Настоятель храму Святої Катерини отець Роман про дива на службі та в житті родини

Родину, у якій виховують трьох дітей, сьогодні вважають багатодітною. Звісно, це втричі більше турбот і клопотів, втричі менше вільного часу для батьків, для їхніх особистих захоплень, але й втричі більше радісних моментів, підстав для гордощів, радощів за успіхи і досягнення діточок, а також набагато більше поцілунків і ніжних слів. Як на мене, багатодітна родина – щасливіша! Одну таку сім’ю частенько можна зустріти в чернігівському храмі Святої Катерини, її голова – настоятель цього храму отець Роман, дружину священика звати Любов.

У подружжя троє діточок: синочок Лаврентій п’яти років і дві донечки – Вероніка (два з половиною роки) та Ксенія (3 місяці). Нещодавно я завітала до їхньої оселі (приватний будинок, що належить єпархіальному управлінню), аби познайомитися ближче.

Зустрілися біля пам’ятника Шевченку

З’ясувалося, що цей рік для родини настоятеля храму – ювілейний. 10 років тому в лютому вони з пані Любою одружилися й одразу переїхали з рідного Львова до Чернігова, тож перший спільний Великдень зустрічали вже тут. Кажуть, що місто зустріло їх привітно та сподобалося. «Найперше моє враження було – простота людей, – згадує матушка. – Так що ми досить легко обживалися на новому місці». Цікавлюся, чи пані Люба колись сподівалася вийти заміж за священика?



– Ні, так вийшло. Після закінчення Львівського університету Івана Франка я вчителювала у приватній школі у Львові, це була початкова школа Святої Софії при монастирі. Викладала польську мову, а потім рік працювала у польській школі. Тоді ми й познайомилися, згодом одружилися й переїхали в Чернігів. Тут я також спочатку в школі викладала українську мову, а потім – в університеті. А тепер я мама! Звісно, нелегко було відірватися від родини, адже всі родичі залишилися там, у Львівській області, але нині в нас уже є тут куми. Обжилися.

– Батюшко, а Ви також родом зі Львова?
– Я народився неподалік, за 18 кілометрів, але в 10–11 класах вчився у Львові, а потім одразу вступив до Львівської духовної семінарії, тоді ще академії не було, а тепер це вже Православна богословська академія. Закінчив семінарію у 2000 році і мене забрали на службу в армію.

– Хіба випускників семінарії також забирали до армії?
– Так, мене призвали восени. Прослужив півтора року у Львові, це був показовий полк Сухопутних військ. Так що автомат вмію тримати. І не тільки автомат, були у нас окремі гранатометні взводи, так що і з гранатометом АГС-17 впораюся. Знаю, що таке БТРи, бував на полігоні й стріляв.

– Цікаво, матушку Ви одразу після армії зустріли?
– Ні, не так швидко, я ще попрацював на меблевій фабриці. Наш генеральний директор і колишній президент Кучма були друзями, тому фірма мала державні замовлення – і в освіті, і на транспорті. Мені довелося об’їздити Харківську, Дніпропетровську, Донецьку області, Крим. Я складав меблі і трошки побачив Україну.

– Тож отримали певні враження про нашу країну та ще й дуже потрібні в побуті навички. Тепер зможете щось полагодити чи навіть якісь полички, шафки змайструвати?
– Якщо треба, то зможу, звичайно. Дитяче ліжечко для Ксенії сам складав. Так що таку роботу знаю. А з матушкою ми познайомилися 14 листопада 2004 року. Це були часи Помаранчевої революції.
– Таке піднесення відчувалося тоді в суспільстві! – додає пані Люба.
– І ось у ті дні біля пам’ятника Шевченку у Львові ми й зустрілися. А вже 3 січня розписалися, у лютому – повінчалися.

Без вагань і сумнівів — у Чернігів

– Так швидко?! Вирішили не відкладати справу, бо зрозуміли – це Ваша половинка?
– Колись я жив на квартирі в одного дідуся. Він сам родом із Вінницької області, але під час війни його вивезли до Німеччини, – продовжує розповідь отець Роман. – І от коли він повертався, познайомився з жінкою на кілька років старшою за нього. Він каже, що один вечір з нею посидів, поспілкувався, а на наступний день вже прийшов до неї назовсім. Зрозумів, що з цією людиною можна прожити ціле життя. І вони дійсно прожили його разом. Можливо, і у нас було щось подібне.

