86-річна жителька Сосниччини читає без окулярів

Валентина Хоменко

І це при тому, що не бачить на ліве око, колись корова вибила. Любить читати і газети, книжки. Особливо їй цікаво читати любовні романи, життєві історії, історичні, а ось фантастики не читає. Ще нема в неї окулярів. Важко прожила. Каже, що тепер тільки й пожити аби не війна. Більше 40 років в колгоспі працювала. Трьох діток виростила. Вдовою стала у 43 роки.

– А дитинства в мене вважай і не було, – починає свою цікаву та емоційну розповідь 86-річна Валентина Хоменко, яка дуже любить погомоніти. – Народилась я над Десною, коли вода прибувала, мати казала, що у вікна щуки зазирають. Мати мене сама ростила, бо за батька заміж не виходила, він на той час був одружений. Приїхав з М. Устя бригадирувати, а мати була трактористкою, діло молоде. Пізніше дід, батько матері, дізнався, що у нього у селі сім’я і п’ятеро дітей. Колись не було матерів-одиночок, тож платив аліменти до 16 років, хоч вона з ним не спілкувалася.

Мати заміж не виходила і сестер, братів дівчина не мала, зате скучно не було. На кутку у кожній хаті було по п’ятеро дітей, а то і більше. Вже змалечку Валентина допомагала бабі й матері возити дрова. Після війни ні коней, ні машини — на возику возили.

ГОЛОДОВКА

До школи дівчина пішла у 1947 році. Саме час голодовки. Їли калачики, цвіт акації, клена. Було, наїлася акації так, що опухла і лікарні не минула. Три дні у ізоляторі Сосницької лікарні лежала. Поруч баба і хлопець, я посередині, вони померли, теж наївшись чого попало. А я вижила. У лікарні давали хліба по 50 грамів.

А вдома ходили з ровесниками по колоски: коли назбираємо, а коли торби відберуть. Виручала праця в колгоспі. У ті роки посіяли коксогиз, і діти збирали з нього пушок. Плати не пам’ятаю чи давали, зате давали юшку, ще й з м’ясом — такої смачної я вже ніколи не їла. І хліба шматочок давали. А ще мати пекла кукурудзяні коржики. У школу покладе і приказує, щоб на перерві з’їла. Та до перерви ніхто не чекав — ще до школи дійшовши вже тих коржиків не було.

Дітей до 5 класу прийшло аж три класи по 30 учнів. Одягалися, що в кого було. У мене була кріпка полотняна спідниця, а щоб набрати ситцю, мати з сусідкою стояли в черзі всю ніч. А на ранок бігла в колгосп. І мене з собою брала. Після семирічки у 8 клас не пішла, із 15 років робила.

КОБИЛУ ДОЛИНУ ПРИГОЩАЛА ГРУДОЧКОЮ ЦУКРУ

Спочатку півпайки давали полоти. А весною орали волами, то діти їх водили. Одна баба клала картоплю, а друга за нею гній. Як віл наступив на ногу, більше не водила, але в полі працювала. Була така худа, що не подужала довго та сильно працювати. І мене направили нянькою у колгоспний дитсадок. Був і державний, там виховувались діти інтелігенції.

Літо поробила і повернулася на поле. Діти мене не слухалися, бо мене ще треба було няньчити. Тоді вже сіно гребла, зерно сушила, вручну віяли. А у 17 років вже дали мені повну пайку.

На той час в селі хлопців було мало, баби клали копиці. І я їздила верхи на коні. Уміла і запрягати. Дуже любила кобилу Долину. Вона мене розуміла, а я її солоденьким балувала. То грудочку цукру віддам, сама не їла і чаю не пила, – пригадує Валентина Володимирівна і ніби знову лине у своє дитинство.

ВЕСІЛЛЯ ГУЛЯЛИ НА 200 ЧОЛОВІК

Заміж пішла вона за Михаля Хоменка. Теж у матері був єдиним сином: сестра його і батько померли.

– Весілля нам матерки гуляли велике. Тільки із Шабалинова гостей було із 12 дворів. Рідня бабина була велика. Із Масалаївки були гості. У 1961 році, коли я виходила заміж, гуляли у неділю і понеділок, два короваї ділили: і у молодої, і у молодого.

Дарували в основному тканину, ковдри. Казали: дарую корову, що на хаті гребе полову (тобто курицю), або два дубочки, щоб були сини і дочки: у свекрухи така власть – як не вкрадеш, так не дасть.

А на ранок дружки снідати приносили. У вівторок вчили молоду прясти. Насправді молода вміла прясти і цівки сукать. Любила Валентина співати. Тоді в селі скрізь було чути пісні.

– Ой як гарно співали косарі, 30 чоловік, всі у довгих полотняних сорочках. Ще в кого яка уміла молодиця, то і вишиє чоловікові сорочку. А як заріжемо кабана, то півсела кличемо на юшку. І нас кликали. Без пісень не закінчувались жодні іменини, хрестини чи як «гладили» дорогу солдату. Служба тоді була довга: у морфлоті 5 років служили, а рядові солдати по 3.

У 43 ОВДОВІЛА

Весілля було гучне та пишне, а ось життя Валентини важке та гірке. Добре, що мала веселу вдачу. Прийшла невістка жити до свекрухи. Хата маленька, тож почали молоді розширюватися. Троє дітей виростили. Важко в колгоспі працювали.

Хотіли завербуватися у Крим, та обидві матері почали плакати і просили не покидати їх, так і залишилися в селі. Жіночого щастя Валентина не мала. Було що й до матері поверталася. Свекруха не дуже мирила з невісткою.

Було закривала очі на походеньки чоловіка: то в Спаському почує, що дітей нагуляв, то у Якличах. Рано він помер. У 43 роки Валентина Хоменко овдовіла. 49-річним вона поховала свого сина, утопився, на 9-ий день знайшли. І свекруху свою догледіла, після інсульту декілька років була прикута до ліжка.

ТІЛЬКИ 5 ДНІВ НЕ ВИЙШЛА НА РОБОТУ І НАРОДИЛА

А дівчата її вийшли заміж. Ольга у Чернігові проживає, вже пенсіонерка. А Наташка на Козелеччині. Вона ветеринар і працює на фермі у відомого політика. Часто навідується до матусі, допомагає.

Насадила огірків і всячини, тоді закривати банки приїде. Першого Дмитра у 22 роки привела, – каже Валентина Володимирівна. – Ольгу у 25 років. А Наташку аж у 36, вже мені казали, що стара. Та встигла всіх виростити.

Дмитра восьмимісячного народила, упала з вишок. За першою дівчинкою тільки 5 днів не вийшла на роботу і народила. Куди ж кидати телят, треба ж доробити! А одна в нас на фермі народила. Моя баба теж у полі. Дожала копи, поскладала і у пелені додому принесла, прийнявши всі «ванни» у Десні.

Після Ольги 3 роки була курятницею. А Наташці не було і року, як вийшла на роботу. Тоді були дитсадки і проблем, де подіти дітей, не було. Працювала 20 років телятницею. Всього маю більше 40 років стажу.

І дома завжди тримали корову. А як здала, то череда йде повз двір, а я виходжу. І картоплю возили продавати. А вже не хочу навіть курей. Ще лисиця внадилася, три курочки залишилося.

Їсти собі я все готую. Взимку на грубі, а влітку купую балон газу, вже 1800 грн коштує. А чи вистачить на літо, не знаю, бо ж консервація. Руками я все можу робити, а ноги не ходять. Добре, що ходунки дали.

Одного року попала у лікарню – язви на ногах відкрилися. Я терпіла до останнього. Замотувала, дерезою притрушувала, доки дочка не настояла та не відвезла у лікарню. Лікар злякався, дивуючись, як можна терпіти такий біль. Гумові чоботи все життя проносила і ось результат. Рани зажили, та ноги болять. Добре, що ходунки дали.

ВЕЛИКА РОДИНА – ГОРДІСТЬ ЖІНКИ

Все життя Валентина Володимирівна любила читати, та мало на це було часу. Зате тепер читає без окулярів. Часто до неї приходять подружки-сусідки. Живе у селі і хрещениця, приходить буває провідати хрещену.

Пенсії бабусі вистачає, можна все, що хоче купити, не те, що колись. Ще й правнукам вона копієчку залишає, хоче їх порадувати, хоч дочки і внуки проти таких подарунків, бо самі заробляють.

Одна внучка з 2014 на війні, були й поранення, й контузії, вона закінчила військову академію. І її чоловік військовий, і зять Валентини Володимирівни теж на війні. Вже один правнук одружений. А всього у бабусі 4 внуків, 5 правнуків.

Отака велика родина, є кого бабусі чекати в гості. Тож многая літа Вам, Валентино Володимирівно, у доброму здоров’ї!

Джерело: «Вісті Сосниччини», Олена Кузьменко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: