Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям про людей » Старший солдат Михайло Коваленко загинув рік тому, але його кохання досі живе у серці дружини та в очах двох маленьких донечок

Старший солдат Михайло Коваленко загинув рік тому, але його кохання досі живе у серці дружини та в очах двох маленьких донечок

 

Марія Коваленко народилася у маленькому селі Сутоки, де звичайне життя продовжується поруч із хвилями минулого. Вона була середульшою серед п’яти дітей у сім’ї. До школи, як і всі місцеві діти, бігала в Мощенку, що за три кілометра від Суток. Туди ж до церкви весною 2013 року Марійка пішла з старшою сестрою Настею, яка вже зустрічалася з Сашком – хлопцем з Гасичівки й, природньо, молоді люди не могли оминути нагоду побачитися після святкового богослужіння. Домовились побачити на світанні на мосту, біля річки. Сашко прийшов не сам, а зі своїм старшим братом Михайлом. Марійка побачила юнака і її сердечко радісно тьохнула. Дівчина зрозуміла, що вона вперше закохалася. Було їй тоді 14 років. Михайло ж був на десять років старший.



Кохання, яке не знає перешкод

Але, як знала Маша з книжок і фільмів, справжнє кохання не знає ні вікових, ні якихось інших бар’єрів. Тож вже тоді вона для себе усвідомила: Мишко – її доля. Й нічия інша.

– Я шукала зустрічі з Мішею, дзвонила йому, – посміхається Маша. – А він підсміювався – мовляв, нареченій ще треба хоч трохи підрости. Але ставився приязно, з теплом, не ображав і не глумився над моєю закоханістю. А потім, мабуть, і сам не зчувся, коли почуття стали взаємними. Так ми й почали зустрічатися – я ще навчалась у старших класах школи, мені виповнилось п'ятнадцять, а Міша вже закінчив Чернігівський професійний ліцей, отримав професію електрозварювальника і їздив вахтовим методом на роботу в білорусь по два тижні. Як тільки приїжджав з вахти – брав велосипед і крутив педалі в Сутоки, де я його чекала.

Про такі пари кажуть: “Сам виростив собі наречену”. Власне, так і відбувалось – від Михайла, який вже сформувався як дорослий і відповідальний чоловік, Марійка, життя якої у власній родині було непростим, отримала небачене нею досі море тепла і турботи, захисту й ніжності. Вона ж у відповідь дарувала йому віддане й незрадливе кохання, на яке тільки було здатне її юне серденько.

Коли Маша навчалась у десятому класі, Михайло забрав її жити в свою родину, у Гасичівку. У батьків, крім нього, було ще два молодших брати. Маша бігала до школи в Мощенку, а Михайло все так же працював вахтовим методом. Сказати, що було просто – ні. Виникали зрозумілі складнощі, але молода пара вперто боролася за своє щастя. Через деякий час довелося перебратися жити до Марійчиних батьків. Дівчина закінчувала 11-й клас, як Михайлу подзвонили з військкомату і повідомили, що він має стати на захист Вітчизни. То було 1 серпня 2014-ого року.

– У Миші навіть думки не було, що може бути якось інакше, – каже Маша. – Не гаючись, він зібрав речі і поїхав на навчання в Десну. Я двічі до нього туди їздила, інколи на вихідні він приїжджав додому. А потім, восени, їх відправили в Артемівськ, на Донеччину. А я якось поїхала до сестри в гості, і не знаходила собі місця. Все дратувало, я не могла зрозуміти що зі мною. Приїхала додому і зробила тест на вагітність. Він виявився позитивним. А в мене тоді й думки не було, що таке може статись – які діти, я ж ще сама майже дитина? Та й Міша якось говорив, що в нього у дитинстві були певні проблеми зі здоров’ям, тож, можливо, він не зможе стати батьком. І як же він зрадів, коли я повідомила йому цю новину! Сказав: “Марійко, ми завжди будемо разом, будемо ростити нашу дитину!”. А коли я спитала кого він хоче – хлопчика чи дівчинку, засміявся і сказав, що нема ніякої різниці хто буде – син чи донька, адже це щастя!”. Отак і чекали ми йогов же вдвох – я і наша ще ненароджена донечка.

Їм випало так мало щастя бути разом

Рік важкої й небезпечної служби в очікуванні щасливого моменту народження дитини минув досить швидко. Влітку Маша, якій незабаром народжувати, зустріла коханого з його першої війни. А 11 серпня 2015 року народилася Вікторія. З пологового машу зустрічали Михайло і мати – адже дівчина була ще неповнолітня, і шлюб не був офіційно зареєстрованим.

Перші тижні, поки Марійка вчилася доглядати за новонародженою донечкою, вони жили у Сутоках, у батьків.
– Але у мене якось саме все виходило, – посміхається Маша. – Мабуть, озвався той споконвічний материнський інстинкт, але я, здавалось, все знаю і вмію, ніби вже не одну дитину виростила. А жити з батьками важко було – сім’я багатодітна, і місце не зайве, й різні погляди на життя... Тож ми з Мішею, який після повернення з АТО продовжив працювати вахтовим методом, винайняли собі окремий будиночок у Гасичівці. Туди й перебралися разом з донечкою.

Там же, у Гасичівці, через чотири роки на світ з’явилась сестричка Вікторії – Даринка. Щоб дітям було згодом краще добиратися до школи, Михайло з Марією перебралися жити в інше село – в Автуничі. Знайомі віддали молодій родині житло в користування, вони його облагородили, зробили ремонт та й зажили собі, як часто кажуть у казках. Хоча казкою життя назвати складно – Михайло їздив на заробітки все так же вахтами, але вже у Київ, а двоє маленьких донечок потребували постійної уваги та турботи.

– І хоч грошей, звичайно, в нас зайвих не було, але я згадую той час як найкращий у своєму житті, – каже Марія. – Міша навіть час для хобі знаходив – плів кошики з лози, ходив з металошукачем. Ми згодом в Автуничах і курей завели, кролів тримали, бройлерів. Словом, без розкошів. Але все, не гірше, ніж у інших. А головне – ми кохали одне одного, тішились дітьми. І.. Міша був поруч, живий...

День, який розділив життя на «до» і «після»

Михайло 23 лютого 2022 року якраз розпочав нову вахту – працював тоді в Макарові, що в Бучанському районі Київської області. Марія взагалі не любила залишатися сама – каже, ніби не по собі було, лячно – а раптом щось скоїться, діти маленькі, від кого чекати допомоги?

– У ніч на 24 лютого я прокинулась вдосвіта від того, що заходила ходором кватирка у вікні, – каже Маша. – Почулися звуки, Я боялась навіть у вікно виглянути. Сіла просто на ліжку в куточку і сиділа. Дітей не будила, щоб не полякались. А потім мені подзвонила мама й сказала, що війна. Я – швиденько набрала Мішу. А він: «Ну и що, яка війна? Мені на сьому ранку на зміну заступати» А потім, коли зрозумів, що це дійсно так, хотів викликати нам з дітьми таксі – щоб ми кудись виїхали, в Чернігів чи що, подалі від кордону. Але я категорично відмовилась і сказала, що ми з дітьми до моїх батьків підемо, вони на той час вже теж у Автуничах жили, разом не так страшно буде, нас там ой скільки багато було – і брат, і невістка приїхали, всі поз’їжджались. І добре, що не зважились виїжджати – у нашому селі ворога практично не було. А Міша у той же день побіг там, у Макарові, шукати військкомат чи військових, і просити, щоб його долучили до їхніх рядів. Але йому відмовили. Я за той час, що він був у Макарові, ледь з розуму не зійшла – там були важкі бої, були великі руйнування, була окупація. Не завжди був зв'язок. Трохи згодом багатьох цивільних, в тому числі й заробітчан, евакуювали на Житомирщину. Без документів, без речей, бо все погоріло. Жив у селі в якійсь родині, яка його прихистила. А як деокупували і Київщину, й Чернігівщину, він приїхав додому, в Автуничі.

Михайло не знаходив собі місця, він не міг спокійно сидіти вдома. Весь час передивлявся новини, слідкував за подіями на фронті. І коли сказав Марії, що піде у військкомат, бо треба відновити документи, вона чудово розуміла, що зовсім не за паперами він туди зібрався. Але так само чудово усвідомлювала, що її рішучого чоловіка нічого не зупинить. Повернувся, сказавши, що для відновлення документів проходитиме медичну комісію. І чомусь незабаром вона зовсім не здивувалась, коли отримали сповіщення, що 1 вересня 2022 року йому треба з’явитись у військкомат. Не плакала, не вмовляла – таким він був, її Міша, саме таким вона його безмежно кохала…

«Він просто інакше не міг…»

13 вересня Михайло вже приступив до навчального курсу в Гончарівську. Але там загострилась хронічна хвороба нирок, і певний час Михайло перебував у шпиталі в Чернігові. Маша користалась тим, щоб якомога частіше бачити коханого. Коштів у родини не було, то вона трусила та збирала яблука, здавала їх і викроювала собі на дорогу до Чернігова.

Але вже в листопаді військові дороги повели 1-у танкову і Михайла на Донеччину. За найменшої нагоди дзвонив дружині – Маша каже, завжди був у піднесеному настрої і запевнював, що в нього все добре. Вона теж робила бадьорий голос і дозволяла собі поплакати лише коли клала слухавку – знала, що Міша бачить у ній сильну й мудру жінку, яка мужньо долала з ним усі підступи долі, яка ніколи й нічим не висловлювала свою слабкість.

– Але ж душа рвалась за ним на частини, – каже Марія. – Тож я вирішила поїхати до нього туди, на Донеччину, під Старомайорськ. Була зима 2023-го. Холодно. Але якими теплими видались нам ті чотири дні, які йому надали як відпочинок! У тому селі, де вони дислокувались, лише в трьох хатах жили цивільні, місцеві люди. Решта виїхали. Все кругом літало, свистіло й бахкало, хата. В якій ми були з ним, аж трусилася вся, коли десь поруч «прилітало». Я трусиха від народження. Але тоді, поруч з моїм Мішею, мені абсолютно не було страшно. Потім я ще раз до нього їздила, весною. А між поїздками були посилки, збори коштів на необхідний там хлопцям тепловізор. Але я так і не змогла самотужки зібрати потрібну суму, тож зверталась до Олександра Хомазюка, він допоміг.

Дуже жалкує Марія, що її донечки там мало мали можливостей бачити й бути разом з татком. За рік, що він провів у вогняному пеклі, йому двічі випадала десятиденна відпустка.

Обручки поєднали на вічне щастя, але судилося – на вічний біль…

Вперше Михайло потрапив додому … на власне весілля. Втім, так і було задумано. Всі ці роки вони з Марією жили у злагоді й любові, ростили донечок – як то кажуть, «на віру».

– Діти були записані на Мішу, він і в житті, і по документах був їхнім татом. Найкращим татом у світі, – каже Маша. – Коли Міша подзвонив і сказав, що їде у відпустку, і що ми зіграємо весілля під час неї, я навіть дивувалася: навіщо? Ми ніколи над цим е замислювались – ми були разом, ми були щасливі, а що вирішує штамп у паспорті? Та нічогісінько. Але я так раділа, що Міша побуде вдома. Зі мною і донечками. А він наполіг: «Я їду, а ти все організуй. Повинне ж у нас бути весілля?» Тож ми з доньками поїхали зустрічати татка в Чернігів, там купили й обручки. А 28 квітня ми розписалися й запросили рідних і близьких на своє весілля.

Той день, коли вони обоє – молоді, вродливі й закохані, Маша у святковій сукні-вишиванці – дивовижна красуня, а Михайло – у військовій формі, мужній і сильний, але так закохано дивиться на свою дружину, назавжди закарбований у щасливих світлинах.

Через десять днів Михайло поїхав знову на Донеччину гнати ворога, а у липні Марія з дітьми переїхала в Городню, на зйомну квартиру. В селі молодій жінці із двома малими дітьми ой як непросто вправлятись, а ще ж боялись і того, що школу в Автуничах закриють, а вже й Даринка підростає, їй теж незабаром до першого класу.

– Потім Міша ще раз приїхав у десятиденну відпустку, вже восени, 8 жовтня, – каже Маша, не стримуючи сліз. – Десять днів був вдома, а 17 вже поїхав. Вечері 18-го пішов на позицію, перед тим ще встиг мені подзвонити, сказати, що йде на «роботу» на три дні. А 19 жовтня вже загинув у бою. Виходить, ледь не з поїзда подався в окопи. Раніше було, по кілька днів на зв'язок не виходив, але завжди намагався дзвонити мені, будь-як вісточку надати, що живий. Раз, як на «зачистці» був, мовчав цілих дев’ять днів, які мені видались роками. А тут…

Маша дізналась, що Михайла нема, лише 21 жовтня. Спочатку їй подзвонила подруга, в якої на війні був брат і вважався таким, що пропав без вісті. Так співпало, що у подруги прізвище теж Коваленко. І дівчині подзвонили помилково, а вона обережно спитала в Маші коли востаннє їй дзвонив Міша. Але інформація була неофіційною, вона могла виявитись помилковою. Тому Маша тихенько дала волю сльозам на балконі, а потім почала свої власні пошуки через дзвінки Михайловим побратимам. Ніхто їй нічого точно не розповідав, але тривоги додавало те, що чоловік вже повинен був вийти на зв'язок. А проклятий телефон мовчав. Потім командування сказало, що був обстріл і Михайло є таким, що зник без вісті.

