Сергій Лаєвський: «Сім’я – це диво природи»

П'ятниця, 11 квітня 2014 17:16 | Переглядів: 3399

Директора обласного історичного музею імені В. Тарновського Сергія Лаєвського добре знають на Чернігівщині та далеко за її межами, адже він ще й президент Українського національного комітету Міжнародної ради музеїв. А головне, Сергій Назарович - люблячий чоловік і батько. З ним у хвилини відпочинку зустрівся спеціальний кореспондент «Деснянки».

З сином Артемом, донечкою Анастасією та дружиною Лілією

Я горджуся своїми батьками-будівельниками

- Розпочнемо з історії. Цікаво, а звідки витоки захоплення минувшиною, адже Ваші батьки - відомі будівельники, які доклали чимало зусиль для оновлення післявоєнного Чернігова, зведення новобудов у місті і Чернігівському районі?
- Я пишаюся своїми батьками, які все своє трудове життя присвятили літопису історії, але з каменю. Саме під час зведення гуртожитків на вулиці Полуботка вони й познайомилися, а згодом одружилися. Цей щасливий союз і після золотого весілля радує нас, слугуючи взірцем сімейних традицій.

Батьки Сергія Лаєвського

Але батьки розуміли, що професія будівельника досить важка, ризикована, тому не наполягали на обов'язковому продовженні їхньої трудової естафети. Хоча влітку я частенько бував на будівельних майданчиках, лазив на риштування, грався в котлованах, але історія вихором увірвалася в моє життя пошуковими мандрами.

- У котлованах?
- Ні (сміється), на Валу. Хлопчаками після уроків у рідній школі №2, яка тоді була розташована в приміщенні колишньої дореволюційної жіночої гімназії (нині обласний художній музей), ми бігали до Спаського собору, де якраз тривали археологічні дослідження і було знайдено гробницю та інші цінності. Коли в науковців завершувався робочий день, наставала пора наших пошуків скарбів або чогось незвичайтного і казкового. Разом із однокласником Андрієм Пильником ми «пхали носа» у ці розкопки і з допомогою палок та пальців «вгризалися» у земляні стіни. Уявляєте, як ми раділи знахідкам. Мама мого товариша була геологом, тож досвідченим оком оцінювала наші «скарби» і всіляко підхвалювала знайдені камінці. Це підштовхувало до нових пошуків. Тож усі котловани, дорожній щебінь, будівельно-монтажні роботи в місті перебували під нашою прискіпливою увагою. І ми зібрали досить цікаву колекцію мінералів та старовини. Чого там тільки не було! Ось так геологія і археологія стали нашими друзями, заполонивши весь вільний час.
А визначальним у моєму захопленні став 1978 рік. У той час до Катерининської церкви прокладали теплотрасу.
Якось увечері, коли науковці пішли додому, ми, як і зазвичай, колупалися у стінках траншеї. До нас підійшов якийсь незнайомий дядько і зацікавився керамічними знахідками, а потім запросив подивитися колекції з фондів заповідника «Чернігів стародавній».
Уявляєте здивування 11-річних підлітків, коли ми дізналися, що екскурсоводом і надзвичайно цікавим оповідачем був відомий науковий співробітник заповідника, архітектор, охоронець історичної спадщини Чернігова Андрій Антонович Карнабед? Ось так розпочалося наше співробітництво. Все, що ми знаходили, приносили своєму кумиру. А він натомість відкривав нам секрети археології, розповідав популярно і яскраво про княжу добу, славні сторінки історії Чернігова. Тому археологія отримала повну і остаточну перемогу над геологією.

- Порадувавши Вас новими неповторними знахідками...
- Та ще якими (радісно посміхається)} Під час будівництва річкового порту можновладці проігнорували вимоги археологів провести наукові розкопки і вночі швиденько вирили котлован. А землю, щоб не заморочуватися і далеко не везти, відтранспортували за рятувальну станцію на Десні, насипавши справжні кургани. Коли ми вранці прибігли до них, земля ще парувала. Боже, скільки там було речей! Силу-силенну неймовірних знахідок відкопали наші руки: монети, прикраси з дорогоцінних металів, культові речі, іконки і навіть пістолетXVII чи XVIII століття. Назбирали не одну тисячу експонатів, із яких, маючи бажання, можна було б створити не один музей.

В історичному музеї розпочав працювати землекопом

- А чому ж археологи проігнорували ці скарби?
- Тому що історичний матеріал був «видряпаний» з того місця, де він лежав століттями. Кургани насипали штучно, тому науковців вони вже не цікавили. Натомість наш домашній музей поповнився унікальними експонатами.

- І це ще більше розпалювало Вашу уяву?
- Ще й як. У котловані на вулиці Карла Лібкнехта ми натрапили на залишки житлової споруди і майстерню скляра, де знайшли сотні прикрас. Можна тільки уявити наші почуття! Але від цього процесу нас мало не за вуха відтягнув Володимир Петрович Коваленко - вже знаний чернігівський археолог. Він побачив, як ми вилізали з-під землі і привів до клубу «Юний археолог» у гурток Олександра Шекуна. Там ми отримали перші професійні навички, ходили в археологічні розвідки та виїжджали в експедиції.
Це був неповторний час - життя у наметах, пісні під гітару біля багаття. А вранці - склянка парного молочка і окраєць чорного хліба - ліпота! Нічого смачнішого в житті не куштував. Усі наші знахідки ми передали до історичного музею. Саме у ньому в 1983 році офіційно розпочалася моя археологічна біографія і було зроблено перший запис у трудовій книжці, коли мене, школяра, прийняли на посаду землекопа. У музеї я отримав першу заробітну платню -70 рублів.

- І на що витратили?
- Купив собі годинника, татові - портфель, бо він уже був виконробом, а мамі - морозиво.

- Маючи таке захоплення, після закінчення школи, мабуть, була одна мета - університет?
- Так, відчувши неповторний смак пошуку і захопившись серйозно історією, іншого бажання, ніж здобути фахову вищу освіту, не було. Але в Гомельському університеті на мене чекала невдача. Проте сумував недовго і з товаришами поринув у світ цікавих розкопок у Чернігівському та Ріпкинському районах. А ще горджуся тим, що довелося відкопувати та облаштовувати знамениті Антонієві печери.

- А мрія про вищу освіту? Невже згасла? Хоча землекопи також потрібні...
- Ні, не згасла, та сурми покликали до війська. Потрапивши до автобатальйону, пройшов серйозну школу командира взводу та комсомольського ватажка, коли під моєю опікою було майже 500 членів ВЛКСМ 54-х національностей. Справжній Інтернаціонал, який приніс неоціненний досвід керівництва громадською організацією. Повернувшись додому, знову повіз документи до Гомеля. І хоча конкурс був надзвичайно високим - на одне місце понад 20 претендентів, я його успішно подолав.

Романтичне знайомство розпочалося з весільного поцілунку

- І почав думати про створення сім'ї та шукати свою половинку?
- Ні, це сталося завдяки археології. Знову експедиції, розкопки... А в серпні 1988-го у мого друга Сергія Сидоренка мало відбутися весілля. Для урочистої церемонії потрібні свідки. Його наречена запропонувала своїй подружці Лілії бути дружкою. Та дала згоду, але поставила вимогу: свідок нареченого має бути високим і з бородою.
У Радянській армії категорично забороняли бороду, вуса дозволяли у крайніх випадках. А під час служби мені так набридло щоранку голитися (як-не-як - комсорг), що, тільки-но вдихнувши «дембельської» свободи, я почав відрощувати бороду та довгу зачіску.

Зрозуміло, молодята запропонували мені роль свідка, на яку я без вагань погодився. Але на весіллі є традиція: дружки виголошують тост-побажання нареченим і показують приклад, як треба цілуватися. Ось так бурхливо розпочалися наші романтичні стосунки, які переросли в дружбу, а далі спалахнуло кохання. І, як жартував на весіллі тамада, свідки, які гаряче поцілувалися, мають одружитися через півроку. Саме так сталося у нас. Шість місяців я щодня дарував Лілії троянди, аби заволодіти її серцем. І 25 лютого 1989 року ми стали на рушничок любові, яка принесла нам бажаних діточок - синочка Артемка і донечку Анастасію.

- А як же археологія, університет?
- Відверто скажу, було дуже й дуже складно поєднувати навчання, роботу і сімейні клопоти. Але витримав, успішно закінчив Гомельський державний університет ім. Скорини, до речі, вже після розпаду Союзу. Почав працювати науковим співробітником у рідному музеї. І тепер у нас справжня «історична» династія, бо син і дружина також працюють у обласному історичному музеї.

У вільний час ми намагаємося бути і все робити разом

- Цьогоріч ви відсвяткували срібне весілля. Що б порадили молодятам?
- Як сім'янин, бажаю тим, хто думає чи вже створив сім'ю, цінувати один одного або, принаймні, спробувати зрозуміти і зазирнути в душу. Адже інколи п'ять хвилин тихої спокійної розмови можуть вказати шлях до подолання найскладнішої проблеми. На цьому й сам стою.

- Зрозуміло, що сім'я приносить Вам відчуття повноти життя, щастя... А як долаєте конфлікти чи суперечки?
- Справді, сім'я - це диво природи, в якому бачиш своє продовження і свої вади. Я ніколи не підвищую голосу, а якщо розмовляю тихіше, то всі знають - чимось незадоволений. Я не дозволяю собі вихлюпувати негативні емоції, більше приховую їх у собі.

- А що для Вас сім'я?
- Ми весь час разом, розлучаємося рідко. Оце відчуття, завжди бути поруч, - не просто слова, це наше кредо. У вільний час намагаємося бути і все робити разом. Яке то щастя - взятися за руки, обнятися і пригорнутися один до одного.

- Ваші сімейні захоплення, уподобання?
- Ми любимо ліс, природу, збирати гриби та співати під гітару. А вдома своєрідну мажорну атмосферу створює папуга Кеша. Сідаєш снідати, і він біля тебе з гаслом «Слава Україні!»... А ввечері приходиш втомлений із роботи, а Кеша питає: «Як справи?». Це дуже радує, приносить душевну рівновагу, а ще - примушує посміхнутися, незважаючи на всі денні негаразди.

- Що цінуєте в людях, а що ні?
- Не терплю, коли тобі усміхаються, а в кишені дулю тримають. І дуже гірко та боляче, коли тебе зраджують друзі.

- А що порадить директор, історик-археолог, батько передплатникам і шанувальникам «Деснянки»?
- Побільше читати! І головне - вдумливо. Адже саме таке читання формує особистість і світогляд. Шукати те зернятко, з якого обов'язково виросте квітка.

Спілкувався і вдихав романтику історії Сергій Гайдук, тижневик «Деснянка» №15 (491)