«Чоловік - це про відповідальність». Історія військового Дмитра Коваленка

Дмитро Коваленко

Дмитро Коваленко — боєць, про якого на Менщині знають не лише тому, що він захищає країну від 2014 року, а здебільшого тому, що саме він стояв біля витоків створення 167-го батальйону територіальної оборони. Це було тоді, коли підрозділ складався всього з трьох людей. Після поранення й інвалідності він намагався повернутися до звичайного життя, але зрештою знову взяв до рук зброю. Тепер Дмитро на Запорізькому напрямку. І водночас звертається до співгромадян із питанням, на яке дуже хоче почути чесну відповідь: «Коли в Україні чоловіком стало бути соромно?»

Життєва траєкторія

Хоча нині домівка Дмитра Коваленка знаходиться в Березні, на його життєвій карті є й інші точки. Народився він у Криму, у Феодосії. Дитинство минуло в Чернігові, де навчався у 7-й школі. Згодом життя привело його на Менщину. Сам Дмитро з гумором каже про власну появу на світ:
— Батько служив моряком Чорноморського флоту. Там одружився з кримською гречанкою. У підсумку вони народили мене — гримучу суміш, яку ніяк нічим не заспокоїти.

Доброволець ще з 2014-го

Війна увійшла в життя Дмитра не в 2022-му, а значно раніше. Ще в 2014 році він добровольцем пішов до Менського військкомату. Невдовзі разом із побратимом-менянином Олександром Бідним довелося повзати під Нікішино на Донбасі. У 2016-му Дмитро Коваленко підписав контракт і служив у 58-й бригаді, яка тоді обороняла авдіївську промзону.
Поранення й тривалі лікування в шпиталях завершилися у 2018 році встановленням інвалідності 3-ї групи. Але цим він не дозволив вибити себе з лав захисників:
— Я не з тих, хто може сидіти вдома, коли країна горить.

Одразу в перший день повномасштабної війни, 24 лютого 2022 року, Дмитро знову повернувся в стрій — він вступив до 167-го окремого батальйону ТрО 119-ї бригади. Разом з Олександром Бідним стояли в обороні західної частини Чернігова під час блокади. Згодом охороняли кордон на Корюківщині. Потім був Серебрянський ліс, Білогорівка, а згодом знову повернулися на сновсько-корюківське прикордоння.
Після активної фази боїв вони з тим самим Олександром Бідним стали засновниками Спілки учасників бойових дій Менської громади.

Коли Дмитро згадує свій 167-й батальйон ТрО, то говорить, що його з цим підрозділом пов’язує особиста історія:
— Я не просто служив там, а стояв біля витоків його створення тоді, коли він складався всього з трьох чоловік — командира, начальника штабу та старшини. Тоді ми лише мріяли, що колись матимемо повноцінний батальйон.

— Навіть спробував себе на посаді завгоспа Березнянської громади. Але... не прижився. Тож я знову контрактник.

Сьогодні він служить в артилерії й обіймає посаду головного сержанта з матеріального забезпечення:
— У нас колектив старики-розбійники: всі від 45-ти і старші. Всі в минулому обмежені. Але працюємо, бо хто ж, якщо не ми?

Дмитро відверто говорить про те, що болить:
— Найцікавішим запитанням, яке хвилює мене зараз, є питання про те, відколи в Україні стало соромно бути чоловіком. Чоловік — це в першу чергу захист. 30 — кре-ма родини. Соромно слухати, що говорять деякі блогери. Соромно дивитися, яку Тікток паплюжать правоохоронців через виконання ними закону про захист країни. Де ми звернули не туди?

Він додає:
— Чоловіки в Україні ще є, але їх стає дедалі менше — не лише фізично, а й у сенсі відповідальності. Нас довго вмовляли, що бути сильним, брати на себе обов’язок і ризик — це не обов’язково.

Родина, яка служить, чекає і молиться

У Дмитра велика сім’я. Вдома чекає дружина і четверо дітей: дві доньки та двоє синів.
— Моя дружина, Оксана, мати-героїня, — розповідає Дмитро. У нас є ще й третя донька, найстарша, 25-річна Анна. Але вона зараз не вдома, а аж біля Слов’янська, бо теж перебуває у ЗСУ. Молодші ж діти вдома: Соня — дипломована швачка-модельєр, Олеся навчається в «Чернігівській політехніці», Даня здобуває фах водія в Сосницькому професійному аграрному ліцеї, наймолодший Антон — ще школяр.

В Березні ми живемо не так давно. Переїхали туди заради дітей, коли помітили, що закриття школи в Городищі, де ми тоді жили, неминуче. А до Городища ми переїхали з Чернігова за рік до початку війни, у 2013-му. Зробили це тому, що просто набридло там кочувати з однієї зйомної квартири на іншу. А в Городищі, нарешті, ми знайшли своє житло.

Запорізький напрямок

Підрозділ Дмитра нині на Запоріжжі.
— Нас відвели від передка через нестачу особового складу й техніки, — пояснює він реалії життя свого підрозділу. — Техніки на руках у нас зараз лише причіпна польова кухня. А загалом забезпеченість по техніці — 0,5%. Ми на низькому старті, у будь-який момент можемо поїхати в «нуль». Я, наприклад, не можу зараз виконувати взагалі ніякої роботи. Для виконання службових завдань змушений просити місцевих мешканців, щоб вони за плату мене підвозили, куди треба. Нову техніку отримали ті, хто безпосередньо стріляє. А ті, хто має забезпечувати — поки в кінці черги.

Дмитро не нарікає, лише констатує реальність і діє.

Донати замість слів: бійці збирають на автівку

Щодня він пише у соцмережах, щоби зібрати кошти на транспорт. Поки сума — 25 тисяч гривень із необхідних 200 тисяч.
— Я навіть автівку свою виставив на продаж, — каже він. — Допоможіть продати. Що дадуть — усе піде на збір. Можливо, так і нашкребу потроху необхідну суму.

В одному з дописів напередодні Нового року Дмитро написав:
«Сьогодні чергова група «Школяриків» вибула на «відпочинок», «Веселі старти», «Зірниця», всілякі веселі естафети. Поїхали наймолодші й найздоровіші. А ми продовжуємо збори та приготування до більш масштабних «Веселих стартів». Збір коштів змушені продовжувати. Ціль збору — 200 000 гривень, адже проблема негайна й нагальна. Навіть зараз ми не в змозі виконати все, що необхідно. А це ще не найцікавіші та найвеселіші завдання. Свято наближається, але не в нашому напрямку. Те, що наближається до нас, вам такого не бажаємо. Хлопці намагаються зробити так, щоб у вас були тільки свята, але сил та знарядь не вистачає. Просимо пробачення!»

Фінал? Ні. Продовження боротьби

Після тяжких поранень у Дмитра з’явилося багато роздумів:
— Я займаюся самоосвітою. Бог не нагородив мене талантами, тому вчитись потрібно все життя. Думок багато після довгих місяців у шпиталях. І я не боюся говорити, бо вже двічі вмирав.

Дмитро Коваленко — один із тих тихих і водночас надзвичайно гучних героїв. Він не прагне популярності і не вимагає подяк. Він лише просить допомоги підрозділу, який має забезпечити ефективну роботу тих, хто сьогодні стримує ворога. І його запитання звучить до кожного з нас:
«То коли ж в Україні знову буде не соромно бути чоловіком?»

Редакція не є організатором збору коштів і не здійснює фінансового адміністрування. Збір оголошений нашим земляком, жителем селища Березна, головним сержантом ЗСУ Дмитром Коваленком з метою придбання автівки для потреб підрозділу. Переказ коштів є добровільним рішенням кожного. Реквізити оприлюднені з дозволу ініціатора збору. Картка monobank: 4874 1000 2081 6453

Джерело: газета "Наше слово"

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: