Коли загинув чоловік, їхнім п’ятьом дітям було від року до восьми

Хто й справді заслужив високе і почесне звання «Мати-героїня», то це Ольга Олександрівна Вордакова із села Шишківка Корюківського району. Коли у 1984 році у дорожній пригоді загинув її чоловік, вона залишилася з п'ятьма маленькими дітками. Старшому сину Віталику було вісім, а найменшій Іринці тільки півтора рочки. Треба було жити, ростити дітей, виводити в люди. Вона вистояла, підняла синів і дочку Виявилось, що це ще не все. Несподівана смерть Кості, доброго, лагідного хлопця,завдала матері стільки горя, що забути його вона не може и досі. Порятунок від того лиха хіба що інші діти й онуки, яких у неї вже семеро.

«Корову я доїла, мабуть, з шести літ»

Ольга Олександрівна родом з Бакаївки Ічнянського району. Росла з мамою, яка за роботою світу білого не бачила. З ранку до вечора в полі, на буряках. Дівчинка дуже любила маму, жаліла її, старалася в усьому допомагати.
— Ми тримали хазяйство, — згадує вона. — Корову я навчилася доїти, мабуть, років з шести. В хаті прибирала, грядки полола, птицю годувала. У школі добре вчилася. За успіхи в навчанні і активну участь у житті школи мені подарували книгу казок «Царевна-лягушка». Це був перший подарунок у моєму короткому житті, дуже дорогий і цінний для мене. Я берегла ту книгу. Привезла її з собою після інституту вже сюди, в Шишківку, на батьківщину чоловіка.

Батька свого не знала. Він залишив нас, коли я була ще зовсім маленькою. Погано про нього мені ніхто не говорив, але коли він приїхав, я його не прийняла. Подарунки привіз — не взяла. Десь глибоко в душі жила образа. Нічого мені від нього не було потрібно, ні подарунків, ні він сам. Стояла, мовчала і все. Так у них з мамою і не склалося. Поїхав батько назад, кудись у Росію.
А тоді, це я вже була десь у шостому класі, тяжко захворіла мама. Лежала в лікарні в Корюківці, далі — в Чернігові. Я їздила її провідати. Попораю хазяйство, подою корову — і в Чернігів. Ніч їду, прийду до лікарні рано-вранці — медсестри і санітарки покладуть кудись, щоб я поспала, відпочила. Добрі люди жаліли мене. А мені хотілося підтримати маму, заспокоїти її, що в мене все гаразд, дома порядок. Гладила її руку, розповідала сільські новини. Посиджу і — назад, додому.

Через півроку мами не стало. Після похорону мене взяла у свою сім'ю тітка Дуня, мамина сестра. У неї своїх семеро дітей, а тут ще й я. Прийшла до них із своєю коровою. У хаті нас було одинадцять душ: тітка, дядько, бабуся — тітчина свекруха, семеро їхніх дітей і я. Жили дружно, ніхто мене не ображав. Бабуся, навпаки, жаліла. То насіння дасть, то яєчком пригостить. Я була слухняна, старалася щось допомогти. Картоплі на суп начищу, посуд помию. Придивлялася, як і що вона робить. Від бабусі навчилася ліпити вареники. У студентські роки, було, швидко наліплю їх на весь гурт.

Після восьмого класу пішла в Дорогинку, де була середня школа. Там захопилася хімією і біологією, знала їх добре. До Ніжинського педагогічного вступила легко, без усякого блату. І там училася добре. Два семестри отримувала підвищену стипендію. Жила в гуртожитку. Картоплю й сало давали з дому. Тоді й мою корову продали, аби підтримувати мене грішми. Та я їх зберегла до копієчки. Коли приїхала у Шишківку, купила на них шифоньєр і чорно-білий телевізор «Електрон».

