Філософ з Безуглівки десять разів об’їхав навколо екватора

70-річний Володимир Прокопович з села Безуглівка Ніжинського району десять разів об'їхав навколо екватора. Це умовно, якщо порахувати відстань, яку він подолав, рухаючись на п'яти автомобілях. Першою машиною була так звана «жабка» з ручним управлінням. Її Володимир Михайлович отримав як інвалід першої групи. Перехворів у трирічному віці поліомієлітом. Страшна хвороба вражає центральну нервову систему, тобто мозок. її наслідки — паралічі та парези (в'ялі паралічі). Після поліомієліту хлопчик перестав ходити.

• Він тільки повзав, спираючись на коліна й руки, їздив на колясці. Та вже дев'ятнадцятирічними) зробив перші власні кроки.
• Він чув: «Твоя доля — шити валянці». Та закінчив філософський факультет Київського національного університету ім. Тараса Шевченка.
• Він чув слова кохання від жінок уночі, бо вдень соромилися його каліцтва. Та одружився із вродливою, здоровою дівчиною, молодшою на 16 років.

Тетяна та Володимир Прокоповичі зараз

«До 19 років мене на руках носили»

— Батьки намагалися усе зробити, щоб вилікувати мене, — згадує Володимир Прокопович.
Його батьки — медики. Працювали у фельдшерсько-акушерському пункті у Безуглівці. Мати Надія Олександрівна — медсестра. Батько Михайло Миколайович — фельдшер. У селі називали лікарем. Був на фронті, прийшов із війни старшим лейтенантом медичної служби.
— І в Київ мене возили, і до ворожок, — продовжує Володимир Михайлович. — Не помогло. До 19 років мене на руках носили. Вчився спочатку дома, потім у третій клас пішов. Я приїжджав або мене привозили на велосипеді і заносили в клас. На руках.
— Хто заносив?
— Ой, багато хто, дуже багато.

Власна думка. В Європі запроваджене інтегроване навчання. В Україні — запроваджується. Воно направлене на спільне навчання дітей з обмеженими можливостями і здорових дітей, адже інтеграція — це об'єднання. Проти інтегрованого навчання нерідко виступають самі батьки. Кажуть, якщо дитина-інвалід навчатиметься в звичайній школі, то не витримає, бо зараз жорстокі діти. Проте інтегроване навчання може стати реальністю, адже воно вже було. Ділюсь цією думкою з Володимиром Прокоповичем.

— Ото й було у мене чисто інтегроване навчання, — підтверджує. — До сьомого класу мене в школі носили. А в неділю до мене додому приходило чоловік по десять однокласників, друзів. Сестрині однокласники (сестра Таня із 1946 року). Я на самоті мало коли бував.
Після Безуглівської семирічки Володимир Прокопович закінчив заочну школу в Чернігові. Користувався Чернігівською обласною універсальною науковою бібліотекою імені Короленка. Книги отримував поштою.
— Я перечитав усю класику, — відмічає. — Бандеролями присилали по кілька книжок. Це коштувало копійки.

Біль терпів без наркозу

Коли закінчив школу, у Ніжин приїхали хірурги з обласної лікарні.
— Як зараз пам'ятаю огляд, — говорить. — Прийшли лікар Дзюбан і ще один. Тахта була, я роздягнувся. «Покажи, що ти можеш». Я на колінця на підлогу став і за тахту тримаюсь. Лікарі кажуть батьку: «Приїздіть, ми зробимо, ходитиме».
У мене м'язи в тазово-стегнових суглобах збереглися. А в колінах через параліч утворилися контрактури (звуження, що обмежує рухи). Позбавити контрактур було два способи. Перший — операція. Другий — так званий сухий метод, коли гіпсують ноги. Його й вибрали.
Загіпсували, гіпс засох. На коліні в гіпсі зробили виріз, як з кавуна скибку. І медсестри натисли, скільки можна. Сухожилля тягнуться. Біль страшний. Вночі від болю не спав. Спочатку снодійне пив. А воно ще гірше. Марив. При маренні, коли ніби п'яний, більше біль відчувається. А як тверезий, тоді не так. На другий-третій день біль зменшується. Знову роблять надрізи, гіпсують. І отак тричі рівняли. Півроку пролежав у обласній лікарні. Вийшов своїми ногами. На милицях.

«Твоя доля — шити валянці»

Учився в Київському університеті заочно, із Безуглівки машиною батько відвозив. Під час сесій жив на квартирі на Подолі. На екзамен їздив на таксі, теж разом з батьком.
— Чому вступив на філософію? — запитує Володимир Михайлович себе.
— Я сільський хлопець. Каліка. Мені говорили: «Твоя доля — шити валянці». А в мене було три варіанти.
Перший — юридичний факультет. Другий — журналістики. Третій — філософський. Вибрав третій. Філософія — це наука наук. Вона дає грандіозні можливості розуміти життя.
Я без шкіри. Чутливий. Якби сказали: «Давай тобі вернемо ноги, але заберемо душу», я б не погодився. Інвалідність поставила мене в такі умови, такі випробування... Як кажуть, не було б щастя, нещастя помогло. Інвалідність дала час зупинитися, подумати.


Вони ж - в молодості

Частіше допомагали двієчники

Спочатку ходив на ходунках, далі — на милицях. Потім від держави мотоколяску дали. «Жабку» — авто з ручним управлінням. Почав їздити, спілкуватися. У клубі дивився кінофільми чи не щодня. Бував і на проводах, на весіллях. Мене заносили, за стіл саджали. Потім виносили.

— Що, ви таким хорошим були? — усміхаюсь.
— Ні. Це не в мені справа. Люди тоді такі були. Я любив спілкування. Не замикався у собі.
Володимир Прокопович 25 років пропрацював у школі вчителем історії.

— Ніхто вам не казав, що ви каліка? Щоб посміятися.
— Небувало. У школі жоден учень не образив. Один раз тільки, пам'ятаю, ішов на урок на милицях, бачу, один школяр іншого питає: «Чий урок?» А другий показує жест, як плече піднімається, мовляв, урок того, хто на милицях.
У школі у мене був свій вхід. Влітку я заходив через центральні двері. Взимку — через віддалені. Коли під'їжджав і був лід, до мене підходили діти — помагали застелити між машиною і вхідними дверми доріжку, щоб не слизько було. Бо милиця пливе, ноги пливуть. І що цікаво, відмінники рідко це робили. Частіше допомагали льоти, двієчники. Відмінники часто бували жорстокіші, самолюбивіші, егоїстичніші.

— Коли працювали в школі, як виходили в туалет?
— Ще до 19 років я виробив такий режим, що ходив тільки в певний час. По-маленькому ще можна було. А по-великому як у школі? Я не обмежував себе, я не терпів. Я просто звик.

Змінив п'ять автомобілів

— Останнім був «Мерседес»? — жартую.
— Ні, «Славута». Були ще 03 «Лада», 06 «Жигуль». Порахував, то разів десять об'їхав екватор. Екватор — 40 тисяч, а я на кожній машині наїжджав по 200 тисяч, по 150, по 100, — це мінімум.

— Скільки разів у аварію потрапляли?
— Раз. Серйозно. Оковита була причиною. Їздив в Ічню, це за тридцять кілометрів, а тоді (початок 90-х років) був такий період, їдь, аби тільки з кабіни не випав, нуль уваги. Я пішов на обгін і ударився у вантажівку. У неї колесо відпало. А «Ладу» на ремонт у Вертіївці (село у Ніжинському районі) не брали. Та у батька були зв'язки в Києві. Він домовився, відремонтували, тож я ще їздив на ній. Після ДТП у мене було три переломи. Два на нозі і на лівій руці. Оперував травматолог Ніжинської районної лікарні Дмитро Паляниця.

Облиш журбу свою саму,
Бо й сивину ти маєш милу.
На сина глянь... Бо це йому
Ти віддала красу і силу.

Поглянь на доньку — це вона
Перейняла чарівну вроду...
Це випив я, замість вина,
Краси твоєї насолоду.

Вона уся — в моїй душі...
Як срібні бризки від прибою,
І навіть ці мої вірші
В мені породжені тобою.

З роками, мила, не сумуй
І не ховай волосся сиве.
Лише довкіл себе відчуй
І видихни: «Яке красиве!..»

(Вірш із книжки Володимира Прокоповича, присвячений дружині)

Лікарю Дмитру Паляниці Володимир Прокопович подарував свою книжку віршів «Поза межами часу» з написом: «Учаснику моєї долі».

Одружився у віці Ісуса Христа

— Я не був обділений жіночою увагою, — продовжує розповідь про свою долю. — Закохувався. Страждав. Але все-таки я в селі жив. На побаченні — нормально. А вранці — дівчина думає: а що люди скажуть (через те, що інвалід). Не те що цуралися, а відсторонювалися.

— Жінки чи дівчата?
— І жінки, й дівчата. Признаюся, що до одруження й жінки були.

У 33 роки Володимир Прокопович одружився з Тетяною Полою. Вона з Донбасу, з міста Іловайська. Молодша на 16 років.
— Я парубкував. У нас працювала геологічна партія. План місцевості знімали. А ми якось із другом їхали, дівчину побачили. І вона не до друга, до мене проявила прихильність.

— А чому? Друг же ваш здоровий, а ви ні.
— Не знаю. Їздив у Галицю (сусіднє село, там у геологів була база), зустрічалися. Потім Таня поїхала в Таганрог. Тоді знову зійшлися. У 1976-ому одружилися, школою весілля відгуляли.
Були у нас і конфлікти. Але не зі мною, а з батьками, коли ми жили разом. Скандали — через дрібниці. І Таня повернулася на Донбас. Не було її з півроку. А я отримав у цей час дім, в якому й зараз живемо. Поїхав, забрав її.
Вона з характером. Якби я був простіший чи тупіший, я б не вжився. На її капризи виставив би свої. У сімейному житті десь треба пригальмувати, десь обійти, проігнорувати. Треба, щоб була повага. Якщо я кудись не міг зайти, мене заносили. І от вона ніколи не комплексувала. Це було з її боку природно. Ми почувалися рівними.

— А те, що дружина молодша набагато?..
— Вона ні в якому разі не була скривджена. Ні в жіночому сенсі, ні матеріально. У школі у мене ставка 120 рублів, це 120 доларів. І пенсія — 100. Усього 220. В юності в Ніжині я жив і ночами й днями, тож друзів було багато, блату. Коли все було у дефіциті, я діставав сервелат, згущенку.
Дружина працювала в шкільній їдальні, в швейній майстерні, потім замість мами, котра була молодшою медичною сестрою, у ФАПі.
Народилося двоє діток. Ірина — у 1977 році, Станіслав — у 1979-ому.

— Хто у вас куми?
— Іринині хрещені батьки померли. Чирка Григорій і Тетяна. У Станіслава хрещений — Іван Наконечний, мій друг дитинства. Кума — моя колега, зараз живе в Ніжині, Зіна Чепела. У Славика ще одна хрещена мати (виявляється, можна й так! — Авт.) — моя сестра Тетяна, живе в Чернігові.
Ірина вчилася у Ніжинському університеті. Три курси закінчила. Внук Гліб навчається у Польщі, в Кракові. Платно, але дешевше, ніж в Україні. Зять Денис Козлов — тележурналіст. Син Станіслав працює водієм.

Тамара Кравченко, тижневик «Вісник Ч» №12 (1454)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.