Перш ніж осліпнути, Яків Луговий побачив розп’яття та царя Миколу

Першого серпня минуло рівно сто років від початку глобального воєнного конфлікту XX століття - Першої світової війни, що забрала мільйони людських життів. Ця історія про учасника тієї війни, нашого земляка з Анісова Чернігівського району, кадрового військового, нащадка козаків Якова Єфимовича Лугового - з вуст його племінниці Марії Мартиненко. Жінка й нині дбайливо зберігає в хустині його пенсійне посвідчення - єдине, що залишилося на згадку про рідного дядька, на котрого так схожий її покійний син.

Сотню років тому, мабуть, було так спекотно, як і нині. Так само колосилися поля і падали додолу стиглі яблука. А 22-літній Яків Луговий, поспіхом залишаючи батьківську домівку, вірив, що йде воювати за «праве діло». Бо ж колись на власні очі бачив самого царя Миколу II. Будучи ще зовсім юним, він разом з хлопцями переплив Десну і вирушив до причалу зустрічати царя. І хоча Яків бачив його лишень здалеку, образ «Миколки» (так він його завжди називав) до кінця віку закарбувався в його пам'яті як уособлення честі та благородства.

Сліпа розривна куля догнала Якова в окопі. Йому важче за інших було сховатися, бо відступати не звик, козацька кров давала про себе знати: «ні кроку назад» - згадував слова батька. Навіть якби Яків захотів знайти схованку, зробити це йому було складно - двометрового солдата було видко здалеку. Німецька куля увійшла йому в голову через ліве око, прошила перенісся і вийшла через праву щоку.

Він відчував, що мало щось трапитися, адже напередодні йому наснився сон, в якому Яків побачив розіп'ятого Спасителя, а потім царя «Миколку».

... Яків зрозумів, що вже ніколи не побачить білого світу. Тому попросив лікарів дати йому таку пігулку, щоб заснути і більше не прокинутися. Це було вже в Чернігівському госпіталі. Важко було молодому хлопцю перебороти тривогу. Адже у свої 22 роки він навіть сім'ї не мав. Але віра в Бога та любов до життя повернула йому надію.

Згодом, окрім сліпоти, йому довелося пережити ще й смерть двох братів, сестри і батьків. Сліпий Яків залишився в батьківській хаті з двома молодшими сестрами. А потім була громадянська війна, перемога більшовиків і страшний голод 1932-1933 років. На той час молодші сестри повиходили заміж і Яків жив один у батьківській хаті. Якби не сестра з її чоловіком - мабуть, з голоду б помер. Вижили тільки тим, що діставали макуху та висівки з зерна. Яків Єфимович молов їх на жорнах, а сестра пекла «пиріжки».

Незважаючи на сліпоту, він працював на рівні з усіма, бо не хотів дарма їсти хліб та бути тягарем: плів кошики, тини, порався по господарству. Сліпий вояка знав кожну ямку на своїй вулиці, хоча й ходив з довжелезною палицею. Тією палицею «дід Яків» часто міряв дітей. «Діду, діду, а поміряйте, на скільки я підріс!», - просили сусідські дітлахи. Вони дуже любили цього сліпого добряка, бо ж той знав стільки казок, що й не перелічити.



Своїм вихованням завдячує йому і його племінниця - Марія Мартиненко.
«Він був найкращим наставником, другом і вихователем, ріднішим навіть за батьків», - згадує свого дядька Марія Павлівна.

Коли трохи підросла, вона сама шила йому сорочки та купувала взуття. На той час знайти чоботи 47 розміру було дуже нелегко. Тому купувала одразу кілька пар. Він так і ходив у чоботях - що взимку, що влітку.

«А який був веселун, - згадує Марія Мартиненко. - Там, де з'являвся дядько -завжди сміх і жарти».

Двометрового козака поважали навіть німці. Вони називали його воїном і коли бачили, пригощали горілкою.

«При німцях вродила хороша картопля, - каже Марія Павлівна. - Ми терли ту картоплю, виготовляли крохмаль і пекли «ладки». Вони були чорні, але такі смачні, що і донині той смак пам'ятаю».

Коли ж у 1943 році в Анисів прийшли радянські війська, до Якова Єфимовича ставилися з повагою. Однак радянська влада утискала недієздатного. Йому довго не давали пенсії - звинувачували у тому, що інвалідність він отримав на «царській війні», на що той завжди відповідав: «Я воював за Вітчизну». Пенсії Яків Луговий домігся аж в 1954 році, вже при Хрущові, але нічого собі не відкладав - все віддавав сестрі та двом племінникам, котрих він надзвичайно любив.

Помер Яків Луговий у віці 79 років. Пішов з життя тихо, не попрощавшись. Попросив лиш улюблену племінницю «налити на пучку горілки, бо ноги замерзли». Ліг і більше не прокинувся...

Марія Іванівна і нині зберігає його пенсійне посвідчення, на якому маленька фотографія з прізвищем і скупими даними про її дядька - це єдина згадка про одну з найрідніших людей у її житті. А ще, зберігає, мабуть, і тому, що її покійний син дуже схожим був на свого двоюрідного діда: такі ж риси характеру, така ж статура, обличчя й... очі. Єдине, що помер Сергій передчасно, в муках. У нього теж була своя війна, тільки не з людьми, а з «мирним» атомом. Вигрібаючи з-під реактора радіоактивні відходи, він остаточно підірвав своє здоров'я, передчасно пішов з життя, залишивши матері лише спогади.

Війни бувають різними. Люди, які їх бачили, намагаються назавжди викреслити з пам'яті спогади про війну. Таким був і Яків Луговий. Коли його питали про війну - він плакав. Даруйте за сентиментальність, але без війни все ж таки краще. І без світової, і без будь-якої іншої... Можна довго розповідати про її «прогресивну» та очищувальну роль, про розвиток техніки і технологій з її поштовхом. Все це так... Але вас не зрозуміють ті покоління, які через неї пройшли...!, як сказав Альберт Ейнштейн, «я не знаю, чим люди воюватимуть у Третю світову. Але точно знаю, чим вони воюватимуть у Четверту: палицями й камінням».

Віталій Назаренко, тижневик «Чернігівщина» №32 (484)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.