– Цікаво, як Ви це зрозуміли? Може, мали певні вимоги до своєї обраниці? І що можете порадити молоді, на що варто звертати увагу, обираючи собі майбутнього чоловіка чи дружину?
– Мені тоді було вже 26 років, не 18 і не 20, так що це був усвідомлений вибір. Та й моя обраниця була готова зважитися на такий крок – покинути все й поїхати зі мною в інше місто, відірватися від рідних, друзів. Рідко хто навіть із дружин священиків захоче отак все залишити й кудись податися.
– Напевно, головне – це спільність поглядів щодо важливих питань у житті, – долучається до розмови матушка. – Бо ми ж уже були повністю сформовані як особистості, мали освіту, працювали, розуміли, чого хочемо в житті. Мабуть, наші погляди збіглися.
– До речі, я не шукав собі місця у Західній Україні, чомусь так вирішив. Збирався спершу телефонувати в Чернігівську єпархію, а вже потім за списком у Житомирську, Черкаську. І перше місто, куди я звернувся, – Чернігів. Представився, хто я такий, і вже покійний владика Феодосій одразу сказав: «Приїжджай!» І я більше нікуди не телефонував, не питав. Може, й наївний, але не поцікавився навіть: що, куди, яка парафія? Чи буде де жити? Чи буде що їсти? Це було у вівторок. Ми з дружиною швиденько склали сумки і в суботу вже приїхали. 6 лютого ми повінчалися, а 6 березня – на день народження матушки – були в Чернігові.

Легше зігнути дерево, коли воно молоде

– Напевно, інакше як промислом Божим такий розвиток подій і не поясниш. Чернігів став рідним для ваших дітей, адже вони тут народилися. Матушко, а як вам вдається привчити малечу до служби, до молитов? Чи ви їм щось читаєте, розповідаєте, пояснюєте? Як із дитиною говорити про Бога?
– Щонеділі ми в храмі! Хіба що тільки через хворобу можемо пропустити службу. Це нелегко, тому що службу вони ще не можуть вистояти. Але «Отче наш», «Вірую» вже знають, уважно слухають чи співають, а тоді вже знову по храму гуляють. Я нічого їм особливо не розказую, вони самі запитують! Я не прихильниця того, аби навчати чогось спеціально. Власний приклад – це перше, а друге – коли самі доходять до певного рівня і тоді питають. У Лаврентія вже більш серйозні запитання. Щовечора у нас вдома традиційна спільна молитва, тепер привчаємо, щоб вони й самі молилися.

– До речі, сина ви назвали на честь нашого преподобного Лаврентія?
– Можемо відкрити секрет, – заінтригував батюшка. – Коли ми сюди тільки-но переїхали, то оселилися на квартирі біля Катерининського храму в старенькому будиночку, він майже по вікна вріс у землю, але ще й досі там стоїть. Дуже добре нам у ньому було, там якось по-особливому затишна атмосфера.
– Так, будиночок хоч і старенький, але дуже комфортно ми почувалися, навіть не хотіли звідти йти, чи не зі сльозами переселялися, – погоджується пані Люба. – Як тільки приїхали до Чернігова, наснився мені сон, ніби старенький дідусь, сивий-сивий такий, з довгою бородою, а очі в нього дуже добрі, каже: «Колись у тебе буде син, назви його Лаврентій, бо ім’я це не дуже в нас шанують». Це мені запам’яталося. Щоправда, нашого первістка довелося чекати п’ять років. Ми навіть уже не сподівалися…

– Це справді диво! Зате тепер у вас багатодітна родина! Поділіться з нашими читачами, які методи виховання використовуєте? Чи суворі ви батьки, чи все дозволяєте своїм діткам, як-от заведено в японців?
– Інколи треба бути і суворими, тому що попускати не можна, адже то діти, їх треба спрямувати в правильне русло, – відповіла матушка.
– Я не сказав би, що ми дуже суворі батьки, але різку треба тримати. Не завжди застосовувати, але мати при собі, – підтримує дружину отець Роман. – Як кажуть, легше зігнути дерево, коли воно молоде. Хоча наш принцип – не зламати. Так, дітки в нас слухняні, а інколи й ні, як усі. Але є певні моменти в житті, на які треба звертати увагу. Це стосується ставлення до Бога, шанування батьків і старших людей. Не ставимо ми на перше місце якесь багатство чи славу, чи те, що дитина гарно вміє, має здібності. Приміром, наш Лаврентій дуже добре вчить вірші: два рази прочитали йому – і він уже запам’ятав. Але не має бути йому через те велика слава. Думаємо ми з матушкою про те, як це правильно використати, щоб не втратити дар, а розвинути. Читати він уже вміє, потроху пише. Діти у нас люблять книжки, з ними й засинають, кладуть під подушку. І дитсадок у нас гарний, привчає до читання, і матушка цьому неабияку увагу приділяє. Слава Богу, педагог у хаті є.

У храмі Святої Катерини мироточать ікони

– Дякую за важливі для наших читачів думки й поради! Отче Романе, уже три роки Ви служите настоятелем церкви Святої Великомучениці Катерини. Поділіться, які нині у Вас найбільші в цьому плані клопоти та турботи?
– Турбот завжди вистачає, адже наш храм – кафедральний. Маємо дбати і про благоустрій, і про порядок церковних служб. Особливо перед святами чимало клопотів: і церкву прикрасити належним чином, і навести лад, щось підфарбувати, побілити. Слава Богу, у нас гарно! Не раз мені казали, що в нашому храмі багато повітря, простору і дуже легко дихається. Велика кількість людей у нас сповідається, причащається, і кожному треба приділити увагу. Так що роботи на всіх вистачає.

– А чи правда, що в церкві Святої Катерини відбуваються дива?
– Чудес у нас чимало. Кілька ікон мироточать. Приміром, Віфлеємська ікона Божої Матері, до того ж це звичайна фотографія. Коли ми починали облаштовувати храм, ікон там ще не було, і люди принесли це фото. Парафіяни зробили його на Святій землі, ми його збільшили, вставили в раму… Самі ми як: приклалися, помолилися та й побігли далі у справах. А от хтось із «чужих» побачив, що є мироточіння. І як Бог дає: у цей час були збори духовенства, прийшов на зустріч начальник із МНС, його знімало міське телебачення, тож ця інформація одразу поширилася.
Також мироточить ікона «Живоносне джерело». Вона приїхала з печерного храму Новгорода-Сіверського. Нам її подарував отець В’ячеслав. Ще одна наша святиня – чудотворна Дубенська ікона Божої Матері. Потрапила вона на Чернігівщину в XIX столітті, зберігалася в Рихлівському монастирі. Є свідчення, що її шанував преподобний Лаврентій Чернігівський, благословив нею своїх духовних чад, і вона потрапила до Новгорода-Сіверського. А перед смертю старенька жіночка передала цей образ нам. Він дуже шанований, часто подорожує Україною, побував у Львівській, Черкаській, Донецькій областях. Дуже багато повідомлень про зцілення від цього образу доходить до нас. Нещодавно ця ікона, починаючи з Ніжина, через Батурин, Короп, Новгород-Сіверський відвідала містечка на кордоні з Росією. Молимо Богородицю, щоб вона вберегла нашу країну і людей.

– А що то за оптичне диво можна побачити під куполами храму? Про це навіть у центральних газетах повідомляли.
– Справді, є таке. До нас приїжджали навіть фізики з Франції, але пояснити не змогли. Я доки не побачив сам, також мав сумніви. Але пересвідчився особисто і можу розказати. У самих куполах малесенькі дірочки. І от у сонячну погоду, коли промінчик світла падає через них на підкупольник, обмазаний глиною, з’являється квадратна картинка, на якій можна побачити центральний купол храму, але у фокусі, тобто в перевернутому вигляді. З боку Алеї Героїв є нібито панорама Чернігова з висоти пташиного польоту. З іншого – з’являється навіть ікона Божої Матері. Я не знаю, чи це можна сфотографувати, адже під куполами досить темно.

– Це дійсно цікавий феномен! Можна запрошувати екскурсантів, щоб показати це диво.



Найбільша розкіш – людське спілкування

– Отче, нині в календарі є такі світські свята, як День сім’ї, День матері, День батька. Чи у Вашій родині приділяють їм увагу? І чи варто віруючим якось відзначати такі дати?
– Найбільше ми святкуємо, звісно, церковні. День вшанування жінок у православній традиції – друга неділя після Великодня, це День жінок-мироносиць. А в День матері ми, звичайно, вітаємо своїх матерів, діти вітають маму, але застілля у нас не буває. Так, це дещо штучне свято, але воно потрібне. Не для бенкетів, не для забав, а для того, щоб зайвий раз зібратися за родинним столом. Щире родинне спілкування – те, чого нині так усім нам бракує!
Зазвичай батьки працюють з ранку до вечора, комп’ютер замінив дітям маму й тата, дідусів-бабусь. Немає зв’язку поколінь, втрачаються звичаї, традиції, а вони у нас багаті. Виходить так, що сьогодні людина контактує більше на роботі з колегами, ніж зі своїми рідними. Від цього виникають великі проблеми. Діти в наш час дуже розумні. Якщо ми думаємо, що в два чи три роки вони не зовсім усвідомлюють, що відбувається, то помиляємося. Такий вік, такий час, і вони в цьому часі живуть. Тому треба спілкуватися зі своїми близькими, батьками, дітьми якомога частіше, щось розповідати про своє дитинство чи юність, і про помилки також! Щось пояснювати, ділитися досвідом, враженнями про почуте й побачене, бо в цьому світі багато добрих речей, але й недобрих чимало. Треба це усвідомлювати і допомогти зрозуміти нашим діткам, рідним і близьким.

– Дякую за цю важливу розмову!

Вікторія Кудіна, тижневик «Деснянка» №26 (502)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: