За щучим повелінням

- Я не корінна щучанка, - відповідає жінка на запитання, чи правда, що у селі Щуча Гребля Бахмацького району на Храм усі готують фаршировану щуку. - Щуки в наших водоймах майже не водяться. Хоч якогось малька минулого року в місцевий ставок запускали. А на Храм же, який у нас святкують наступного дня після Зеленої неділі, готують звичайні страви: олів’є, шубу, котлети, тушать картоплю тощо.


Ольга Михайлівна Єсипенко народилась у 1952 році в селі Вишневчик на Тернопільщині, але майже 45 років проживає у Щучій Греблі, де вже давно стала своєю. Після закінчення школи у рідному селі вона здобула освіту в будівельному училищі міста Черво-ноармійськ Рівненської області та була направлена працювати на Херсонщину.

- У Щучу Греблю, як сьогодні пам’ятаю, я приїхала 5 жовтня 1969 року, - згадує Ольга Михайлівна, відволікаючись від порання у дворі. - Може, одразу й не дуже мені тут сподобалося, проте у нас так виховують: дівчина у будь-якому разі має їхати жити до чоловіка.

Так, на Бахмаччину Ольгу Михайлівну привела доля. Працюючи за спеціальністю, вона познайомилась із парубком Петром. Той після здобуття фаху каменяра на Луган-щині також отримав направлення на Херсонщину. Спочатку вона не хотіла заміж і втекла від залицяльника додому, але він... приїхав по неї.

- У нас люди дуже релігійні, культура така: якщо неодружена дівчина живе з чоловіком, значить, вона гуляща, - пояснює Ольга Михайлівна. - А він приїхав, живе у нас і думати не хоче про від’їзд. Говорить, що поїде тільки зі мною.

Мати також ще не хотіла віддавати доньку заміж, хоча зазвичай у західних регіонах одружуються у ранньому віці. Врешті-решт, під «тиском» жениха жінки не встояли і напередодні 17-річчя Ольга стала дружиною та перебралася «на ПМЖ» до Щучої Греблі.

Проте ненадовго. Вживатися у свекровій хаті з родичами чоловіка було складно, а тут ще й Петра до армії забрали. До того він ставав на бік дружини в непорозуміннях із родичами. А як залишилась Оля наодинці, то не витримала. Повернулася у рідний Вишневчик. Там вона була доти, доки Петро, повернувшись з армії, не приїхав по неї знову.

З другим в’їздом у Щучу Греблю життя Ольги почало налагоджуватися: молода пара розжилася власною оселею. Вони розвели своє господарство, та, як каже Ольга Михайлівна, нажили двох синів і доньку. Всіх виростили, вивчили та поставили на ноги.

Немов за щучим повелінням
Найскладніше було з донькою, яку навчали 11 років. Ще й тому, що починали удвох із чоловіком, а закінчувала вона одна - вісім років тому Петро помер від серцевого нападу.

Спочатку донька Лариса навчалася в Київському медичному училищі на фельдшера. На цьому освіту думали й закінчити, бо грошей батьки-селяни не мали. Аж ось забринів промінь надії - кращим учасникам медичних курсів, які також відвідувала Лариса, обіцяли оплату навчання у столичному медичному університеті.

- Ні на що ми не сподівалися, - згадує Ольга Михайлівна. - По-перше, як і більшість людей у нашій країні, були впевнені, що все у нас за гроші. По-друге, якщо і є мізерна вірогідність, що це не так, то не вірили, що саме нам може пощастити.

Одного дня Ольга Михайлівна, пораючись, почула, ніби хтось гукає до неї. Бачить - знайома селянка, захекана та усміхнена. Одна з небагатьох, хто мав у ті часи стаціонарний телефон.

- Ольго, - каже, - твоя Лариса стала переможницею на курсах і буде безкоштовно навчатися в університеті.

Це була величезна радість для матері: здійснилося неможливе. Шість років навчання, і ось її донька - лікар. Проте для повноцінної медичної освіти Ларисі потрібні були ще два роки інтернатури. І знову проблема - гроші.

Цього разу допомога прийшла від первістка Ольги Михайлівни - старшого брата Геннадія, який профінансував навчання сестри. На той час Геннадій Єсипенко вже понад 15 років працював міліціонером у... російському Смоленську та мав громадянство Російської Федерації.

Розкидала доля.

Річ у тім, що Гена був призваний ще у радянську армію і служив у внутрішніх військах на території РРФСР. Після армії одружився з місцевою дівчиною і став жити в неї та отримав російський паспорт.

За словами Ольги Михайлівни, син, який нещодавно став майором російської поліції, щороку приїздить до неї, привозить невістку та онуків на канікули. Планував і цього року, однак... Говорить, що з роботи не відпускають.

- Коли він приїжджає до мене, - розповідає Ольга Михайлівна, - я кажу йому спілкуватися виключно українською. Пояснюю, що вдома слід спілкуватися рідною мовою, а російською - у Росії. Він спочатку віднікувався, але потім погодився - коли приїздить, говорить тільки українською.

Юрко, інший син Ольги Михайлівни, живе й працює в Києві. А Лариса зараз допомагає хворим у місті Обухів на Київщині, де живе з власною родиною.

Нині у пані Єсипенко шестеро онуків: всі вони регулярно відвідують любу бабусю, допомагають і просто радують її.

Окрім сина у Росії, має Ольга Михайлівна родича і на буремному Донбасі. Її брат живе у місті Шахтарськ. Сестра на постійному телефонному зв’язку з братом, переймається його долею. Особливо була занепокоєна, коли через бойові дії він разом з родиною вимушений був полишити домівку. На сьогодні, каже, там дещо спокійніше стало, і брат зміг повернутися до власної оселі.

Коров'як перед хатою

Хоч Ольга Михайлівна з юних літ живе у Щучій Греблі, та інколи відвідує родичів на Тернопільщині. Вона добре помічає деякі відмінності в житті та поведінці людей. За її словами, люди на заході більш культурні й охайні.

- Там не буде, як тут, копиця соломи посеред вулиці стояти, - наводить приклади Ольга Михайлівна. - Та й у коров’як не станеш, тільки-но ступивши у двір. Домашніх тварин там тримають у спеціально відведеному місці, а не у дворі біля хати, як звикли тут.

Зате українська мова, за словами Ольги Михайлівни, красивіша на Чернігівщині. На заході нашої держави дуже багато польських слів та інших говірок, тож розуміти людей, особливо старших, інколи важкувато. Молодь спілкується дещо інакше: не вживає старих слів, а тому мова в неї милозвучніша.

- «Яка у вас мова гарна», - сказали мені якось в автобусі, коли я їздила на батьківщину, - згадує Ольга Михайлівна. - Мені так приємно було це чути!




Семен Сокира, "Чернігівщина" №35 (487) від 28 серпня 2014

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: