• Брухт ДальнобойСервис
Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » «Жили дуже скудно, але від голоду не пухли»


Радио

«Жили дуже скудно, але від голоду не пухли»

 

Про голодні роки своєї сім'ї розповідає 98-річна Марія Трохимівна Ткач із Риботина, якій судилося пережити найстрашніші лихоліття минулого століття. 27 листопада — День пам'яті жертв голодоморів в Україні.



Трагедія, якої могло б не бути

Голодомор 32-33 років... В історії нашого народу це одна із найстрашніших і найтрагічніших сторінок, якої могло б і не бути. Бо ж голод той - штучний. І організувала його комуністична верхівка. Організувала свідомо, аби фізично знищити українців. Причиною голоду 1932-33 років, на думку більшості істориків, стала примусова і репресивна для селян політика хлібозаготівлі, яку провадив сталінський тоталітарний режим.

Наслідки такої злочинної політики страшні. Голодомор забрав мільйони життів ні в чому не винних людей. За даними більшості джерел, кількість жертв голодомору становить близько чотирьох мільйонів українців, хоча Інститут національної пам'яті припускає, що загиблих в Україні близько 7 мільйонів.

28 листопада 2006 року законом України Голодомор 1932-1933 років був визнаний геноцидом українського народу.

Щороку у четверту суботу листопада Україна вшановує пам'ять мільйонів жертв голодоморів. Не забуваймо про цю трагедію і ми.

Колоски крали, жорна ховали

Нам сьогодні дуже важко уявити, як це - немає нічого їсти: ні зернини, ні крихти хліба, ні крупинки; як це пухти від голоду, умирати довгою мученицькою голодною смертю. Дай Боже, і не знати.

Та ще живі свідки, хоч їх зовсім і мало, які можуть повідати страшну правду про оті голодні роки.

За розповіддю вирушили до Марії Трохимівни Ткач, що живе при в'їзді в Риботин. Бабуся - старенька-старенька. У липні їй виповнилося аж 98 років. Уявити тільки: прожито майже цілу епоху і водночас пережито всі страхіття минулого століття, які через свої безпощадні жорна пропустили і долю нашої героїні.

Марія Трохимівна, дрібненька, худенька і чепурненька, приємно нас вразила: попри свій вік має світлий розум і гарну пам'ять, розмірковує логічно, ще і почуття гумору не втратила. Та роки беруть своє: чує вже погано, та й очі підводять, хоча в окулярах бабуся газету ще читає.

- Раніше я багато виписувала газет, любила читати. Було, і на фермі натомлюся, і домашньої роботи нароблюся, вже і спати пора, а газету почитати хочу. А чи цікаво зараз комусь буде читати про той голод, - непокоїться старенька.

- Звичайно, цікаво. Пам'ятаєте щось про 32-33 роки?

- А чому ж ні? Пам'ятаю, ще і як. Мені ж дев'ять років тоді було. Страшний той голод. Їсти - нічого. Багато людей хворіло від недоїдання, багато хто ходив із пухлими ногами, дехто помирав, але щоб масово мерли від голоду у Риботині, такого не пригадую. З моєї рідні ніхто не вмер, усі вижили. Наша сім'я жила скудно, але з голоду ми не пухли.

А сім'я - то батько, мати і трійко діток. Марія Трохимівна середньою дитиною була. Про свого батька бабуся згадує з теплом, каже, майстром на всі руки був: шив і одяг, і взуття, столяром відмінним був. Разом із бригадою з чотирьох чоловіків ходив будувати хати та хліви. Бувало, по тижню дома не був. Щось заробляв. У хазяйстві тримали корівчинку-годувальницю, кабанчика.

- Але різати того кабана було страшно, бо ж вимагали, аби шкуру з нього здавали. Тож кололи кабана вночі, смалили чи-то в погребі, щоб ніхто не бачив, чи-то у саду шматками, - розповідає бабуся.

- А корову чим годували, сіно де брали?

- Корову як не важко було тримати, але старалися, щоб у дворі була, бо ж вона годувала всіх. А сіно жменями заготовляли: якусь травину на узбіччі рвали, зілля, лепеху. Усе сушили, щоб було чим корову прогодувати.

- А до вас не приходили з облавою, останні продукти не забирали із хати?

- Ні, - відповіла. - Батько був гарною людиною, нікому ніякого вреда не зробив, а якщо хтось і скаже, бува, лихе слово на нього, то інші заступалися за батька.

- А зерно де брали?

- На колгоспному полі колоски крали, мо, так десь зерна ухватять батьки. Мати обдере ті колоски, щоб остюків не було, уночі те зерно на жорнах перемеле. А жорна ховали у сараї, щоб ніхто і не бачив, що вони і є у хазяйстві. Бо ж могли їх забрати, ще і людину під суд віддати за ті жорна.

Забирали все до крихти


Але тієї днини почули ми про Голодомор не тільки від Марії Трохимівни. Коропчанин Віталій Степанович Яковенко, який разом із дружиною доглядають за бабусею, повідав, що у Великому Лісі голодовка була набагато страшнішою, порівнюючи з Риботином. Звідти родом його бабуся.

- Колись моя бабця Горпина розповідала, що людей у Великому Лісі від голоду багато померло. Усі були худющі, одні кістки та шкіра, тільки живіт великий, здутий від голоду. Їсти не було чого, у сільчан усі продукти забирали. Навіть дітей не шкодували. Бувало, прийдуть представники влади, своїй ж люди, місцеві, у хаті все перевернуть уверх дном, заберуть останню крупину, останню зернину. Батьки посадять, було, дітей на вузлики із зерном у надії, що малих ніхто чіпати не буде, але ж ні, дітей стягнуть, зерно заберуть. Нікого не цікавило, а що ж діти будуть їсти, як жити далі? Ходили і по городах та садах із металевими прутами-гостряками - металевими «щупами» - штир-хали землю, шукали зерно чи продовольство. Чув від бабусі і про «Закон про п'ять колосків»: за те, що людина вкраде на колгоспному полі хоч п'ять колосків, могли розстріляти, конфіскувати все добро, у кращому випадку - на десять років посадити у в'язницю. І все залежало від місцевої влади. Чим рятувалися від голодної смерті? Із якоїсь зелені: акації та конюшини - ліпили коврижки, пекли і їли. Важко таке уявити, але всі ті страхіття пережили наші бабусі і дідусі.

До школи - у дідових валянцях

Та повернімося до нашої героїні, її дитинства, голодного і босого. До першого класу пішла у вісім років, тоді так усіх віддавали, у вісім-дев'ять років. Діти семи років тоді вважалися ще малими.

- Пора йти до школи, а в мене на ноги немає чого взути. Дістали дідові валянці. «На, носи», - кажуть батьки. У їх ходила і рада була, що не боса у холод, - згадує Марія Трохимівна. - Це зараз усього багато у магазині, аж очі розбігаються, а тоді - бідність одна кругом: ні одягу, ні взуття, ні продуктів.

Після закінчення семи класів мріяла випускниця піти навчатися далі: хотіла стати агрономом.

- Так мені хотілося вивчитися на садогородника. Бо ж дуже я любила дерева різні щеплювати, насіння всіляке збирати, вирощувати рослини, полоти, поливати, доглядати за ними, - розповідає бабуся про свою мрію, яка так і не стала реальністю. - Паспорт мені не видавали, а без нього із села нікуди. Справа у тому, що у мене був на рік молодший брат Ото у рік його народження зареєстрували і брата, і мене. Вийшло, що ми з одного року. Ото і не дали паспорт, сказали, що мені років для цього не вистачає. Довелося через суд доводити свої роки. Свідки знайшлися, які могли підтвердити рік мого народження - 1923-й.

Згодом паспорт зробили, але вчитися дівчина так і не поїхала.

Молодість у неволі

Війна. Вона теж не стерлася з пам'яті Марії Трохимівни. Розповідає, що і в Риботині німці теж були. І стріляли. І бомби падали. І молодь у Німеччину на примусові роботи забирали.

- У Риботині у два етапи забирали хлопців та дівчат. Перші потрапили здебільшого на заводи в Німеччину. Розповідали, що важко їм довелося батрачити на німців, голодні постійно були. А мене забрали у 42-му році. Потрапила до Австрії, у село, працювала на хазяїна. Казати, що важко довелося, не можу. Спочатку страшно дуже було, бо не знала, що зі мною буде. Але мене там не обіжали, навіть жаліли. Я така худа і мала була, що господиня мені важкого нічого не доручала. Було, підемо разом із хазяйкою траву косити, то вона катеринку - посудину таку, що на плечах носять, на зразок нашої верейки, сама тягне, а я тільки косу несу. На кухні щось допомагала, по господарству. Хазяїн любив випити, і коли п'яний був, то руку на жінку підіймав. А вона, теж дрібна, як і я, заховається, було, за мене, обніме. Чоловік і не чіпав нас. Хоч і пив, але мене ніколи не бив.

Три роки Марія Трохимівна пробула в Австрії. Додому повернулася після Перемоги.

Хоча, каже, дехто і не хотів повертатися у Союз, але силою додому відправляли. Дехто там, у Німеччині чи Австрії, умудрився залишитися назавжди. Хтось із дітками приїхав додому. Усяке було.

Усе життя - в колгоспі, увесь вік - одна

Післявоєнне життя бабусі, утім, як і всіх людей того часу, теж легким не було. Злидні. Голод. Робота. Працювала деякий час продавцем у місцевому магазині. Та, розповідає, почалися якісь махінації і з товаром, і з грошима, то дівчина вирішила піти з торгівлі, аби не сталося біди. Пішла працювати у колгосп. Усе життя телятницею і пропрацювала, не скидаючи гумових чобіт та куфайки. Хату, у якій доживає свого віку, теж зводила своїми мозолями на колгоспні копійки.

Заміж ніколи не виходила.

- А за кого після війни у селі заміж іти? Та і не хотіла я заміж. Чесно, боялася, - зізнається Марія Трохимівна. - Думаю, вийду заміж - діти підуть, чи подужаю я, чи зможу жити у чужій сім'ї. Пізніше, уже під старість, знаходилися мужики, заміж звали, та я не хотіла. Усе життя сама, звикла бути одною. Як не втомилася на фермі, а прийду додому - спокійно: мене ніхто не лає, ніхто на мене не кричить, нічого не вимагає. Мені добре було одній.

Сказати, що зовсім одна була Марія Трохимівна, теж не можемо. Одного-єдиного сина вона нажила, хотіла, мабуть, щоб сенс якийсь був житті, і як жінка хотіла відчути радість материнства. Але. Оплакала мати свого сина, і вже давно. Одна на всьому білому світі бабуся, але не самотня. Опікується нею подружжя Яковенків, що мешкає по сусідству. Старенька - у теплі і добрі, як кажуть. У хаті чистенько, натоплено, їсти смачненького вистачає. Навідуються по декілька разів на день.

- Трохимівна у нас ще молодець. Тупцяє по хаті. Сама може і дровець у грубу підкинути, і їсти розігріти, - розповідає Віталій Степанович. - І людина вона хороша.

Під кінець зустрічі вирішили сфотографувати бабусю. Зніяковіла трішки Марія Трохимівна такій увазі, але позувала, старалася.

- Мабуть, не дуже гарно я і вийшла на фото, бо ж немолода вже? - переживала старенька.

- Гарно, гарно, - переконали нашу героїню і показали фото. Чи щось розгледіла на фотоапараті бабуся, хтозна, але на її обличчі з'явилася посмішка.

Як мало їх, посмішок, було у житті наших бабусь, яким вдалося вижити там, де не всім це судилося.

Коропська газета «Нові горизонти» №47 (9317) від 26 листопада 2021, Людмила Власко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Ткач, Риботин, голодомор

Добавить в:
 
 


Центр Комплект