Як в 1943-му українець заборонив росіянину говорити погане про земляків, що були в окупації

П'ятниця, 16 травня 2014 10:37 | Переглядів: 1785

За майже 70 років після війни у пам’яті Андрія Андрійовича Турина з Кобижчі стерлося багато фронтових історій. Проте й немало залишилося тих, з якими він, як сам каже, і на той світ піде. Про деякі з них нагадують нинішні «бійки» військових на території України.

- Мені вже 92 виповнилось. Більше сиджу в хаті, аніж по господарству плутаюсь, - почав розповідь колишній танкіст. - А в хаті що?.. В телевізор няплюсь. Передусім цікавлюся, що там у Слов’янську твориться, де в 1941 році я проходив «курс молодого бійця». А тепер там зчепилися українці з росіянами. Якби мав більше сили, сам би поїхав туди їх мирити.

І не з автоматом, а з добрячим макогоном. Чого їм не вистачає в цей мирний час? їх би хоч на один день в літо 41-го, чи в зиму 42-го під Ста-лінград, чи в пекло 43-го під Курську дугу... Я особисто все те на собі відчув. І з одним братом-росіянином, якось, спільну мову знайшов.

Після Курського побоїща і форсування Дніпра їхня п’ята танкова армія стояла на нетривалому перепочинку. Її доукомплектовували танками і бійцями. Механік Гурин ремонтував свою бронемашину. До нього підійшов «перекурити» стрілок-радист з іншого екіпажу. Розговорились про побачені гори трупів на берегах Дніпра. Співрозмовник-росіянин словами сталінської пропаганди звинуватив загиблих українців у продажності. Мовляв, пересиджували перші роки війни «під спідницями в жінок» на окупованій території, тому й не жаль їх, що полягли під Дніпром.

«Хохол» Гурин нічого на це не сказав, а взяв у свою міцну руку з’єднувального «пальця» з гусениці танка і з розмаху огрів по спині «брата-росіянина».

- Моя «наука» пішла йому на користь, але мене більше тижня «тягав» особливий відділ, - з гіркою посмішкою пригадує фронтовик. - Захистив командир полка, бо новий наступ намічався, а досвідчені механіки танків були на вагу золота, як казав мій рятівник-полковник. Ще в одному мені пощастило - що вдарив мовчки, без жодного слова осуду сталінської оцінки тих, хто був на окупованій території. Причину свого вчинку пояснив, що обидчик обізвав мене поганим хохлом.

Андрій Андрійович розповідає про війну не загальними високо звитяжними фразами, а яскравими епізодами. Окремі з них, на перший погляд, другорядні в історії війни. Але без них не складається повна картина.

Про страхіття танково-людського побоїща під Прохоровкою на Курській дузі багато написано і в фільмах показано. Механік-водій Гурин сам був у гущі тих страшних подій, але він пригадує передусім інший, «мирний» епізод.

- Наша п’ята танкова армія влітку 43-го була в резерві Сталіна, але стояла не десь у тилу, а за кілька кілометрів від Прохоровки, - розповідає ветеран.

- І коли там настав вирішальний момент, ми одержали команду поринути в бій. Скинули маскувальний брезент і з мого танка, і тільки-но рушив з-під вишні, як звідкілясь вискочила якась бабця й кинулася з кулаками, з несамовитим лементом на нашу броню. Довелося загальмувати, після чого насилу зрозуміли, чого кричить старенька: щоб я не наїхав на грядку цибулі. Попереду смертельний бій, а ми екіпажем розреготалися. Я об’їхав «заборонну зону», за що бабуся, напевно, за нас помолилася, і ми залишилися живими. Згодом про наш випадок сміялася, думаю, вся танкова армія. Ще й приказували: війна війною, а по цибулі їхати не смій.

Початок війни видався не надто трагічним для Андрія Турина. У Слов’янську за три місяці його обучали на мінометника. Потім в одному з боїв одержав перше поранення, але в госпіталі валявся не довго. Ще не зовсім долікували, як відправили в тил опановувати фах механіка-вбдія танків. З гусеничною технікою він працював ще до війни - причепщиком біля трактора.

У справжнє бойове пекло потрапив уже під Сталінградом. Там стояли 40-градусні морози, а німці проводили безперервні обстріли й пропагандистські залякування.

Обіцяли й рай. Андрій Андрійович запам’ятав зміст однієї листівки, що прилетіла з неба.

На ній був намальований «щасливий» селянин, котрий одержав від окупаційної влади землю і коня. Мовляв, тепер він має те. що колись обіцяли більшовики. Матимуть це й ті, хто здасться в полон.

- Були такі, що повірили тій пропаганді, - пригадує танкіст.

- Коли зачищали оточену армію Паулюса, натрапили і на табір таких «любителів землі». їх не встигли відправити кудись до німецького тилу. Та й не до них було «бравим» німецьким воякам, бо самі йшли до нас з піднятими руками. А складати зброю закликав їхній Паулюс, особисто горлопанив у гучномовець.

За роки війни Андрій Гурин був двічі поранений, та найтяжче видужував після контузії. Дійшов до Берліна. Хоча штурмувати фашистське кубло не довелося. У класного і досвідченого механіка танків були інші завдання.

За бойові заслуги нагороджений медалями. Та чи не найдорожча для нього - подяка високого командування, де написаний його фронтовий шлях: великий перелік міст, у звільненні яких брав участь.

Для Турина служба в армії закінчилася аж у кінці 1949 року. Полковник агітував, щоб і на роботу залишався «золотий» механік танків. Але контузія «шматувала» тіло й голову. Інвалідом другої групи демобілізувався з армії. Повернувся до Кобижчі. Сідати на трактора здоров’я не було. Подався у Київ на залізницю - провідником пасажирських вагонів. Та на перешкоді стала друга група інвалідності. Різними правдами і не правдами обійшов і цю проблему. І 40 років працював на цій «легшій» роботі.

- Їздив навіть у соцкраїни Європи, - хвалиться Андрій Андрійович. - Більше ж на Кавказ і південь Радянського Союзу.

В одній поїздці зустрів колишнього свого командира полка. Він не відразу мене впізнав. Довелося нагадати, як я ремонтував йому службову автомашину, при цьому розмовляв з ним не «за уставом». Тобто, не виструнчившись перед ним, а обперся на машину і пояснював, які треба запчастини. Це помітив політрук, і коли половник пішов, оголосив мені: «на губу». Звісно, половник відмінив, бо хто б йому машину відремонтував. Після розповіді цієї історії, командир пригадав мене, і навіть те, що колись умовляв залишитися в армії. Сам він закінчив академію, дослужися до генерал-лейтенанта. На день зустрічі вже був пенсіонером, запрошував мене до себе в гості. Але я так і не поїхав.

Давно на заслуженому відпочинку і Андрій Андрійович. Після 90-та здоров’я «тане» на очах. Ще й дружину хвороба вклала на ліжко. Спасибі сусіду Миколі Косенку - допомагає. Навіть електричні дроти розвів, щоб не замикали. Просив ветеран електриків з Бобровиці відремонтувати лінію, але ті приїхали, подивилися і поїхали назад. Сусід просив у них кігті, щоб самому залізти на стовпа, але й у цьому не пішли назустріч. Невже фронтовик не заслужив увагу до себе навіть у такій дрібниці? І поскаржитись нікому. Та й не любить колишній бойовий танкіст скаржитись. Про неувагу до його проблеми розповів сусід.

Скільки залишилося в живих тих, хто виборював перемогу, пройшов через земне пекло Сталінграду і Дніпра, Курської дуги і європейських рубежів? У Бобровицькому районі - ледь більше сотні. Наступного року буде менше... Умирає совість нашої нації. Невже нам байдуже, з якою думкою про нас підуть вони на той світ?

Григорій Войток, "Чернігівщина" №20 (472) від 15 травня 2014