З Льонею познайомились на «Українських вечорницях»

— Я пам'ятаю той день 5 грудня. Ми влаштували студентські «Українські вечорниці». Хлопців запросили з технікуму механізації сільського господарства. Був серед них і мій майбутній чоловік Льоня Бордаков, старший за мене на рік. Ми подружилися, почали зустрічатися. Побралися, коли я вже була на останньому курсі. Весілля справили в Шишківці. 29 грудня, під Новий рік.
Льоня теж виріс без батька, з матір'ю і старшою сестрою Тасею. Його батька ми побачили, коли в нас уже троє синів було. Приїздив зі своєю другою сім'єю. Познайомився з Віталиком, пішов з ним до магазину, а той попросив іграшки для себе, Кості і Васі. Ото й уся зустріч.
Хата у свекрухи була маленька, на одну кімнату. Я працювала в школі, а Льоня ще рік учився. Коли повернувся, пішов у колгосп інженером. Дуже розумний був, тямущий.

Сім'я росла. У 1975 році народився Віталій, у 76-ому — Костя. Ми заходилися будуватися. В оцей дім поряд зі старою хатою увійшли в 78-ому році. А в 1979-ому нам Бог послав Василька. Через два роки народився Юра. Іринку діждалися у вісімдесят третьому.
Усе було добре. Я викладала хімію, біологію і трудове навчання, на уроках якого вчила дівчат шити, вишивати, куховарити — усього того, що треба вміти робити в житті. Зацікавила учнів хімією й біологією і раділа, коли бачила їх інтерес до своїх предметів.
Моїх дітей гляділа свекруха Надія Антонівна, царство їй небесне. Дякуватиму їй, скільки житиму. Ми з чоловіком на роботі, а бабуся — з дітьми. Хазяйство завжди держали, городи порали. У селі без цього не можна.

Горе прийшло несподівано. У дорожній пригоді загинув Леонід. Було йому на той час 34 роки. Так в одну мить я стала удовою, а мої діти — сиротами.
Десять літ, які ми прожили з Льонею, були щасливими роками. Ми молоді, діти маленькі. Радують нас першими кроками і першими словами. Бачиш, як вони ростуть, мрієш про майбутнє, будуєш плани. Віриш, що все так і буде. І враз усе обірвалося. Горе було таким великим і гірким, що важко й згадувати. Ось уже тридцять літ живу я без Льоні, а подумки раджуся з ним, розповідаю про найсокровенніше. Ходжу на його могилу з дітьми й онуками. Думаю, що вижила тоді, бо були на моїх руках діти, малі і беззахисні. Підняти їх, поставити на ноги було моїм святим обов'язком. Перед ними, перед чоловіком, перед Богом.

У технікумі Віталій був стипендіатом Верховної Ради

— У школі діти вчилися добре. На моїх уроках були зразковими учнями. Знали, що тут мами нема, є Ольга Олександрівна. Ми з бабусею їх рано привчили до роботи. Навчилися всього. Доїли корову, носили зілля з городу, пасли череду, прибирали в хаті. Обов'язки були розподілені між кожним і виконувалися зразково.
Усі хлопці відслужили армію. На присягу я їздила до кожного.
Віталій, Костя й Іра закінчили Козелецький зооветеринарний технікум. Першим туди вступив Віталій. Відслуживши армію, почув, що колгосп може послати когось до Козельця на навчання. Сказав:
— Я піду.

Учився на відмінно. Був навіть стипендіантом Верховної Ради. Скільки це в грошах, не пам'ятаю, але сума солідна. Життя склалося так, що ветеринаром він не працював, не було роботи. Заочно закінчив Ніжинський агротехнічний інститут. З технікою син на «ти». Працює на тракторі, на комбайні, водить машину. Нині він приватний підприємець, працює на землі — оре, сіє, садить картоплю, збирає. Погляньте, скільки усяких залізяк у дворі і під двором. То все Віталик. Руки в нього золоті і голова хороша. Ні миті не сидить без роботи. Цього року картопля вродила. А де її діти? Ціна низька, не покриває вкладеної в неї праці.
Іра після технікуму вчилася в Києві, в Національному університеті біоресурсів і природокористування. Працює в Головному управлінні ветеринарної медицини Київської області. Живе з сім'єю у Василькові.

Вася — в Прибині, працює на деревообробному комбінаті. Юра — тут, у Шишківці. Лісник.
Кості немає вже п'ятнадцять літ. Оплакую його й досі. Не дай Бог нікому хоронити дітей. Горе це не залишає мене ні на мить.

Найбільша втіха — онуки

— Жилося важко, але мусила жити. На пенсію пішла рано, за вислугою років, після 26 літ учительського стажу. Та залишивши роботу, страшенно сумувала за школою, за колективом, дітьми. У нас хороша школа була. А цього року її закрили. Возять дванадцятеро шишківських учнів у Перелюб.
Час іде. Залишилася я в нашій хаті сама. Здоров'я нікудишнє, але корову ще держу, птиці повен двір. Щодня готую обід. Раптом Віталій заїде чи Юля, його дружина. Живуть вони у Білошицькій Слободі, а працюють тут, у Шишківці. От і пригощу борщем чи ще чимось. Влітку їхні діти Назар і Софійка жили в мене. Назарчику вже 12 літ, Соні — 10. Обоє пишуть вірші. Ось, приміром, Назар:

Я своїй матусі
Все допомагаю.
Накошу травички,
Наношу водички,
В дворі підмітаю...

І Софійка за свої твори одержала у школі приз і звання «Юна поетеса».
В усіх дітей хороші сім'ї. У Васі трійко діток. Микиті 4 рочки. Поліні — 2, а Іванко народився цього року, 9 травня. У невістки син і дочка від першого шлюбу. Хороші розумні діти. Син закінчив обласний ліцей для обдарованої сільської молоді і вступив до Чернігівського педуніверситету на факультет хімії і біології. Такий вибір Сергійко зробив не без мого впливу. Колись поскаржився, що йому важко дається хімія. Я подивилася його записи і дещо підказала. Як виявилось, учительська пам'ять береже все, що знав колись. Хлопчина прислухався до моїх порад і — захопився хімією. Від щирого серця бажаю йому успіхів у навчанні. І сестричка його Даша — розумна дівчинка, хороша учениця.

У Юрка росте красуня Антоніна, в Ірини — синок Коля. Так що рід наш не зводиться. Шкода, не дожив наш дід до цієї радості. Порадів би.
Оглядаючись на прожите і пережите, згадую маму Олександру Федотівну, бабу Химу, тітку Дуню. Дякую їм усім за те, що були в моїй долі, не дали згинути. Чую їх голоси. Вони усі гарно співали. Від них перейняла і я любов до народної пісні, до вишивання. Було, сидять навколо каганця, вишивають і співають:

Ой, чом не прийшов,
Як місяць зійшов...
Або:
Чом дуб не зелений,
Чи буря зломила?..

Пізніше я закохалася в пісню «Зачарована тиха Десна». Дуже люблю її. У моїй уяві вона — про наш край, Чернігівщину, заквітчану зорями ріку-красуню.
Тепер пісень на вулиці не почуєш. Раніше люди щось роблять і — співають. Може, телевізор заважає? І все ж вірю, що українська пісня не зникне. Співатимуть її наші онуки, правнуки і їх нащадки. Я в молодості любила сцену. І співала, і гумор читала.

А один час дуже захопилася вишивкою. Погляньте, скільки в мене тут цієї краси. Наволочки, простирадла, рушники, серветки... Це гладь. Бачите, узори — наче оксамит. Пропоную дочці. Каже: «Спасибі, не треба». Інші часи, інша мода...
— Та ні, — кажу я, — мода на вишивку, слава Богу, повертається. У свята люди вдягають вишиванки, діток наряджають. Так що, Ольго Олександрівно, вишивайте сорочки і кофтинки онукам, невісткам. Спасибі скажуть.
— Рада б, та очі не бачать, —усміхається Ольга Олександрівна, жінка з великої літери, справжня мати-героїня. — Але навчити спробую.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №44 (1486)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.