Коли своє уже віджив...

П'ятниця, 20 червня 2014 12:23 | Переглядів: 1836

Більшість чоловіків вважають жіночі груди джерелом заспокоєння та мріють все життя проводити поруч із ними. Натомість Микола Кравчина, що проживає у селищі Груди Коропського району, хоче померти. Бажано до зими.

Селище Груди розташоване настільки близько до села Жовтневе - центру однойменної сільської ради Коропського району, що більш молоді з 13 наявних на сьогодні грудян вважають себе жовтнівцями.

Категорично, наскільки це можливо у його стані, не погоджується з ними 85-річний односелець Микола Кравчина, що за роки життя вивчив Груди уздовж і поперек. На запитання щодо місця свого народження він говорить, що з’явився на світ у Жовтневому, а Груди прихистили його на початку 1960-х.

Живе Микола Кравчина на глухій вуличці. Тут всього дві хати, та й ті стоять майже в лісі. Місцевість навколо настільки вкрилася різноманітною рослинністю, що хату одразу й не помітиш. Відтоді, як 6 років тому померла його дружина Марія, живе дід Микола на самоті. Здоров’я вже немає. Тому більшість часу дідусь проводить лежачи, лиш інколи виходячи із хати. А за межами двору вже й забув, коли бував.

Зв’язок із зовнішнім світом підтримує завдяки радіо та телебаченню, які можна вмикати, не встаючи з ліжка. Інколи заходить єдиний сусід та двічі на тиждень навідується доглядальниця - прибирає у хаті, приносить поїсти та допомагає по господарству.

Проблем з їжею дід Микола зараз не має, на відміну від апетиту. Не те, що у 30-ті роки, коли було зовсім навпаки - й гнилій картоплі були раді.

«Коли Ленін помирав,
Сталіну наказував,
щоби хліба не давав,
сала не показував»,
- співали місцеві цю и схожі коломийки у голодні роки.

Дідусь Микола згадав, як у часи лютого голоду в Жовтневому агітували їхати на Донбас. А як символ ситого життя говорили: «Там булки їсти будете». З думками про булки батьки Миколи разом із сином та іншими сім’ями з Жовтневого вирушили в дорогу. Одначе ситуація у селі Біленьке Донецької області, де вони оселилася, виявилася настільки «ситою», що вже за кілька місяців більшість чоловіків померли від голоду.

«Жінки більш витривалі та живучі за чоловіків», - ще в ті дитячі роки зробив висновок Микола Кравчина. На відміну від продуктів харчування, вибір яких на Донеччині був практично відсутній, вибір жінок після смерті чоловіків вабив своєю широтою. Спокусився на нього і батько Миколи

- Сашко, якому тоді й ЗО не було.

Дружина помітила, що чоловік ходить по жінках, і вирішила втекти з сином додому. Але виїхати звідти було не так просто, як туди потрапити: нікого із села не випускали, та й до станції від місця проживання було понад 40 кілометрів. Якимось дивом матері із сином, сховавшись під речами на возі, вдалося добратися до залізної дороги та повернутися у Жовтневе. Який же був їх подив, коли за тиждень після них повернувся й батько. Покаявся у гріхах і знову стали жити разом.

Невдовзі Микола пішов до школи. Встиг закінчити 4 класи. З початком війни припинив навчання, хоча освітній заклад працював і в роки війни. «Мати не була проти, - згадує дід Микола, - а мені не дуже-то й хотілося».

Навіть в ті часи, згадує дідусь, жителі навколишніх сіл продовжували звати жовтневих «рественці» - від історичної назви села «Рождественское». Незважаючи на те, що перейменування села у Жовтневе відбулося ще на початку 1920-х.

Як не дивно, але у війну в Жовтневому було що попоїсти. Дід Микола згадує, як мати не тільки хліб пекла, але й вареники варила. Німці у селі були, але поводили себе відносно мирно: вбили одного комуніста й заспокоїлися.

Натомість лютували поліцаї та власівці - викликали у сільраду кого заманеться й сікли шомполами. Прибічники генерала Власова полюбляли, коли напивалися, співати пісень про Сталіна та змушували підспівувати їм місцевих дівчат.

Селяни таких пісень не співали - у їх репертуарі були переважно українські народні. Микола акомпанував грою на бубні, а дівчата вели у кілька голосів. Серед них була й русява красуня Марія, яка дуже до вподоби стала Миколі і з якою вони одружилися. Працювали, звісно ж, у колгоспах - «імені Ворошилова» або «Жовтнева революція». Марія ходила по нарядах, а Микола після закінчення курсів при МТС (Машинно-тракторна станція) -трактористом.

Заробляли добре і, коли сім’я поповнилися двома синами, купили хату в селі Груди, куди переїхапи і де з тієї пори дід Микола й живе. Сини його обидва закінчили Одеський електротехнічний інститут, «стали на ноги» й зараз один живе у Києві, а другий - у Запоріжжі.

Саме у місті за дніпровськими порогами провів дід Микола дві минулі зими. Син забирав його до себе. А як буде цього року, дід не знає. Говорить, що не буде проти, якщо оформлять його у будинок для літніх людей.

«Не подужаю вже жити, - каже дідусь. - Вмерти б тільки до зими, бо по снігу сюди ніхто не доїде».

Природа, вигадавши чудесну появу людини на світ, забула вигадати щось таке і щодо її... відходу з нього. Знесилена людина, яка виконала всі свої земні цілі (посадила дерево, виростила дітей, збудувала дім тощо), страждає від несили більше жити. І як жити? Лежачи весь час у ліжку, в зарослому навкруги будинку під лісом. Бачити живу істоту лише раз на кілька днів.

Людина розуміє, що ні на що вже не здатна, що нікому не потрібна, що далі буде тільки гірше. І найголовніше, що лишилося їй небагато, але мусить жити. Саме мусить, оскільки вже давно не хоче, про що сама весь час говорить. І якби з’явився перед нею той, хто може вирішувати долю людини, благала б його про негайне припинення страждань.

Проте той, якщо такий існує, навряд чи б припинив, бо раніше сам же таку долю людині й вигадав. У Жовтневому були такі, що намагалися з ним сперечатися. Говорили зайве і лізли у петлю, після чого їх ані в церкві не відспівували, ні на кладовищі не ховали. Везли за село й закопували у найближчому ліску - на тому самому місті, де пізніше й з’явилося село Груди.

Семен Сокира, "Чернігівщина" №25 (477) від 19 червня 2014