Одній з орденами страшно

У Валентини Іванівни Ревко з села Вершинова Муравійка Куликівського району центральна хвіртка замкнена зсередини. А бокова — навстіж.
— Замкнулась, тепер страшно у крайній хаті жить. Прийдуть, пограбують, а ще й скознять.
— За гроші переживаєте?
— Які там гроші? Пенсію получу — дітям оддам, куплять мені, що треба. їсти хватає. Я вже до магазину не ходжу, важко. Вісімдесят три роки 22 липня буде.



Охочі до орденів приїжджали. Ще раніше, щоб продала. І за долари, і за купони. Багато їздило. А де адресу взяли, як дізналися? «В архівах», — кажуть. Я тоді нагороди сину в Чернігів віддала, хай там краще будуть. Але ж можуть не повірити, бехнуть чим, ще скалічать.
Валентина Іванівна живе сама. Є ще кішка Мурка, але в хату їй не можна. П'ятнадцять курей, троє індиків. Окремо, з сім'ями, живуть сини. Молодший Олександр — у Чернігові, старший Василь — у Вершиновій Муравійці.
— Той, що в місті, Шурик, щотижня приїжджає. А Вася частіше дзвонить, мобілки ж у всіх.

— А чоловік був?
— Був та загув. У шлюбі прожили тільки п'ять років. Коли Васі було два годи, а Шурику вісім місяців, покинув нас. А я залишилась жити з його батьками. Заміж вийшла у 22, розвелася в 27.
Пішов до іншої. Був головою сільради, сподобалась йому бібліотекарка з Куликівки. Приходити став пізно, я здогадалася, що щось не так. А це ж село, люди зразу рознесли. І він пішов з кінцями. Зі мною розлучився, а з нею розписався. її батьки квартиру їй в Чернігові купили. Вони тут роботи покидали та й поїхали в город. Там у них дочка народилася. Мені аліменти платив, двадцятку на двох дітей.

Він до батьків приїжджав. Хата ж одна, спілкувались. І сам приїжджав, і з нею. А в мене такий характер, я і з його новою дружиною подружилась. Його вже сім років нема. А вона жива, трохи молодшою була — до свекрів на кладбище приїжджала. Тепер тільки привіти мені через дітей передає.

У батьківській хаті сестра з сім'єю жила. Йти нікуди. І мислі про замужество не було. Роботою й дітьми прожила. Та й не так дітьми, з ними більш свекри няньчились, як роботою, — махає рукою.
— Школу в сорок сьомому році закінчила, — продовжує. — І зразу пішла в колгосп ланковою. Вісім років, пропрацювала, заробила трудовий орден за ланкування. За пшеницю. По 30 центнерів пшениці з гектара дали. Получили ордени я і Власенко Олександра (її вже нема). Ой, яка була радість, таке собитіє! Повезли нас в обком у Чернігові, поздравили, вручили нагороди, руки потисли.

Потім надоїло мені ланковою. По хатах щоранку ходить, вигонять колгоспників на роботу. Перейшла у свинарки. І вже свинаркою заміж пішла.
Потім чоловіка председателем вибрали. І бібліотека там під сільрадою...
Вони пішли, а я осталась. 30 років корів продоїла в колгоспі. «1 Мая» називався. Багато молока надоювала, по дев'ять бідонів на сутки. За дояр-ство дали орден Леніна. Це вже коли старший син в армії був. І нагородили туристичною путівкою в Угорщину та Румунію.В Угорщині краще, вона багатша. А в Румунії циганчата окружать автобус, б'ють себе руками по грудках — значки просять. Місяць там пробули, 20 жовтня поїхали, а 22 листопада повернулись. Жовтневі там справляли. В ресторані. Та .нас там місяць у ресторанах годували, по три рази на день! Вдома в ресторан єдиний раз ходила в Куликівці, коли орден Леніна замочували. З орденом три сотні гривень дали, так ми їх у ресторані і прогуляли.
І по СРСР потім подорожувала, по путівках. І Брест бачила, і Ригу, і Кишинів, і... забула.

Стала ударником комуністичної праці, нагорода є.
Після цього, в 1979-ому, була обрана на п'ять год депутатом Куликівської районної ради. Давали вихідний на фермі, їздила на сесії.
Заробляли тоді добрі гроші. У кінці року і за вислугу платили, і відпускні, бо хто в той отпуск ходив, і дополнітєльниє (як тринадцята зарплата). І все майже на книжку клалось. Щось на руки давали, а решту — просто в ощадну йшла.
Та ж і тратилось багато. Шурик тоді в Києві вчився. Я і свадьби обом синам поодбувала, і вечори, як в армію йшли.

На пенсії ще дев'ять років телятницею була. Та вже нічого не платили після перестройки. Записували трудодні, а грошей не оддавали. І коли вже повністю йшла на пенсію, кажуть — нема грошей. І не мені одній так. А що зберегла, так на книжці і залишилось. Тільки тисячу получила, чи Юліну, чи ще якусь, не знаю. Другу не вийшло, не всім давали.
Медалей багато було, вже точно і не скажу, скільки. Вручали, вже як дояркою була. І учасника війни також є медаль.

— А що ви у війну робили?
— Німців боялася. Що мені ще у вісім років робити було?
Шурику 58 років скоро, на радіозаводі працює, зам. начальника цеху. Тепер нормально там, закази на війну пішли. І в суботу, і в неділю роблять.
Василю 60, трактористом працював, уже на пенсії. У Василя дочка, дві внучки, чотири і чотирнадцять років. Шуриків син Саша трагічно загинув на машині в аварії. Восьмий рік як нема. Дівчинка десяти років залишилась.
Ой, щось мені аж... як згадала, — жінка, тримаючись рукою за серце, відшукала якусь таблетку, пошкандибала до відра з водою, біля печі, запила.

— Опалення в хаті пічне, — продовжує згодом. — Брикету цього року не купляли. Ще топлю кожен день, бо холодно. Дров вистачає.
Тут у нас такі зарості, ліс просто. Шурик нарубав. Ще торік купили причеп обапалу з пилорами, по 400 гривень. Досі є.
Город уже невеликий засаджую. Було 40 соток. Як Саші не стало, біля хати сім соток обробляємо. Ще 13 Василь на своєму тракторі оре і копає. Остальне пустує.
Вже поламані ліва рука, нога. З рундука падала. А раніше, ще дояркою, з воза впала— то праву руку поламала. Тому дальше двору і не виходжу.

— З сусідами спілкуєтесь?
— Без них не можна. Поговорить — іду до сусідів. От учора посиділи. Вони і помагають, що треба. Більше зимою гулять до них ходжу, зараз ніколи — їм за роботою, я теж трохи по двору плутаюсь. Та й телевізор же є.
Отак і живу, в крайній хаті: телефон, сусіди, город, кури... Тепер од коршаків стерегти треба. Двох курей уже забрали, і це ще не вечір. Ну, їсти ж їм треба. Кури закричать — вийду, покричу, постукаю — полетить.

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №15 (1509)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: