Як живеться воїнам після повернення?

Вівторок, 24 березня 2015 20:40 | Переглядів: 2025

Три дочки та два синочка чекають вдома, у с. Городище Менського району, на повернення свого татка Дмитра Коваленка, котрий відправився на східний фронт добровольцем. Як живе багатодітна родина в цей складний час? Нещодавно я побувала у них в гостях разом з «десантом» благодійників з Чернігова, які привезли дещо з продуктів, побутову хімію, одяг, іграшки.

Біля воріт садиби нас зустрічала привітна господиня – пані Оксана.

Відзначу, що з головою цієї родини Дмитром я познайомилася дещо раніше в реабілітаційному центрі для воїнів Обласної психоневрологічної лікарні. Бойове хрещення він прийняв під Курган-Могилою, далі були бої біля селищ Гостре та Дебальцеве. Там і отримав контузію. На умови перебування в лікарні Дмитро не скаржився, навпаки, відзначив, що палати в центрі реабілітації комфортні, є телевізор і холодильник, годують добре, ліками забезпечують волонтери. Щоправда, в словах Дмитра відчувалася деяка образа, адже держава покликала його на фронт, а тепер неначе намагається зняти з себе відповідальність за бійця.

Коли ми приїхали до Городища, батько саме був вдома на коротенькому перепочинку. Він продовжує службу, навчає молодь у «Десні» стріляти з мінометів і гранатометів. Каже, що радий бути корисним. Хоча і мріє про те, щоб війна нарешті скінчилася, щоб повернутися додому, до дітей, працювати в полі, вести господарство, відремонтувати будівлю. Про це він встиг розповісти під час «екскурсії» по подвір’ю. Тримають декілька курей, є поросятко, старий сад і чимало соток землі, де вирощують в основному картоплю та городину.

Пані Оксана привітно запросила нас до хати, де на гостинці чекала малеча. Господиня розповідає, що в Городище вони переїхали з Добрянки Ріпкинського району трохи більше двох років тому. «Там у нас був будинок свій, але в такому стані, що треба було або капітальний ремонт робити, або шукати щось більш підходяще для життя. Шукали в іншому селі, бо там у нас не було ні роботи, нічого, що б нас держало», - каже Оксана.

Я зауважую, що і цьому будиночку, напевно, не менше 50 років, і що він також потребує серйозного ремонту. Зазначу, що це типова сільська хата з деревини з пічним опаленням, пічка ділить велику кімнату на дві частини, це вітальня та кухня, є ще одна кімната, поділена навпіл шафою, там стоять двоярусні ліжечка для дітей, туалет і колодязь ¬– надворі.
Пані Оксана відповідає: «Так, не новий, але набагато кращий, ніж у нас був, рівненький, акуратний. Ми сподівалися, щось прибудуємо, кришу перекриємо. Крім того, село у нас розвинене, є школа і садочок, клуб і бібліотека. Свята бувають, діють три магазини. Все є».

Розпитую багатодітну маму, чи має вона якусь професію (адже, напевно, вийшла заміж у юному віці), чи планує надалі працювати. Оксана розповідає, що встигла попрацювати пекарем у Чернігові, дояркою на фермі, закінчила курси на продавця. А коли почала народжувати дітей, весь час перебуває у декретній відпустці. Працювала б залюбки, якби найшла підходящу роботу.

Прошу розказати про діток. «Найстаршій Ані – в травні буде 15, Софії в квітні – 11, Олесі – 8,5, в вересні буде 9, Дані – 5 вже було, а найменшому Антону – 2 роки, - розповідає жінка. –Старші ходять у школу, Даня – в садочок, але на зиму його вирішили залишити вдома». До речі, дітки дуже милі, привітні, усміхнені. Найкраще місце для ігор малечі, здається, на печі, де я їх і сфотографувала. Батькам допомагають в усьому, на них і миття посуду, і прибирання. Старші бавлять молодших.

Родина Коваленко

15-річна Аня добре навчається в школі і збирається після 9-го класу вступати до ліцею для обдарованої сільської молоді в Чернігові, відвідує підготовчі заняття. Запитую у неї, як поставилася до того, що тато пішов на війну добровольцем. «В цілому позитивно! Зразу було страшно, а потім – звикли. Справа в тому, де б він не робив до цього часу, був сумний, не отримував задоволення від цієї роботи, а поїхав туди – змінився. Гадаю, він знайшов справу до душі, навчає молодих у частині. Я пишаюся татом».

А от пані Оксана зізнається, що це рішення далося родині дуже непросто: «Він пішов добровольцем, бо так би його не визвали. Він же такий у мене патріот! З першої мобілізації рвався на війну! Я його держала, але бачу, що він мучиться, таки рішилися, відпустила. Але тепер не жалкуємо. Бачу, що він успокоїв душу, був полєзний. Як пригадаю: дзвінка нема, так уже й переживаємо. Спасібо Богу, все благополучно!» Щоправда, Дмитро ще не демобілізований.

Оксана, звісно, щаслива, що чоловік повернувся додому живим, але насправді не все так благополучно, як здається. Дмитро каже, що почувається не дуже добре. «Контузія нікуди не зникла і дається взнаки. Погано сплю, якщо засну – бачу кошмари. Мене ж то не лікували як треба, трохи підлікували з боку психології. Поки нема бумажки, що я поранений, жоден доктор не буде лікувати відповідно, тому що це означає брати на себе відповідальність. Нарешті я-таки добився, що мене в частині визнали контуженим. Тепер поїду на комісію».

Справами цієї родини нині опікується обласна благодійна організація «Аратта», яку очолює Вікторія Філатова, а також її подруги. Пані Вікторія підтримує Дмитра не тільки порадою і добрим словом. Завдяки «Аратті» в цьому помешканні з’явилися зручні двоповерхові ліжечка для дітей. Цього разу волонтери привезли одяг, дещо с продуктів, пральний порошок. Чималу суму цій родини передали українці з Франції, конверт особисто Дмитру в руки віддала Валентина Меленевська. Дмитро та Оксана Коваленки щиро дякують благодійникам за турботу. Щоправда, до неї вони не звикли.

- Я завжди намагався самотужки справитися. Викарабкаюся і на цей раз. Так, волонтери нам допомогли, і речі привезли, продукти, подарунки діткам, на мій погляд, всього вистачить, - каже Дмитро.
-
Але під час спілкування ми все таки дізналися, що господар цієї великої дружної родини мріє про мотоблок. Цей технічний пристрій значно би допоміг обробляти землю. Але поки що цю розкіш вартістю 27 тисяч гривень вони собі дозволити не можуть. Інфляція з’їла всі заощадження. І, крім того, цього року старша донечка закінчує 9-й клас, готується до випускного балу. Тому скажу коротко: якщо маєте бажанні і можливість допомогти родині захисника, звертайтеся напряму до Дмитра чи через «Аратту».

Кажуть, що чоловік народжується для того, аби в разі потреби без роздумів стати на захист своїх дітей, своєї землі. Вочевидь, Дмитро Коваленко саме такий. Щоправда, особисто мені б хотілося, аби й суспільство наше більше цінувало своїх героїв, аби у Дмитра та його великої родини було менше побутових проблем і більше підстав для гордощів за свою країну.

Вікторія Сидорова, фото автора