– Я сказала, що так не може бути, – плаче Маша. – Сказала, що людина не повинна зникати безслідно навіть на полі бою. І якщо мій чоловік загинув, а його тіло досі залишається десь там, у полі, то я приїду і ми будемо разом забирати Мішу звідти. Я вже знала, що його останній бій був під Старомайорськом, що на Донеччині.

Російські снаряди можуть забрати життя, але кохання вбити не здатні

Маша каже, у цивільному житті Михайло не виявляв особливої сентиментальності. А під час останньої відпустки не тільки був надзвичайно уважним і ніжним з нею і доньками, називав дівчаток пестливими іменами, а до Маші звертався незвично «Машенька, Машечка», а й намагався якомога більше уваги приділити і всім своїм рідним людям. Ніби відчував, що бачить усіх востаннє…

У той свій останній путь на Донбас Михайло вирушив разом з побратимом, земляком з Тупичева Максимом Аніщенком. Напередодні Маша з Михайлом їздили в Тупичів до Максима, у дружини Оксани якого був день народження. Тоді кинулось у очі, що й Максим поводився так само.

– Хлопці наші служили разом, весь час були поруч, – каже Марія. – І на бойові завдання ходили теж разом. Тоді, на дню народження в Оксани, ми разом мріяли про те, що коли війна скінчиться, ми будемо дружити сім’ями, їздити одне до одного в гості як рідні люди. Але тепер лише ми з Оксаною спілкуємось, нас горе поєднало. Мішу ми поховали, а про Максима досі нема ніяких офіційних відомостей, його доля невідома.

21 жовтня подзвонило командування й повідомило, що тіло Михайла знаходиться в морзі, їхати на впізнавання Маші нема потреби – побратими підтвердили, що це дійсно він. Їй же надіслали два фото окремих фрагментів тіла і вона зрозуміла, що помилки не відбулось – це був дійсно її Міша, її коханий чоловік, кожний міліметр тіла якого вона знала як свій власний.

Як вона пережила ті дні, допоки Михайло приїде додому назавжди? Пам’ятає уривками. Ховала сум і сльози від доньок, яким поки нічого не казала. Виїжджала у ліс, до серед правічних дерев могла дати волю сльозам і несамовитому болю, який криком рвався з грудей.

27 жовтня минулого року Городня прощалась зі своїм Героєм Михайлом Коваленком.

– Напередодні, 26 жовтня, я зважилась відкрити страшну правду дітям, – згадує Маша. – Вікторії було вісім років, Даринці – чотири. Міша обіцяв, коли приїжджав у відпустку, купити Вікторії планшет. Я пішла й купила його. І дала його доньці зі словами: «Тата нема. Це тобі від нього». Як вона кричала, як плакала. І цілу ніч кричала крізь страшний сон. І досі той планшет для неї як святиня, яку вона береже на усе. Зараз уже минув рік, Даринка дорослішає. Ал часто бачу, як вона підійде до татового портрета, обійме його і плаче тихими не дитячими риданнями. Даринка трохи легше сприйняла жахливу звістку – чотирирічна дитина просто не могла розумом осягнути масштабу горя, яке звалилось на нашу колись щасливу сім’ю.

Маша робить все можливе, щоб відволікти доньок від згорьованих думок. За гроші, отримані від держави за загиблого чоловіка-Героя, вона купила в Городні трикімнатну квартиру для себе й дітей – щоб у дівчаток було власне житло, якого не було у неї з чоловіком. Возила доньок на море в Одесу, в Болгарію, куди вони так мріяли поїхати всією сім’єю. І щоб побачили, яке то є життя без війни.

– Буває, чую вслід докори «добозичливців» – мовляв, чоловіка нема, а вона розважається, – сумно каже Маша. – Не хочу навіть пояснювати таким нічого. Їм не зрозуміти, як хочеться зробити своїх доньок хоч трошки щасливішими, щоб вони оговтались від трагедії. Щоб мали все те, що мають діти в повноцінній сім’ї. Я чудово розумію, що все те, що я роблю, їм не замінить татка. Але я хочу, щоб хоч трошечки радості поселилось в оцих двох парах рідних оченят, які на мене щодня дивляться знайомим Мішиним поглядом.









Джерело: "Новини Городнянщини", Світлана Томаш

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Коваленко, загинув, військовослужбовець, Городня

Добавить в: