Через голодомор на Чернігівщині померло близько 300 тисяч людей

Голодомор-геноцид в Україні 1932-1933 років був наслідком політики комуністичної тоталітарної імперії. Масова загибель людей сталася через закріпачення селян, яке влада називала «колективізацією», репресії і депортацію селян-господарів і всіх незгодних (комуністи обзивали їх куркулями), непосильні податки та хлібозаготівлю.

Першими кроками до великої катастрофи стало розгортання процесів колективізації (створення колгоспів) з відновленням насильницьких хлібозаготівель та «розкуркуленням» усіх, хто цьому опирався. Перехід до неринкових методів господарювання супроводжувався посиленням тиску репресивних органів комуністичного режиму на національну, духовну й інтелектуальну еліту. Почалося масове фабрикування кримінальних справ проти інтелігенції. До середини 30-х років за межі України - на Північ, Урал та Сибір - було депортовано майже мільйон «розкуркулених», де на багатьох чекала смерть.

Вже навесні 1930 року селянські протести і повстання набули масового характеру і охопили майже всю Україну.

За словами наукового співробітника Українського інституту національної пам’яті, кандидата історичних наук Сергія Горобця, основною формою непокори були мирні протестні виступи: лайки, погрози, прокльони, уїдливі репліки на адресу більшовицького керівництва. Чернігівщиною прокотилася потужна хвиля так званих бабських бунтів.

- У селі Шестовиця Чернігівського району юрба з майже 500 жінок напала на бригаду, що вилучала майно у місцевого селянина, якого репресували як «куркуля», - розповідає науковець. - З’являлися листівки, прокламації й анонімки з погрозами на адресу надто заповзятливих представників місцевої влади. З-поміж масових форм боротьби найпоширенішими були зриви зборів із питань колективізації, розбір «усуспільненого» майна і худоби, колективні виходи з колгоспів тощо.

Збереглися відомості й про збройний опір колективізації, вбивства, побиття, підпали будинків активістів і найбільш запопадливих колгоспних керівників, міліціонерів. Так, у Писарівському лісі на Городнянщині навесні 1931 року зібралося близько 400 повстанців на чолі з колишнім більшовиком і червоним партизаном Якимом Рябченком. Повстання охопило Городнянський, Ріпкинський, Сновський, Менський та Сосницький райони і було придушене лише завдяки дивізії внутрішніх військ та загону міліції. На Чернігівщині активно діяв загін Степана Несукая. Повстанці боролися проти більшовиків у Сосницькому, Борзнянському та Конотопському районах. Відомо про такий факт спротиву: у селі Мала Загорівка Борзнянського району в хату-читальню підкинули листівку від імені «козаків української національності» із закликом боротися проти колективізації.

Керівництво Державного політичного управління (ДПУ - тодішня назва сумнозвісного КДБ) в одному зі звітів, виявлених відомим дослідником Сергієм Кокіним, писало: «У селі Головоньки Борзнянського району існує повстанська організація, до складу якої входять майже всі куркулі села і хуторів, прилеглих до нього». За кілька днів у вищезгаданому селі та Ядутах, на хуторах Галайбін та Чечель цього району викрили підпільну групу з майже 50 осіб. Ними буцімто керував «колишній офіцер царської армії» та «завзятий український шовініст» селянин із хутора Чечель К. Заруба, який нібито мав зв’язки з Києвом.

Сергій Горобець вважає, що в такий спосіб було сфабриковано справу «Лівобережного штабу повстанських військ визволення України». Його головні осередки на Чернігівщині були в Чернігові, Ніжині, Конотопі, Сновську, Коропі, Корюківці, Ічні, Вертіївці, Прилуках і Ромнах. Усього більшовики заарештували 3400 потенційних повстанців і вилучили 1628 одиниць зброї.

- У доповідній записці ДПУ УРСР від 1 лютого 1932 року вказано про виявлення і ліквідацію в Чернігівській області 34 повстанських груп, 19 бандгруп, арешт 224 терористів. Усього в області було заарештовано 7861 людину, - каже Сергій Горобець. - У серпні - листопаді 1932 року у 42 селах і 20 районах Чернігівській області мали місце факти виступів «проти лінії партії».

Українцям також нав’язували злочинні (завідомо нереальні) плани хлібозаготівель. Від 7 серпня 1932 року відповідно до спеціальної урядової постанови («Закон про п’ять колосків») «розкрадання колгоспного майна» каралося розстрілом або позбавленням волі терміном не менше ніж на 10 років. Ця постанова стала основою для розгортання масових репресій проти селян, які прагнули вижити. В українські села відряджали партійних активістів - уповноважених із проведення хлібозаготівель - та формували «буксирні бригади» для обшуків і конфіскації харчів.

Деякі родини і навіть цілі населені пункти влада заносила на так звані чорні дошки, тобто ізолювала та позбавляла будь-якого постачання тощо. Усе це супроводжувалося пограбуванням майна, руйнуванням осель, побиттям селян.

Наслідки геноциду влада намагалася приховати, тому карали навіть за розповіді про цю катастрофу. До речі, останню кримінальну справу в Україні за згадку про нищівний Голодомор радянські каральні органи відкрили влітку 1945 року.

Загальна кількість жертв Голодомору в Україні обчислюється в межах від 3,5 до 7 мільйонів чоловік (за підрахунками вчених Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України ім. М. Птухи - 3 млн 941 тисяча осіб). Сукупні демографічні втрати з урахуванням кумулятивних втрат (тобто ненароджених поколінь) становлять понад 10 мільйонів осіб.

Підчас обласної науково-практичної конференції, яка відбулася в червні 1993 року, чернігівські історики Олександр Коваленко та Володимир Ткаченко обрахували чисельність людських втрат у регіоні як різницю між кількістю населення станом на 1 січня 1932 року та результатами перепису 1939 року. Кількість жертв Голодомору на Чернігівщині становила понад 230 тисяч чоловік (або понад 360 тисяч, якщо додати населення 17 районів, які в 1939 році було передано до складу Сумської області).

У 2008 році у книзі «Національна книга пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років. Чернігівська область» було оприлюднено імена 36818 жертв Голодомору на Чернігівщині, встановлених за спогадами, а головне, на основі вцілілих книг реєстрації актів запису про смерть за відповідні роки з 460 населених пунктів із понад 1500 населених пунктів у межах сучасної Чернігівської області.

За словами представника Українського інституту національної пам’яті в Чернігові Сергія Бутка, найбільше від Голодомору постраждала лісостепова частина нашої області, насамперед сучасні Борз-нянський, Ніжинський, Ічнянський і Прилуцький райони.

- На Борзнянщині дослідники встановили поіменно 575 жертв, що, звичайно, не відображає повної картини, - розповідає науковець. - Найбільше людей померло у селі Хороше Озеро Ніжинського (нині Борзнянського) району -312 осіб та селі Прохори - 51 особа.

На відміну від голодоморів 1921-1923 та 1946-1947 рр., Голодомор в Україні 1932— 1933 рр. не пов’язаний із війнами та їх наслідками. Його свідомо й навмисно організували керівництво ВКП(б) та уряд СРСР на чолі з Йосипом Сталіним. Головна мета - зруйнувати незалежні селянські господарства, аби мати повний контроль над селянством і продовольством для зміцнення комуністичного режиму на території України. Так радянські керманичі прагнули ліквідувати основу української нації і національного відродження, унеможливити спротив владі.




Віталій Озерський, "Деснянка" №47 (523) від 20 листопада 2014

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.