"Чудны дела твои..."

Ще навесні 95-річний Іван Сенько з села Чудівка тримав двох кіз, яких сам доїв та власноруч заготовляв для них сіно. Будучи членом партіїз 1941 року, він вважає, що найкраще життя було не за Сталіна чи Брежнєва, а ще з рік тому. Адже і в магазинах було повно товарів, і війни ще не було.



Село Чудівка (Грабівської сільради в Ріпкинському районі) розташоване за півкілометра від автошляху Ріпки - Радуль. Зараз у Чудівці півтора десятки жилих дворів. Село почало вимирати так давно, що між кількома його кутками вже встиг вирости ліс. Скажімо, нинішня лісова дорога була колись сільською вулицею. На її початку селяни ховали померлих родичів, про що свідчить невеличке кладовище зі старими дерев’яними хрестами.

Син віруючої та чаклуна

Корінний чудівець Іван Сенько народився ще у часи Громадянської війни, у 1919 році. Його батьки - неграмотні селяни з Грабова, що за 10 км від Чудівки. Побравшись, вони почали жити власною родиною на новому місці. Спочатку в них народилися три доньки, а останнім на світ з’явився син Іван.

- Моя мати була дуже божественна, - говорить дід Іван про набожність матері, сидячи під променями теплого осіннього сонця біля власної хати. - Вона знала про всі свята і неухильно виконувала всі обряди. Змушувала це робити і дітей. Якщо ж уночі був грім, вона будила всіх дітей, змушувала ставати на коліна перед іконою та молитися.

Никифор Сенько, батько діда Івана, був гончарем і виготовляв добрий глиняний посуд. Окрім цього, він ще мав здібність до лікування невиліковних на той час недугів.

- Він допомагав людям, - згадує дід Іван. - Лікував нариви, лишаї тощо. Болячки, яких люди не могли позбавитися, до кого б доти не зверталися. Батько брав великого столового ножа та обкручував ним болячку і через деякий час вона зникала. Також лікував сліпих: відкривав їм око та язиком робив у ньому колові рухи. Покружить, покружить, - і людина знову починає бачити.

Іван Сенько закінчив 4-річну школу в сусідньому селі Пилипча, а в 20 років був призваний до лав Червоної армії. За його словами, він був першим з селян Чудівки, кого зарахували на кадрову службу. Інших брали тільки на 3-місячну підготовку.

«Это где-то между Ленинградом и Москвой»

- Мене призвали у 1939 році і службу я почав у місті Торопець Капінінської області, де був зарахований до кулеметно-зенітної частини, - повідомляє пан Сенько. - Годували в армії дуже добре: суп такий наваристий був, що жир стояв зверху на палець. На друге навіть свиняче м’ясо давали. Дома такого ніхто з нас не їв. Вечеряли часто смаженою тріскою, чималі шматки кожному давали. І ще товченою картоплею.

Служба діда Івана полягала в охороні величезного військового складу, який тільки завдовжки був, за його словами, 10 км. Об’єкт був огороджений трьома колами колючого дроту, а також дротом під напругою. Для охорони була залучена велика кількість собак-вівчарок, для розведення та утримання яких при складі була собача ферма.

- Охороняли ми доти, доки німець не підійшов до міста, - говорить дід Іван. - А тоді завантажили все на платформи поїздів і повезли у місто Бологое. Є таке між Москвою та Ленінградом.

Там Іван Никифорович з товаришами отримали більш потужне озброєння: на додачу до наявних кулеметів «Максим» (він був розроблений ще у XIX столітті) вони отримали на той час надсучасні ДШК. Кулемет Дегтярьова-Шпагіна був розроблений в останні роки перед війною і прийнятий на озброєння Червоної армії у 1939 році.

Старий «Максим»

- Прицільна дальність «Максима» - 1 км, а ДШК - понад 3 км, - згадує службу дід Іван. - А тому їх ми вдало застосовували для збиття німецьких літаків, зокрема «Мессершмітт-109» (під час Другої світової війни - основний винищувач «Люфтваффе». - Авт.). Конструкція кулемета дозволяла легко його встановлювати на платформах поїздів і використовувати під час руху.

Після того, як ворог повністю знищив Бологое, у якому, за словами діда Івана, не залишилось жодного будинку, військову частину солдата Сенька перевезли у Вологду.

- Там ми охороняли місто. Тільки воно одне мало вільне залізничне сполучення з Ленінградом, - говорить Іван Сенько. - У травні 1942 року нас відправили на фронт, а саме у місто Старий Оскол Курської області. Там ми отримали перше по-справжньому бойове хрещення.

Звідти довелося відступати до Сталінграда. Починаючи з охорони Сталінградського тракторного заводу і закінчуючи найвідомішою битвою Великої Вітчизняної, Іван Сенько провів війну у місті Сталіна.

- Земля буквально горіла, - характеризує свої враження дід Іван.

Далі було визволення Донбасу: Ворошиловграда, Макіївки тощо. Івану Никифоровичу дуже прикро, що у тих містах, які в 1943 році вони «вичистили» від війни, здавалося б назавжди, сьогодні знову ллється кров наших солдатів.

«Медаль за город Будапешт»

Разом зі своєю дивізією дід Іван звільняв від німецької окупації Будапешт, Відень, а радісну звістку про закінчення війни застав у Празі.

- Я пройшов усю війну, - каже дід Іван. -Мав і поранення. Одного разу мав важку контузію. Це трапилося під час ворожого бомбардування. Наполягали, що слід відвезти мене на лікування до шпиталю. Але я не забажав кидати свою частину. Я був впевнений: іншої такої частини мені не знайти, атому, як міг, вмовляв, щоб мене нікуди не везли.

Має дід Іван багато військових нагород, зокрема, Орден Вітчизняної війни, медалі «За отвагу», «За взятие Будапешта», «За взятие Вены» тощо, також бойові медалі.

- Якось я прочитав у газеті, що медалі Великої Вітчизняної війни приймають для київських музеїв, - говорить дід Іван. - І вирішив, щоб мої медалі не пропали після моєї смерті, здати їх до музею. Так і зробив.

У 1941 році Іван Сенько вступив до лав КПРС і був її членом до останнього дня існування партії. Повернувшись додому, до самої пенсії дід Іван працював на цегельному заводі майстром з формування та випалу цегли. Був колись такий завод у Чудівці...

Щодо особистого життя, то Іван Никифорович одружився ще до війни. Та після повернення з фронту (а він не був вдома упродовж понад 6 років!) з дружиною вирішив розійтися. А за деякий час одружився на іншій, з якою й жили разом до самої її смерті... зо двадцять років тому.

Американська онучка

Від першого шлюбу у діда Івана був син, який також уже давно помер. А потомства по собі не залишив. У другому шлюбі дідусь дітей не мав. Лише вдочерив доньку дружини. Дитині тоді було лише два рочки і вона все життя шанувала Івана Никифоровича як рідного батька.

Вважає його за рідного й «онучка» -донька прийомної доньки. Незважаючи на те, що жила в столиці, вона часто відвідувала Івана Никифоровича та допомагала чим могла. Навіть супутникову антену-тарілку купила, коли діду стало важкувато постійно лагодити звичайні вуличні антени.

- Вона жила у Києві і. мала хорошого чоловіка, який працював в американській фірмі, - повідомляє дід Іван. - Самі вони жили у власному двоповерховому будинку, а доньці купили квартиру. Роботодавцям дуже подобалося, як працював чоловік онуки, і тому вони запропонували йому переїхати у США й уклали з ним контракт на чотири роки. Відтоді вони живуть в Америці.

Перед від’їздом онучка приїхала в Чудівку й попросила допомагати дідусеві місцеву жительку. Це Валентина, сусідка. Втім, у Чудівці це зовсім не означає, що хати стоять поруч.

- Він вже понад 20 років живе сам, а в нього такий порядок був, що не у кожної жінки такий, - говорить сусідка. - Завжди все сам прибере, випрасує, їсти наготує.

Війна нагадує про себе

За словами Валентини, ще минулого літа дід Іван їздив автобусом у Ріпки по продукти. Виходив пішки на трасу, до якої від його двору понад кілометр, зупиняв пільговий автобус і їхав закуповувати продукти.

- До цієї весни, коли йому вже було 95 років, він тримав двох кізок, - каже Валентина. - Сам їх доїв і сам заготовляв їм сіно. Коли все ж таки довелося розлучитися з худобою, він дуже плакав за нею.

Зараз у діда Івана погано із зором та слухом, а тому телевізор він дивиться сидячи впритул до екрану. Слухає й радіо. Щоправда, в Чудівці «ловить» тільки білоруське. Тож ветеран обізнаний про події, що нині відбувається у державі.

Однак найголовніша проблема Івана Никифоровича - спина, яка зігнула його чи не до землі. Каже, що наслідки контузії, після якої він усе життя мав проблеми з хребтом. Якби не спина, він і з козами не розлучився б. Атак - навіть щоб світло в хаті ввімкнути, має стати на стілець.

* * *

На запитання, коли ж було краще життя, 95-літній ветеран відповів так:

- І при Сталіні, і при Брежнєві мені жилося непогано. Але тоді з продуктами були проблеми. Найкраще жилося нещодавно, до початку війни в Україні: і магазини були повні товару, і я на свою пенсію міг купити те, що мені потрібно. Колись треба було днями у черзі стояти, щоб ковбаси купити, а зараз товарів навіть більше, аніж потрібно. Одна тільки проблема: живемо у страху та горі.

* * *

Довідка
На середину XVIII століття хутір Чудівка входив до складу Ройської сотні Чернігівського полку. Інформацію про нього можна знайти у «Ревізії Чернігівського полку» за 1753 та 1755 роки. Ці дані говорять, що на згадані роки у селі налічувався 1 двір посполитий (від польського - загальний, звичайний,тобто це селяни Лівобережної і Слобідської України в другій половині XVII - XVIII століттях та некозацьке населення (селянство) Запоріжжя за часів Нової Січі, 1734 - 1775,- Авт.).

У Податковому реєстрі 1753 року зазначається, що на звітний період у місцевості Чудова Гора (сучасна Чудівка) налічується і селянський двір, мешканці якого належать Чернігівському Троїцькому монастирю.

Чудова гора - пагорб заввишки до 10 м, що має дюнне походження. Назва буцімто походить від «чудових» покладів гончарних та вогнетривких глин та пісковику.

Село Чудівка, ймовірно, вникло пізніше і завдячує своєю назвою хутору-попереднику. За переказами старожилів, на цій горі відбувся бій зі шведами після Полтавської битви, коли ворог відступив на північ. Поселення засноване в першій половині XVIII ст.

Храм у селі Чудівка святкують не 19 вересня (день Чуда Архистратига Михаїла), що було б логічним, а 14 жовтня (Покрова Пресвятої Богородиці).

Ігор Стах, "Чернігівщина" № 41 (493) від 9 жовтня 2014

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: