи роль вартового.

- Мені не самотньо і не нудно, бо я ніколи одна не буваю, - пояснює Галина Іллівна. - Зі мною завжди коза та пес Дік (мабуть, якийсь збіг: у перекладі з англійської «dick» - чоловічий статевий орган. - Авт.).

І якщо коза, немов її й немає, тихо хрустить сіном, то пес сповна виправдовує своє ім’я. Він мітить не тільки дерева, паркани та колеса незнайомої для нього автівки, але й чобіт господарки, доки вона сидить на лаві.

- Буханки хліба мені вистачає на два тижні, - каже Галина Іллівна. - А чогось іншого? У Білики ж пішки не підеш, а ближче магазину немає, купити ніде. Радий би лакомину з’їсти, та Бог не дає.

Мова Галини Іллівни, як і спілкування багатьох бабусь, що більшість часу живуть на самоті, наповнена різними народними прислів’ями, метафорами та порівняннями. Ніхто не псує їм мови «новоязами» чи жаргонами, а тому, мабуть, з глибин пам’яті, вони витягають мову предків, пересипаючи речення висловами, яких вже, напевне, ніде, окрім таких вимираючих сіл, не почуєш. Скажімо, про дітей, що живуть у Києві, вона говорить:

«Удітей крила поросли, Полетіли, як бусли».

Нащадки Галини Іллівни про матір не забувають: часто її відвідують і привозять продукти. Проте з подорожчанням пального (від столиці до Жилиного Млинка 95 км.) їздити стали рідше. На зиму товарів бабусі завозять побільше, бо під час сніговіїв село замітає і потрапити туди неможливо.

Звісно, Жилин Млинок ніхто не чистить -доводиться жити у сніговому полоні.

- Що роблю у такі часи? Піч топлю та хліб печу, - говорить бабуся. - Дрова у мене близько, коло хати, а борошна мені на зиму мішок привозять. Жодних незручностей. Чи важко так жити? Жити не важко, а важко доживати.

Щодо фінансових витрат пенсіонерки, то її, у першу чергу, хвилює вартість палива. За останній рік, каже Галина Іллівна, вартість дров зросла майже удвічі: минулого року причеп купувала за 900 гривень, а нині виклади 1600. Добре, що діти допомагають своїми силами трішки дров заготовити. Переходять взимку по льоду Гнилушу, натягують до двору сухих чи впалих дерев, а далі - онук пиляє, а донька рубає. Поскладають у купи - і є Галині Іллівні дрова.

Донедавна жила у Млинку ще одна постійна мешканка, баба Катя -багаторічна подруга Галини Іллівни. Однак кілька років тому у неї щось сталося з головою.

- Чим завгодно карай, Боже, а тільки не головою, - говорить Галина Іллівна. - Катя почала йти з дому, сама не знаючи куди, і блукати. Син спочатку забрав її до себе у Остер, але потім повернув, бо, каже, тут її простіше знайти, аніж у місті.

Отож, на зиму бабу Катю забирають в Остер, а весь інший час син живе з нею у Жилиному Млинку і їздить щодня у місто на роботу.



У майбутнє пані Потапенко дивиться з песимізмом. Виною тому божі люди з Почаєва, можливо, Свято-Успенської Почаївської лаври (Тернопільська область), котрі приїздили у Жилин Млинок кілька років тому.

- Вони казали, що скоро ані світла, ні води не буде, - переповідає Галина Іллівна. - Якщо доживете, говорили, до тих часів, то будете рити землю під корінням верб. Там рідину для пиття знайдете. Води у колодязях уже немає, мабуть, наближається той час, про який вони говорили...

Ігор Стах, фото: Іван Ковтун, "Чернігівщина" №19(523) від 7 травня 2015

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: