Фінляндія - Урал - Ченчики

П'ятниця, 28 листопада 2014 12:10 | Переглядів: 2046

У 18 років вона була головою колгоспу у радянській Фінляндії, у 19 - працювала на військовому заводі, пізніше - трактористкою на Уралі. А ще вона - представниця такої архаїчної професії, як віспоприщеплювач.

«Чернігівщина» розповідає про незвичайну долю 91-літньої Єлизавети Іванівни, що проживає у селищі Холми Корюківського району. А її батьківщина - Ченчики.

Радянські адмінреформи неодноразово кидали село Ченчики з одного району до іншого. Було воно в Сосницькому, Холминському, Понорницькому і навіть в Семенівському районі. Останнім (але чи остаточним?) його пристанищем став район Корюківський.

Назва походить від слова «ченці». Неподалік колись був монастир, а його служителі жили і працювали на місці нинішніх Ченчиків. Однак не назвою відоме село: у 1940 році воно було виселене на анексовані Радянським Союзом землі Фінляндії. Єлизаветі Іванівні, котра майже все життя безвиїзно прожила у Ченчиках, тоді було 17 років.

Мы приходим помочь вам расправиться с лихвой за позор.

Принимай нас, Суоми-красавица, В ожерелье прозрачных озёр! («Принимай нас, Суоми-красавица» -радянська пісня, присвячена подіям радянсько-фінської війни 1939-1940 років. Була перекладена на фінську для «промивання мізків» фінському народу)

«Звільнений з роботи у зв’язку з плановим переселенням у Карело-Фінську PCP» - такий запис з печаткою Корюківського ліспрому є у трудовій книжці батька Єлизавети Іванівни. Дата: 5 жовтня 1940 року. Цікаво, що причиною для звільнення, там же у трудовій, вказано наказ №93 від 7 жовтня 1940 року. Отже, людина була звільнена за 2 доби до наказу, який передбачав звільнення. Були в ті часи такі «планові» переселення із завантаженням села в товарні вагони за 24 години.

За словами Єлизавети Іванівни, колгосп з Ченчиків переселили повністю: корови, коні, плуги, борони тощо. Свою худобу теж дозволили взяти (корова Лиска їхньої родини теж поїхала у Фінляндію), а ось з речей - тільки найнеобхідніше. Доправили все до залізниці в Корюківці, повантажили у вагони і: «Зустрічай нас, Суомі-красуня».

У 1940 році на території сучасного Приозерського району Ленінградської області, що була анексована СРСР у Фінляндії у результаті Зимової (радянсько-фінської) війни, був утворений 9 липня Кексгольмский (Кякісал-мський) район у складі Карело-Фінської PCP та 16 травня - Раутовський район у складі Ленінградської області. Саме до першого, у село Тиурінськ, і була доправлена родина Єлизавети Іванівни: вона, батьки та двоє братів.

- Хати порожні, але таке враження, що ніби ще вчора хтосьтут жив, - описує Єлизавета Іванівна нові місця. - Було відчуття, що фіни постійно десь поруч, хоч ми їх не бачили ніколи.

Скажімо, у лісі була ніби нічийна хатинка, так коли б ми туди не приходили, там завжди були головешки - неначе хтось нещодавно грубу топив. І так щоразу.

Бабуся каже, що нове село було дуже гарним та зручним для життя. Просторі кімнати, лазня у кожному дворі, чудове озеро, що кишіло рибою. Хліви, згадує ченчанка, були такі теплі, що взимку прочиняли в них віконця - худобі було жарко.

Втім, бувало й інакше. Фіни просто спалювали свої будинки. «Все навкруги горіло. Мене тішила одна думка: росіянин ніколи не зможе увійти в наш дім», - сказав ветеран Зимової війни фін Олав Еронен у документальному фільмі «Фінська війна. Таємниці радянської окупації».

Фінляндія, Фінляндія, Туди знову направився Іван.
Раз Молотов обіцяв, що все буде «харашо»
Вже завтра в Хельсінкі
вони будуть їсти морозиво.
Ні, Молотов! Ні, Молотов!
Ти брешеш навіть гірше,
аніж Бобриков!
(«Njet, Molotoff» - фінська пісня,
присвячена подіям
радянсько-фінської війни
1939-1940 років)

В’ячеслав Молотов - тодішній народний комісар закордонних справ СРСР; Микола Бобриков - генерал-губернатор Фінляндії у 1898-1904 роках, проводив політику русифікації та придушення національного руху. Вбитий фінським патріотом.

- Мій брат в одному з будинків знайшов багато знаряддя для риболовлі, - згадує пані Єлизавета. - Ночвами носив величезних щук. У сітки ж стільки риби набивалося, що люди власним силами не могли їх витягти - коня впрягали.

За словами бабусі, таких, як вони, у Фінляндію привезли чимало. Людям наказали облаштувати колгосп, головою якого призначили батька Єлизавети Іванівни. Сама героїня розповіді працювала у полі: орала землю, сіяла тощо. Працювала добре, чому свідчення - костюм, який їй подарували до Першого травня.

- Одного дня ми прийшли на роботу, а нам говорять: «Війна почалася!», - згадує бабуся. Всіх чоловіків призвали на фронт, оскільки ворог був уже біля Ленінграду. Призвали й батька Єлизавети Іванівни, а головою колгоспу, на його місце, призначили якогось дідугана. Одного разу він прийшов і каже: «Ось тобі, Лізо, печатка - твій батько був головою, то тобі й керувати. Я і так ледве ноги тягаю». Всі турботи з приводу роботи колгоспу, а потім його здачі владі, лягли на плечі 18-річної дівчини.

Та й сама Єлизавета могла бути мобілізованою до війська, бо ще у Ченчикахїї викликали до військкомату і наказали завжди бути готовою. Річ у тім, що після початкової школи у Ченчиках (вона існувала лише до війни) Ліза закінчила холмівську семирічку, була прийнята у комсомол і направлена на медичні курси до Ніжина. Повернувшись, вона працювала у медпункті Холмів віспоприще-плювачем (робила щеплення проти віспи) і, як медпрацівник, була військовозобов’язаною.

Ни шутам,
ни писакам юродивым
Больше ваших сердец не смутить.
Отнимали не раз вашу родину -
Мы приходим её возвратить.
(«Принимай нас, Суоми-красавица»)

- Невдовзі після початку війни до колгоспу приїхали червоноар-мійці і забрали коней з підводами для армії. Пізніше забрали худобу та провіант, - згадує бабуся. - Автомашину з останнім зерном я відправила до Ленінграду. Там і печатку колгоспу здала.

З початком Великої Вітчизняної активізувалися і «невидимі» фіни. Вони вийшли з лісів і не дозволяли рюсяя (принизливе фінське прізвисько російськомовних вихідців з СРСР) навіть води в колодязі набрати.

- Вони казали: «Ви думали, фіни померли і забули про свої домівки? Не дочекаєтеся: ми живі».

Зрештою, фіни вигнали колгоспників і ті, користуючись двома «не призваними» шкапами, почали рухатися у напрямку Ленінграду. Під містом їх зупинили військові: далі не можна. Раптом налетіли ворожі літаки й почали бомбити.

- «Ховайся!» - хтось кричить, а як ховатися? З коровою, конем ідеш...

Зрештою, селяни, не знаючи куди йти, викопали попід лісом ями, покидали туди речі і... стали там жити. Надворі осінь, дощі, холод...

Якось Ліза дізналася, що з протилежного боку Ленінграду знаходяться військові казарми. Вперше опинившись у великому місті, вона пішла шукати батька. Незважаючи на руйнування всього навкруги, ходили трамваї і дівчина,

розпитуючи дорогу та вперше опинившись у трамваї, доїхала до Неви і знайшла військові частини.

- «Лізо! Лізо!» - ніби мене кликав якійсь голос з боку колони військових, - говорить Єлизавета Іванівна. - Бачу: знайомий хлопець. Не встигла я зрадіти, як він приголомшив: «Твого батька вчора вбили». Довго я там стояла біля річки, плакала...Якби на день раніше приїхала - я б його побачила.

У розпачі та з жахливої звісткою мусила Ліза через зруйноване місто повертатися до матері з братом.

- Запаси харчів дуже швидко скінчилися і мати ходила на поле неподалік, довбала мерзлу картоплю, - згадує бабуся. - У сусідів корову вкрали, а ми свою ховали, як могли. Мама з моїм молодшим братом спали біля неї по черзі. Навкруги лютував голод: люди мерли щодня.

Почалася сувора зима 1941-го: жити просто неба стало дуже важко. Порятунок прийшов несподівано: у лісі поруч знайшли покинутий табір відпочинку якогось підприємства.

- Разом з двома дівчатами ми ходили рити окопи, - говорить пані Єлизавета. - Копали з ранку до ночі. Отримували пайок: 125 грамів хліба, мерзлу редьку та пару мерзлих картоплин. Половину хліба я віддавала братові, бо хлопчики були слабші і мерли частіше, а він був тепер у нас єдиним чоловіком.

Старший брат загинув раніше під час бомбардування.

- Навесні рили окопи біля аеродрому. У часи відпочинку сідали в окопі з отриманим пайком і плакали, - каже бабуся. - Льотчиків годували добре і, проходячи повз нас, вони з-під поли кидали нам поїсти: хто хліба шматок, хто - цукру. Вони дуже ризикували, бо тоді за це і розстріляти могли.

Тією весною Червоній армії вдалося відбити Ладозьке озеро і людей почали евакуювати. За словами бабусі, лід у деяких місцях розтанув, машини їхали «по щиколотку» у воді і пасажири від страху заплющували очі - боялися пїти під лід.

Йди за Урал, йди за Урал,
Там багато місця для Молотова.
Туди відправимо і Сталіна
і його прибічників,
Політруків, комісарів
і петрозаводських шахраїв.
(«Njet, Molotoff»)

- Нас довезли до якоїсь залізничної станції, повантажили разом з худобою у вагони і повезли на Урал. їхали 31 день. Було дуже холодно і на зупинках люди вистрибували з вагонів, щоб назбирати чи дров, чи торфу якогось для вагонної груби. їжі також не було: люди вмирали і їх тіла просто викидали з вагону.

У Свердловській області чен-чан зустрів колгосп «8 березня» та переповнені людьми будівлі. Два місяці Ліза працювала на евакуйованому з України авіазаводі, а взимку її відправили вчитися на трактористку.

- Поля були далеко, за десятки кілометрів: вивезуть на поле і орю одна декілька діб. Тільки вагончик є на краю поля, - розповідає бабуся. - Дуже багато засіювали пшеницею: настільки, що прибирали до самої зими. Одного разу прилегла біля вогнища погрітися і ледь не згоріла: від втоми дуже швидко і міцно заснула. Прийшла додому ледь не гола. Матуся розплакалася, бо іншого одягу не було, а дістати якусь одежину було дуже важко.

Повернення

Весь час після переселення Ліза переписувалася зі своїм дідом, який... залишився у Чен-чиках. Коли село було звільнене від німців, дід вислав онуці з невісткою запрошення (другий онук у той час уже почав свій шлях до Берліну), щоб вони могли повернутися додому. Інакше повернення було неможливим. Виїхати їм дозволили. Але чим? Усі поїзди були завантажені потребами війни. Зрештою, добиралися до Ченчиків понад три місяці.

Вдома Ліза одружилася, народила двох доньок. Однак своє дівоче прізвище зберегла - Мальчик.

- Як же всі реготали, коли мене у школі до дошки викликали, - згадує Єлизавета Іванівна. - Говорили: «Який же це мальчик, якщо це дівчинка!»...

Вже понад рік пані Мальчик живе у молодшої доньки в селищі Холми. Ченчики всього за 4 км від Холмів, але опікуватися 91-річною матір’ю краще вдома.

- Якось вона ледь не втекла додому, - згадує донька Єлизавети Іванівни. - «Хочу додому», - каже. Насилу вмовили повернутися.

Після війни Єлизавета Мальчик ніде, окрім Холмів, не була.

Ченчики сьогодні

Село, де живуть лиш восьмеро, відноситься до Холминської селищної ради. За словами місцевих, «економічна недоцільність» робить невигідним привіз їм будь-яких товарів. Тому, якщо немає сил йти пішки у Холми по хліб та олію, мусиш «картопельку гризти».

А сил у переважної більшості ченчан бракує. Хоча б тому, що їм вже добре за 70. Мало хто з селян тримає господарство і без магазину їм - ніяк. Взимку, кажуть, коли сніжно і холодно, телефонують у селищну раду і їм привозять найнеобхідніше. Увесь інший час сподівання тільки на власні сили та рідню, яка інколи приїздить погостити. Періодичність візитів визначає віддаленість родичів від малої батьківщини.

- Моя донька живе у місті Краснодон Луганської області і я прошу, щоб вона щодня мені телефонувала, - говорить 76-літня мешканка Ченчиків Людмила Старикова. - Погомонимо й мені легше на душі стає. Донька пані Старикової ще після закінчення школи поїхала на Луганщину вчитися у шахтарське училище. Відтоді живе і працює у Краснодоні, там вийшла заміж за шахтаря і народила дітей. До початку російської агресії донька Людмили Микитівні ґрунтовних скарг на життя не мала, а нині вже двічі приїздила до матері деякий час «пересидіти». Чому не остаточно? По-перше, всього півроку до пенсії залишилося. По-друге, якщо виїхати на тривалий час, то розкрадуть та знищать і майно, і квартиру: все те, що нажите нелегкою шахтарською працею.

Один з онуків Людмили Микитівни живе у місті Алчевськ Луганської області. Останній раз у розмові говорив, що все тихо-спокійно, але ніякої впевненості у завтрашньому дні, зрозуміло, немає.

У Ченчиках завжди було всього дві вулиці. Не так давно вони отримали назви: Лісова та Лугова, а до того розрізняли їх за кінцевим пунктом: одна веде до села Жукля, інша - до Рейментарівки.

Дивні стовпчики

Ченчики з початку свого існування є ніби магнітом для різних релігійних організацій. Після війни у селі з’явилися протестанти - так звані штундисти. Радянська влада їх не чіпала, а вони працювали, як і всі. Збиралися раз на тиждень в одній з хат помолитися.

На сільському кладовищі є три види поховань: звичайні, з хрестом на могилі, військові - металеві стовпчики з червоною зіркою на вершині, і штундистські - дерев’яні стовпчики. На сьогодні у Ченчиках лишилася лише одна штундистка - 89-річна Олександра Михайлівна Мелашенко.

- Живе баба на всю широку: їсть, п’є, - говорять про неї односельці. - Бо сини у неї хороші.

Також на кладовищі знаходиться пам’ятник невідомому солдату. Під час війни одна з селянок знайшла вбитого солдата з розпоротим животом. Розріз наважилася зашити. А вогкі документи, які забрала додому підсушити, загубила. На місці поховання солдата згодом з’явився пам’ятник, але й донині селян не полишає думка, що вбитий міг бути мешканцем якогось з сусідніх сіл і через втрату документів його родичі не змогли з ним попрощатися, а нащадки й досі вважають зниклим безвісти.

Автор щиро дякує за допомогу Віталію Запорожцю з селища Холми

Ігор Стах, сучасні фото: Сергій Стук

"Чернігівщина" №48 (500) від 27 листопада 2014