Про щасливу жінку

Нынешний юбиляр — писательница из Прилук, поэтесса, прозаик, автор десятка книг, написанных на украинском, русском и белорусском языках, член Национального союза писателей Украины, современный европейский литератор.


Родилась Лилия Бондаревич (Черненко) в Беларуси, выросла в западнобелорусском городе на перекрестке белорусской, польской,литовской и еврейской культур. «И это уже была Европа», — напишет она в своем эссе «Дежавю в стиле ретро».

В ее творчестве все гармонично переплетено: тамплиеры и Шагал, «Молчание ягнят» и Кафка, Атлантида и Венеция. Украина и Беларусь, проза и поэзия. Что касается эссе, то большинство из них автобиографические. Писательница прослеживает историю женских судеб своего рода - от прабабушки до собственных «унучок», которыми очень гордится.

Произведения Лилии Бондаревич — это философские раздумья о судьбе и бытии, о вечных ценностях и добродетелях, о душе и Боге. Они наполнены духовными архетипами, в которых зашифрован код славянской нации. Это — бабушкин сундук, любисток, Млечный Путь, бандура, украинские церкви и Иерусалим, Беловежская Пуща, белорусские цимбалы, Ефросинья Полоцкая — берегиня Белой Руси. Чрезвычайно важной в творчестве писательницы является тема православия, звучащая во многих эссе и стихах о Густинском Свято-Троицком монастыре и его настоятельнице — игуменье Вере.

О чем бы не писала пани Лилия, она всегда искренна. Наиболее показательна в этом смысле ее книга «Зона играет блюз», написанная в 1999 году и посвященная подросткам, совершившим преступление и оказавшимся за колючей проволокой. Писательница долгое время работает с этими парнями как учитель литературы и эстетики. «Колония и поныне играет блюз. Это блюз одиночества, искупления грехов. Блюз надежды, — говорит пани Лилия. — Он — как молитва за этих детей, за всех нас, за умение быть людьми». Лилия Бондаревич является главным редактором печатного альманаха «Горизонт» Прилукской воспитательной колонии — единственного среди всех пенитенциарных учреждений Украины. Вместе с ребятами она готовит материалы, редактирует их, делает макет, верстает, издает журнал и газету с одноименным названием.

Искренне поздравляем нашу коллегу с юбилеем! Желаем ей крепкого здоровья, благодарных воспитанников и творческого вдохновения, желаем написать еще много светлых книг!

Елена Конечная,председатель Черниговской областной организации НСПУ

Тобі може бути 40 років. Або ж 45. Чи 50. Це нічого не міняє, бо ти — жінка. Немає ніякої різниці, де ти живеш — чи в столиці (дзеленчить трамвай, під твоїм вікном лежить Подол, і його особливе повітря кожного дня впливає в квартиру через розчинені двері балкона), чи в маленькому місті (трамваїв немає, всі одне одного знають, у твоїх сусідів на тебе є повне досьє, а каштани в твоєму місті цвітуть так само духмяно і пишно, як і в Києві)... Не так важливо і де ти працюєш. Ти просто жінка. Тобі не зовсім затишно живеться нині, бо саме жінка (а не чоловік) гостріше відчуває дисгармонію світу в усі століття. А у XXI — тим більше.

Сучасна жінка завжди знайде вихід із найскладнішої ситуації. Вона винахідлива, терпляча і милосердна. Свого чоловіка й досі вважає генієм і майстром на всі руки (а звичайний вимикач в домі полагодити нікому). Але вона мудра — все розуміє, все вибачає... Тягне на собі увесь віз проблем і не скаржиться... Та Бог з ним, з тим вимикачем! Хай тільки буде поряд, їсть з апетитом, дивиться свій футбол, голиться у ванній...

При ньому, моя дорога колежанко, ти відчуваєш себе справжньою князівною (джинсовою правда). В обідню перерву вже встигла оббігати ринки та крамниці, бо вдома тебе чекають діти, чоловік. І хай він після стількох років подружнього життя виявився трішки не таким, як мріялось, але все ж таки він — князь (без свого війська, зброї, переможних битв). Ти не хочеш бути ні топ-моделлю, ні кінозіркою, ні суперледі. Ти хочеш бути звичайною жінкою — пов’язувати банти на доччиній голівці, ходити на батьківські збори (хоч там так часто скаржаться на сина-бешкетника), полоти, поливати свій маленький город і з задоволенням та гордістю подавати до столу смачні соковиті помідори, як прийде час. Варити варення зі смородини і малини, ліпити вареники з капустою — їх найбільше полюбляє чоловік. І обіймати його уві сні... У кожного своє щастя. Щоб тільки не було війни!

Ти будувала свій дім, як ластівка, — по гілочці, по пушинці, по пір’їнці. Й іншого дому не хочеш. І не така вже ти традиційно-консервативна, як видається. Як забажаєш, можеш бути дуже непередбачуваною і неочікуваною. Просто тебе турбує інше — не як руйнувати, а як зберігати. Інколи тобі здається, що родина як головний інститут суспільства помирає. Люди з важкістю розуміють одне одного. Здається, що скоро зовсім настане ера одинаків. При цьому кожен з нас — це ти добре знаєш — більш за все на світі хоче кохання і теплоти. І — не бути одиноким. Тільки ніколи не зізнається в цьому, бо соромиться. Береже в собі, як велику шпигунську таємницю.

Ти — жінка і дуже часто задумуєшся над тим, що таке свобода. Яка вона на смак? Солодка як мед? Гірка як полин? Терпка як сіль? А може, взагалі — без будь-якого присмаку? Що ж це таке — свобода? Це коли ти робиш все, що хочеш? А може, свобода — це просто повага до людини, до особистості (чи маємо ми її таку?)? А може, це — просто вибір? Бути саме такою, а не іншою.

Ми не обираємо час, в якому народилися і живемо, але ж ми можемо обрати себе в цьому часі, інколи тобі здається, що нині цієї свободи аж забагато. Вона так неждано звалилася на наші голови, що ми розгубилися в ній і ніяк не вирішимо, що з нею робити. Нас стільки років, десятиріч тримали в темній кімнаті, годували брехнею, що тепер, вже відчинивши двері з тієї темряви, ми захлинулися тією свободою. Звідтіля й оці наші беззахисність і помилки, невиправдана ейфорія і нестримне бажання все наздогнати, переробити, переінакшити. А держава, як здається, й досі не до кінця розуміє своїх громадян, і звуть нас частіше за все не народом, не нацією, а електоратом. Та хай звуть, як їм забажається, щоб тільки не було війни! Щоб тільки не ставали жінки вдовами, а діти - сиротами...

Незважаючи ні на що, ти вважаєш себе щасливою. У тебе для цього начебто є всі підстави. І дім, і чоловік, і діти, яких ти йому народила.

Кожна з жінок шукає себе в цьому світі і своє щастя як може. Шукає свою точку опори... Але чого б не прагнула жінка — цікавої кар’єри, благополуччя, стабільності — її мрії все одно пов’язані з чоловіком. Коли жінка шукає іншої долі, то все одно це означає, що шукає вона кохання, чоловіка, від якого хоче народити здорових, червонощоких, розумних, добрих дітей. Прожити зі своїм обранцем все життя і померти з ним в один день. Оце і є головне бажання жінки. Те, заради якого вона приходить в цей світ. А найголовніше, щоб тільки не було війни...

Саме в коханні ти і знайшла свою точку опори. Тобі так само було не дуже легко на шляху до цієї Істини. Був час, коли тобі здавалося, що кохання зраджує тобі, і ти йшла від нього, схиливши голову. А потім знову поверталася. Мабуть, тільки воно — найголовніша і єді^на точка опори. Саме від неї можна відштовхнутися й спробувати злетіти. А коли трапиться раптом, що крила не несуть тебе, — повернутися назад, полагодити крила і... спробувати ще раз... І є ще ваші діти. І це також головне. І — дім. З якого можна піти на час, а потім обов’язково повернутися в нього. Твій дім, ваш дім — перша і найнадійніша точка опори. І це зовсім не означає, що в ньому все завжди було так безхмарно. Але ж ти не звертала уваги на фози і блискавки, а вони були. В ці дні навіть ікони плакали в кутку, не тільки ти сама. Що ж, пошумлять собі, проллються над дахом і щезнуть...

Ти добре розумієш, що чоловікам у їхньому світі живеться так само непросто. І коли його там, в тому чоловічому світі, поранять, пошматують, то він поспішає додому. І саме жінка змиває кров і лікує його рани, як би пафосно це не звучало...

Жінка відрізняється від чоловіка багато чим... Вона просто грає в інші шахи. Те, що пережила вона під час пологів, йому ніколи не зрозуміти. Як і те, що вона відчуває в той час, коли годує дитину не якимись вітамінними сумішами, а своїм молоком. Це велика таємниця природи — бути жінкою. І велика нагорода. Чоловік ніколи не зрозуміє її до кінця. Він більше за все спочатку переживає за свою справу. Жінка — за дітей і за нього самого. Жінки створені Господом для того, щоб дітям не снилися вночі страшні сни і щоб покласти свої прохолодні долоні на чоло чоловіку...

Все головне, що можна було сказати про чоловіка і жінку, колись вже сказав Шекспір. І той же Ремарк. І Тарас Шевченко (низький уклін вам, метри, крізь століття).

Вони написали про все: про те, що кохати — велике щастя. Про те, що це інколи боляче. Що з’являється скляна стіна. Про те, що найскладніше навчитися пробачати...

Ти народилася жінкою і маєш уміти пробачати. І знову вірити. І пекти ці кляті пиріжки з шампіньйонами. Чекати його, не відходячи від вікна, прислухатися до кроків і шуму коліс машин біля під’їзду... В котрий раз поливати свій сад, яким бродять ручні олені і цвітуть жоржини. Може, того саду вже давно немає. Він, як Атлантида, згинув під хвилями... Ти відчиняєш вікно і дивишся на небо, усіяне зірками... Який чарівний таємничий світ! Як добре жити в ньому і знати, що він також живе... Десь поряд. І саме в ньому і міститься увесь цей світ — зірки і каштани, голуби, що прилітають до вікон твого будинку, пелюстки усіх квітів, які ти розкидаєш по килимах і простирадлах, банальні свічки, які ти запалюєш під час новорічної ночі, малюнки дочки і бешкетницькі витівки сина. А він... Він потрібен тобі, який є.

А втім, з ким ти була в іншому столітті, з яким мужчиною, ким ти була? Мабуть, твоя душа колись вже існувала — в комусь? Плакала — мучилася, любила — літала... (яка печаль, що ти нічого не знаєш про це й не пам’ятаєш)... І тебе хтось кохав... Може, ти була колись Ярославною? Стояла на кріпосному мурі на холодному вітрі, проводжаючи його в далеку путь на війну? А може, Анастасією Слуць-кою, білоруською Жанною Д’Арк? Чи була черницею в монастирі? Мо’, у дорогому оксамитовому платті, з коштовностями на тонкій шиї, кокетувала з королем? Чи акторкою в кріпацькому театрі? Чи, може, носила в зниклій Спарті туніку на своїх худеньких плечах? А може, все було з твоєю душею значно жахливіше — вмирала від голоду в звичайній селянській хаті у 33-ому. Чи йшла етапом — каторжанкою — з малою дитинкою на руках? А може, в тебе стріляли на Другій світовій і ти повзла по траншеях зі своїми бинтами в санітарній сумці, щоб перев’язати тих, хто був вже давно мертвим... О Господи, щоб тільки не було війни!

Душа нічого не

Я І пам’ятає. А доля кожної жінки, що жила колись, перегукується з долею тієї, що живе нині. У всіх століттях сестри твої кохають і плачуть однаково. І кожного вечора читають одну й ту ж саму молитву: «Боже Всевишній! Забери, якщо надумав, усе — дерева і річки, бузок біля хати, усі мої сукні... Усі книги. Усі мої нагороди і здобутки... Хай все зникне. Залиш тільки мені його... Хай щезнуть усі океани і материки земної кулі, усі планети в Галактиці, потоне Атлантида, зникнуть зірки... Залиши мені тільки коханого, його світлу усмішку! Віддай мені його назавжди... Благаю тебе!» І разом з тобою про це ж благають блакитне небо і зелена земля... Єва і Адам, сторінки Біблії... У вінок шекспі-рівських сонетів вже вплітаються наші чорнобривці. Казахські піски висушують чорнила з Тарасових безсмертних віршів.

Ти жива. Ти живеш. На твоїх яблуневих стежках ніколи не розтануть сліди дорогих тобі людей. Ти йдеш ними і сплітаєш не дощі, а веселки з тиші і надій. І вони висять над дахом твого дому... Ти обсипаєш подушки хмільною м’ятою і лавандою.

Ні, ти не відьма. І не чужинка. Не чаклунка, не черниця. Не войовниця. Твоя єдина ворожба — кохання, ніякої іншої ти не навчена, не знаєш. Поглянь: зірки злітаються у твій сад, як пташки... Ти нічого не знаєш про вічність і не хочеш нічого знати. Твоя вічність — це тепер, сьогодні.

Осінь вже підійшла під твоє вікно і серце (а може, ти і справді трішки відьма, бо заради тиші І злагоди разом з тобою чаклує падолист?)...

Бути жінкою — святеє ремесло. І любиш ти вже не сто років, а цілу вічність.

Прислухайся, ясноока Соломія все співає в Ла-Скала про кохання. І її чує увесь світ.

Наші Леся і Ліна шепочуть тобі дивовижними рядками своїх віршів. Одягають русалки вишиті сорочки, йдуть до нас з черемхових лісів. Палають біля полтавських і закарпатських лісів вогнища, по купаплю наших снів пливуть віночки... Ти спалюєш вчорашнє, як жаб’ячу шкуру, і починаєш новий день. І тобі вистачить молитов, пісень, усмішок, прощення... ти не хочеш ані пекла, ані раю... Ти збираєш своє солодко-гірке щастя в золоті стрічки... Ідеш яблуневою стежиною — своїм жіночим болем... І — ластівкою сідаєш на його плече. Ти не Клеопатра і не Лоліта. Не Мессаліна і не Есмеральда. Не елегантна француженка, що аплодувала Едіт Піаф... Ти надіваєш намисто з горобини, усипаєш його стежину до свого дому любистком... І чекаєш на нього. Бо ти — його Мавка.

Лілія Черненко, "Гарт" №25 (2674) от 19 июня 2014

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: