Вагома величина українського спорту

Одна з відомих спортсменок Чернігівщини - Ольга Коробка, що народилася у місті Бобровиця і там же почала підіймати штангу та йти до вершин світового спорту. Була й багаторазовою чемпіонкою Європи, і призеркою чемпіонатів світу, а в 2008 році здобула срібло олімпійських ігор у Пекіні.


- Олю, зазвичай батьки не дозволяють дітям піднімати важкого. Як реагували Ваші?

- У підвалі школи, де я навчалася, займалися важкою атлетикою. Тоді цей вид спорту не був на такому високому світовому рівні, як нині, тому небагато жінок нею займалися. А мене це зацікавило, і я іноді заходила до зали. Це був 1995 рік, а важка атлетика серед жінок дебютувала на Олімпіаді лише в 2000 році. Тренер побачив, що у мене є перспектива: дівчина велика, висока. Він наполягав, щоб я почала відвідувати тренування. Батьки проти не були, навпаки. А їхні знайомі казали, мовляв, навіщо це дівчинці, нехай краще навчається, бо плечі будуть великі тощо. Проте батьки не звертали на те уваги.

- Наскільки належними тоді були умови для тренувань?

- М’яко кажучи, не дуже. Кажу не тому, що багато де побувала і мені є з чим порівнювати. Найпростіший приклад: зала взимку не опалювалася і руки практично примерзали до штанги.

- Ви виступали у надважкій ваговій категорії - понад 75 кг, в якій, напевне, не так багато спортсменок, як в легших. Чи багато було конкуренток і наскільки сильні?

- Це дійсно так ще й тому, що в легких категоріях чимало спортсменок з Азії.

У моїй категорії була тільки одна азіатка, але вона дуже сильна. Людей-то менше, але всі дуже сильні. Нехай, скажімо, буде 15 чоловік, але результати у всіх дуже високі.

- Китаянка, Ваша суперниця на олімпіаді в Пекіні, виходила на поміст, неначе сонна. Не знаєте, чому?

- Я взагалі ними дивуюся: на розминці перед змаганнями вони майже нічого не роблять. Або спортсменка підійде до штанги -не може підняти. А як на поміст виходить - підіймає, ніби її не існує. Можливо, з ними працюють гарні психологи чи якісь препарати, які трішки «зомбують» і спортсмен не звертає уваги, скільки стоїть ваги - слід підняти. Йде на світовий рекорд і почувається вражаюче спокійно.

- Який Ваш особистий рекорд?

- Найкращий мій результат на змаганнях - 165 кг, на тренуваннях - 170 кг. Це поштовх. Стосовно ривку, то результат відповідно - 135 кг (140 кг).

- Чому на тренуваннях спортсмен часто показує вищі результати, аніж на змаганнях?

- На змаганнях спортсмен діє за ситуацією. Буває, що зробив два підходи, а третього вже нема сенсу робити, бо переміг. Або вже нереально покращити підсумкове місце.

- Чи були у Вас спроби встановити світовий рекорд?

- Ні, це дуже важко. Скажімо, якщо рекорд на шість кіло більший за твоє власне досягнення, то можна спробувати і, можливо, підняти. Якщо ж різниця більша -не піднімеш.

- Яка була Ваша вага в ті часи?

- 160 кілограмів. Зараз розумію, що мені було набагато важче за моїх суперниць, бо із штангою доводилося піднімати і вагу власного тіла. Суперниці ж, росіянки й азіатки, важили щонайбільше по 120 кг. Звичайно, їм легше. Чому ми нічого тоді не робили, щоб скинути вагу, не знаю. Хоча, скидаючи власну вагу, довелося б знижувати вагу навантажень, а ми просто не мали часу. Готувались кудись постійно: то Чемпіонат Європи та світу, то Олімпіада.

- Як Ви тоді харчувалися?

- Тричі на день, але ж так: що хочеш і скільки хочеш. Ні в чому собі не відмовляли. Це можливо тільки у моїй категорії. А хто виступає у меншій - тим слід тримати вагу в межах своєї категорії.

- Ви, напевно, найвідоміша спортсменка області. Є спортсмени, які досягли й більшого, аніж Ви, але їхні прізвища багатьом нічого не скажуть. А прізвище Коробка відоме майже всім: люди знають, чим Ви займаєтеся, знають в обличчя. Як вважаєте, чому?

- Я і сама по собі примітна, і мої, так би мовити, габарити. Та й прізвище запам’ятовується. Також я більше, аніж інші, з’являюся на телеекранах.

- Наскільки багато у Вас прихильників?

- Спочатку я нікуди піти не могла: всюди зупиняють, просять сфотографуватися, дати автограф. Не тільки в Чернігові, але й по Україні. Зараз моя популярність зменшилася, бо з’являються нові спортсмени, нові герої. Та все одно мене знають і раз по раз підходять, запитують, цікавляться.

- Як реагували на Ваші успіхи на батьківщині - у Бобровиці?

- Усі знають. Однак люди різні: комусь це подобається, комусь ні. Але більшість все ж таки пишаються, що є така землячка, дякують за роботу.

- Яке Ваше ставлення до змін у законодавстві, згідно з якими людина не може працювати тренером без відповідної освіти? Незважаючи на те, що ця ж особа досягла як спортсмен високих результатів у дисципліні, стала майстром спорту чи чемпіоном світу?

- Вважаю, що це неправильно. Якщо людина професійно займалася спортом і хоче працювати тренером у цьому ж виді спорту, то вона набагато більше дізналася з практики, аніж хтось із підручників. Але, без сумніву, освіта також важлива для розвитку. Я також зіткнулася з такою проблемою. Цього року закінчила магістратуру Чернігівського педуніверситету і вже можу офіційно працювати тренером.

- Ви - заслужений майстер спорту. Якій Вам зиск з цього найвищого спортивного звання?

- Надбавка до заробітної плати - 10%.

- Наскільки була вигідна у матеріальному плані Ваша спортивна кар’єра?

- Спорт мені багато дав. У мене є дві квартири: одну дала держава, а іншу я купила за гроші, отримані за друге місце на Олімпіаді. Також олімпійським призерам по закінченні спортивної кар’єри держава призначає пожит-тєву стипендію, яка вираховується від прожиткового мінімуму і залежно від зайнятого спортсменом місця. За перше місце - 4 прожиткових мінімуми, за 2 - 3,5, за 3 - 3.

- Що скажете про дискваліфікацію за вживання допінгу?

- Стільки вже про це говорили й писали... Своєї вини я не відчуваю і ніколи її не визнаю. Жалкую лише, що трапилося це за півроку до Олімпійських ігор. Можливо, слід було такому в житті трапитися. Нехай це буде найбільшим розчаруванням у моєму житті. Розумієте, я стільки років у спорті, тож добре знаю, що можна вживати, а що - ні. Я ніколи б не дозволила собі нічого зайвого, щоб піти зі спорту на такій ноті.

- Ви казали, що закінчили педагогічний університет. Встигали за навчальним процесом, враховуючи зайнятість спортом?

- Останні роки півтора особливої спортивної зайнятості у мене не було. Я складала й іспити, і сесії, і на пари навіть інколи ходила. Читала літературу, готувалася до іспитів. У мене, дякуючи колективу університету, був вільний графік відвідування. Бо я ще планувала повертатися у спорт, тренувалася. Строк дискваліфікації закінчився минулого року. Тренери пропонували знову спробувати, тим більше - за два роки до Олімпіади. Почала тренуватися, пройшла збори, але потім зрозуміла: не таку вже й велику вагу я нині піднімаю, а в мене вже все починає поболювати. Розумієте, все не завоюєш і всюди не переможеш. А тому... сьогодні я працюю тренером і відчуваю себе вільною людиною.


Ігор Стах, "Чернігівщина" №25 (477) від 19 червня 2014

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: