90-річний Михайло Семенець вижив під Сапун-горою, а на пам’ятнику написали: загинув у бою

90-річний Михайло Семенець — останній ветеран війни села Жеведь Чернігівського району. Воював під Сапун-горою біля Севастополя. На пам'ятнику, що побудували на честь загиблих солдатів після війни, його ім'я значиться серед загиблих. А він — досі живий.

9 Травня двері відчинені

Більше року чоловік пересувається на інвалідному візку. Багато спить. Погано розмовляє. У будинку, де раніше жили, тепер мешкає син Анатолій разом із родиною. Раніше він працював у колгоспі електриком. Тепер в «Укртелекомі». Батьки віддали йому більший, просторіший будинок. Самі переїхали в менший, де жили куми, в центрі села. Донька Лідія Михайлівна з родиною — в Чернігові. Працює в лікарні УМВС. її син колишній військовий, на пенсії. Внук навчається у Харкові.

9 Травня у родині Семенців двері відчинені. Дочка Лідія Михайлівна разом з мамою, 87-річною Марією Опанасівною, готується до прийому гостей. У хаті дві кімнати і сінці. У першій — піч, груба, стіл, стільці, кухонне начиння. В іншій кімнаті — два ліжка, шафа, телевізор, стіл, інвалідний візок. Посеред кімнати святковий стіл. На підвіконні живі квіти, які принесли родичі та односельці. Навпроти дверей два чорно-білі портрети молодої пари.

— Нічого він вже не розкаже. Слабенький став наш-дід, — каже дочка, дивлячись на батька. — Майже весь час спить. Було таке, що й добу міг проспати. Та цієї ночі прокинувся. Я встала, подивилася на годинник — друга ночі. Простягає руку до мене. Підійшла до батька і кажу: «Спи, тату, ще ніч». Дала йому солодкої води. Знову заснув.


Марія Опанасівна поряд з онуком Олександром та сином Анатолієм. Дочка Лідія поруч з батьком-ветераном

У минулому році батьку вдягали піджак з нагородами. Вивозили в центр села. Щороку голова влаштовує святкування. Готують кашу. У цьому році діда не повеземо. Важко йому вже. Готуємося до прийому гостей вдома.
Батько про війну нам майже нічого не розповідав.
Говорив лише з тими, хто побував там. Дещо сину і моєму чоловіку.

О десятій годині в центрі Жеведі збирається народ-. Молодь поприїжджала до бабусь-дідусів, батьків у гості. Біля старої розваленої контори — пам'ятник загиблим солдатам. Туди зносять квіти. Неподалік галявина, довгий дерев'яний стіл. Поряд польова кухня, яку привіз сільський голова Сергій Рябус. На подвір'я винесли колонки. Грає патріотична музика. За неї відповідальний онук Михайла Семенця 33-річний Олександр.

Виступає сільський ансамбль «Жеведянка». Голова вітає односельчан зі святом.
Після концерту, за столом, молодь нарізає огірки, редиску. Накладає в миски салати. Розкладає хліб. Надія Тихонова накладає гречану кашу. Поливають підливою з м'ясом. Її приготувала Ірина Ярмоленко, завклубом.
— Кашу маслом не зіпсуєш, — каже вона. — Оце і весь рецепт. Я клала свинячий жир. З ним ще смачніше.

Сергій Рябус простежив, аби все стояло на столі, і поїхав до Михайла Семенця. Коли зайшов до хати, ветеран уже прокинувся і сидів у візку, зустрічав гостей. Голова привітав його теплими словами і вручив подарунок від партії. Вся родина зібралася за столом.

«Дядя Миша там записаний як убитий»

— Наш дід був у першому ешелоні штурму знаменитого бою під Сапун-горою (травень 1944 року), — каже Анатолій Михайлович, син ветерана. — Багато років тому наш односелець, тепер він у Полтаві живе, їздив до Севастополя. Після війни там поставили пам'ятник загиблим солдатам. А коли приїхав, то й каже: «Дядя Миша там записаний як убитий».
— Кожен рік на День Перемоги до нас приходять гості, родичі, — каже господиня Марія Опанасівна. — Спочатку в центрі гуляють. Стільки людей завжди сходиться! Так наче і немає людей у селі, а як гульня — багато.

Нехай вона пропаде пропадом, ота війна. Трохи очухались і знову про неї заговорили. Дивимося разом з дідом телевізор. Дід мовчить. А мені й жалко, що за Крим не воювали і так просто віддали. А скільки душ тоді положили...

На війні у діда Миші було, звання молодшого лейтенанта, — продовжує старенька дружина. — Вручили форму, дали в руки «Дегтярьов-кулемет». Його до себе забрав лейтенант, командир взводу. Так він не потрапив на передову, на Дніпро. У той час багато наших селян там полягло. Разом з цим лейтенантом він поїхав воювати на Сапун-гору. 4 роки там був.

Усе життя ми з ним прожили мирно. Познайомилися у клубі після війни. Ми удвох із Жеведі. У 1950 році згуляли весілля. Тоді ніколи було в романтику грати. Після війни робила у колгоспі ланковою, потім куренят доглядала. Чоловік також пішов працювати до колгоспу. Був і бригадиром, і конюхом. Тоді почав молоко по селу збирати. Плотником по людях підробляв. І в наших хатах усе своїми руками робив.
Усі б так прожили життя, як я зі своїм дідом. Жодного разу не підняв на мене руку.

Раніше було велике хазяйство. Алетепер ми з ним не справляємося. Влітку я на городі. Взимку топлю піч, готую їсти.
За гроші в сім'ї відповідала я. Що чоловік скаже, те йому і купую. І зараз полюбляє рибу і м'ясо. Я йому готую. До лавки не любив ходити. Казав, що туди чоловіки напитися ходять. Тоді жінок своїх лупцюють. Він ото чарочку-другу вдома з другом міг випити і все. Багато читав воєнної літератури. Трохи книжок дітям своїм пороздавав, трохи вдома залишилося. Зараз як на нього розізлюся, буває, налаю. Він дивиться на мене і каже: «Чого ти мене лаєш? Я що, знов молодим став?» Кивне рукою і все.

«Фотографія діда в енциклопедії є»

— Я своїм дідом горджусь, — каже внук Сашко. — Він у нас герой. Фотографія діда в другому томі «Великой Отечественной войны» є. В ній розповідається про битву на Сапун-горі. Поряд чорно-біле фото: мій дід з кулеметом несе пораненого. То був його командир.
— Поранило батька у правий бік, в ділянці печінки, — продовжує син Анатолій Михайлович. —Сухожилля на ногах перебиті осколочною кулею. Пальці на ногах ізковеркані. Вони підбили німецький танк. Батько з іншими солдатами на чолі з командиром роти почали знімати кулемети, аби перейти в інше місце. Тоді батько і отримав поранення в бік, а командиру роти перебило обидві ноги. Батько схопив свого пораненого командира і тягнув до лісу. їх санітари тільки на світанку знайшли. Батько розповідав, що й піднятися боявся, у нього під гімнастьоркою багато запеченої крові було. Думав, що живіт розпанахало повністю. Після того, як вони вийшли з командиром роти з госпіталю, йому дали орден Червоної Зірки.

Перед боєм їх у ротах було по 250 чоловік. Після бою залишилося цілими тільки двоє-троє. Інші або калічені, або вбиті. Той, хто воював, багато не любить говорити про це. А той, хто на війні не був і пороху не нюхав, багато чого каже. Він по лісу десь бігав, ховався. Або під бочком у баби просидів. Ті багато розказують. А коли на твоїх очах товариша розриває на шматки, зразу думка про війну міняється.

Біля старої школи закопали п'ятьох німців

— Я була ще малою, коли йшла війна, — згадує Марія Опанасівна. — Такі, як я, під час війни у мішках навоз носили на поле, землю під-добрювали. По хатах ходили, послід курячий збирали, аби буряки ловкі росли.

Пам'ятаю, як німці були в нашому селі. Палили хати. На моїх очах за селом, як їхати на Смолин і Гончарівське Чернігівського району грунтовою дорогою, підстрелили нашого солдата. Як він кричав: «Сестрички мої рідненькі, добийте мене. Не можу більше мучитися». А як же жінки можуть свого вбити? Якраз у цей час проїжджали на мотоциклі німці. Побачили його. Прокололи грудину і далі поїхали. Один партизан, Петром його звали, їхав зі зброєю на коні. Німці його схватили і живцем спалили. Всіх убивали, кого бачили зі зброєю.

Брат мій рідний врятувався. Він партизаном був. Коли побачив німців, кинув у кущі рушницю і забіг до жінки у двір. Та сказала німцям, що це її син, допомагає по господарству, корів пасти. Так і врятувався.

Знаю, що біля старої школи закопали п'ятьох убитих німців. Ні могили, ні хрестів там не було, рівнина. І зараз немає. Мій чоловік знає, де за селом закопані ще декілька німців, але де саме, нікому не розповідав. Після війни їхні родичі приїжджали в село. Шукали, де вони закопані. Та так і не знайшли. Бо знала про це тільки я.

Утік з лікарні, як дізнався, що з ногою все гаразд

— Пам'ятаю, нога, яку поранили на війні, опухла, стала червоною. Вирішили відвезти в лікарню до Чернігова. Лікарі казали, що доведеться ампутувати пальці. Але, коли зробили перевірку, сказали, що пульс в нозі є. Він як це почув, утік з лікарні, — знову про чоловіка.
— Ні, мамо, — перебиває дочка, — не втік. Я думала, що йому зробили операцію. Ішла до нього провідувати. А він сидить у дворі лікарні. Питаю: «А чого ти тут?» А він мені: «Хірург перевірив ногу, сказав, що пульсація нормальна. То я й подумав, навіщо мені пальці під кінець життя відрізати?» Хірурги підготували операційну, а дід встав і пішов на вулицю. Так і не ампутували йому пальці.

Юлія Семенець, тижневик «Вісник Ч» №20 (1462)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: