GOROD.cn.ua

Філософ з Безуглівки десять разів об’їхав навколо екватора

70-річний Володимир Прокопович з села Безуглівка Ніжинського району десять разів об'їхав навколо екватора. Це умовно, якщо порахувати відстань, яку він подолав, рухаючись на п'яти автомобілях. Першою машиною була так звана «жабка» з ручним управлінням. Її Володимир Михайлович отримав як інвалід першої групи. Перехворів у трирічному віці поліомієлітом. Страшна хвороба вражає центральну нервову систему, тобто мозок. її наслідки — паралічі та парези (в'ялі паралічі). Після поліомієліту хлопчик перестав ходити.



Тетяна та Володимир Прокоповичі зараз

«До 19 років мене на руках носили»

— Батьки намагалися усе зробити, щоб вилікувати мене, — згадує Володимир Прокопович.
Його батьки — медики. Працювали у фельдшерсько-акушерському пункті у Безуглівці. Мати Надія Олександрівна — медсестра. Батько Михайло Миколайович — фельдшер. У селі називали лікарем. Був на фронті, прийшов із війни старшим лейтенантом медичної служби.
— І в Київ мене возили, і до ворожок, — продовжує Володимир Михайлович. — Не помогло. До 19 років мене на руках носили. Вчився спочатку дома, потім у третій клас пішов. Я приїжджав або мене привозили на велосипеді і заносили в клас. На руках.
— Хто заносив?
— Ой, багато хто, дуже багато.

Власна думка. В Європі запроваджене інтегроване навчання. В Україні — запроваджується. Воно направлене на спільне навчання дітей з обмеженими можливостями і здорових дітей, адже інтеграція — це об'єднання. Проти інтегрованого навчання нерідко виступають самі батьки. Кажуть, якщо дитина-інвалід навчатиметься в звичайній школі, то не витримає, бо зараз жорстокі діти. Проте інтегроване навчання може стати реальністю, адже воно вже було. Ділюсь цією думкою з Володимиром Прокоповичем.

— Ото й було у мене чисто інтегроване навчання, — підтверджує. — До сьомого класу мене в школі носили. А в неділю до мене додому приходило чоловік по десять однокласників, друзів. Сестрині однокласники (сестра Таня із 1946 року). Я на самоті мало коли бував.
Після Безуглівської семирічки Володимир Прокопович закінчив заочну школу в Чернігові. Користувався Чернігівською обласною універсальною науковою бібліотекою імені Короленка. Книги отримував поштою.
— Я перечитав усю класику, — відмічає. — Бандеролями присилали по кілька книжок. Це коштувало копійки.

Біль терпів без наркозу

Коли закінчив школу, у Ніжин приїхали хірурги з обласної лікарні.
— Як зараз пам'ятаю огляд, — говорить. — Прийшли лікар Дзюбан і ще один. Тахта була, я роздягнувся. «Покажи, що ти можеш». Я на колінця на підлогу став і за тахту тримаюсь. Лікарі кажуть батьку: «Приїздіть, ми зробимо, ходитиме».
У мене м'язи в тазово-стегнових суглобах збереглися. А в колінах через параліч утворилися контрактури (звуження, що обмежує рухи). Позбавити контрактур було два способи. Перший — операція. Другий — так званий сухий метод, коли гіпсують ноги. Його й вибрали.
Загіпсували, гіпс засох. На коліні в гіпсі зробили виріз, як з кавуна скибку. І медсестри натисли, скільки можна. Сухожилля тягнуться. Біль страшний. Вночі від болю не спав. Спочатку снодійне пив. А воно ще гірше. Марив. При маренні, коли ніби п'яний, більше біль відчувається. А як тверезий, тоді не так. На другий-третій день біль зменшується. Знову роблять надрізи, гіпсують. І отак тричі рівняли. Півроку пролежав у обласній лікарні. Вийшов своїми ногами. На милицях.

«Твоя доля — шити валянці»


Учився в Київському університеті заочно, із Безуглівки машиною батько відвозив. Під час сесій жив на квартирі на Подолі. На екзамен їздив на таксі, теж разом з батьком.
— Чому вступив на філософію? — запитує Володимир Михайлович себе.
— Я сільський хлопець. Каліка. Мені говорили: «Твоя доля — шити валянці». А в мене було три варіанти.
Перший — юридичний факультет. Другий — журналістики. Третій — філософський. Вибрав третій. Філософія — це наука наук. Вона дає грандіозні можливості розуміти життя.
Я без шкіри. Чутливий. Якби сказали: «Давай тобі вернемо ноги, але заберемо душу», я б не погодився. Інвалідність поставила мене в такі умови, такі випробування... Як кажуть, не було б щастя, нещастя помогло. Інвалідність дала час зупинитися, подумати.


Вони ж - в молодості

Частіше допомагали двієчники

Спочатку ходив на ходунках, далі — на милицях. Потім від держави мотоколяску дали. «Жабку» — авто з ручним управлінням. Почав їздити, спілкуватися. У клубі дивився кінофільми чи не щодня. Бував і на проводах, на весіллях. Мене заносили, за стіл саджали. Потім виносили.

— Що, ви таким хорошим були? — усміхаюсь.
— Ні. Це не в мені справа. Люди тоді такі були. Я любив спілкування. Не замикався у собі.
Володимир Прокопович 25 років пропрацював у школі вчителем історії.

— Ніхто вам не казав, що ви каліка? Щоб посміятися.
— Небувало. У школі жоден учень не образив. Один раз тільки, пам'ятаю, ішов на урок на милицях, бачу, один школяр іншого питає: «Чий урок?» А другий показує жест, як плече піднімається, мовляв, урок того, хто на милицях.
У школі у мене був свій вхід. Влітку я заходив через центральні двері. Взимку — через віддалені. Коли під'їжджав і був лід, до мене підходили діти — помагали застелити між машиною і вхідними дверми доріжку, щоб не слизько було. Бо милиця пливе, ноги пливуть. І що цікаво, відмінники рідко це робили. Частіше допомагали льоти, двієчники. Відмінники часто бували жорстокіші, самолюбивіші, егоїстичніші.

— Коли працювали в школі, як виходили в туалет?
— Ще до 19 років я виробив такий режим, що ходив тільки в певний час. По-маленькому ще можна було. А по-великому як у школі? Я не обмежував себе, я не терпів. Я просто звик.

Змінив п'ять автомобілів

— Останнім був «Мерседес»? — жартую.
— Ні, «Славута». Були ще 03 «Лада», 06 «Жигуль». Порахував, то разів десять об'їхав екватор. Екватор — 40 тисяч, а я на кожній машині наїжджав по 200 тисяч, по 150, по 100, — це мінімум.

— Скільки разів у аварію потрапляли?
— Раз. Серйозно. Оковита була причиною. Їздив в Ічню, це за тридцять кілометрів, а тоді (початок 90-х років) був такий період, їдь, аби тільки з кабіни не випав, нуль уваги. Я пішов на обгін і ударився у вантажівку. У неї колесо відпало. А «Ладу» на ремонт у Вертіївці (село у Ніжинському районі) не брали. Та у батька були зв'язки в Києві. Він домовився, відремонтували, тож я ще їздив на ній. Після ДТП у мене було три переломи. Два на нозі і на лівій руці. Оперував травматолог Ніжинської районної лікарні Дмитро Паляниця.

Облиш журбу свою саму,
Бо й сивину ти маєш милу.
На сина глянь... Бо це йому
Ти віддала красу і силу.

Поглянь на доньку — це вона
Перейняла чарівну вроду...
Це випив я, замість вина,
Краси твоєї насолоду.

Вона уся — в моїй душі...
Як срібні бризки від прибою,
І навіть ці мої вірші
В мені породжені тобою.

З роками, мила, не сумуй
І не ховай волосся сиве.
Лише довкіл себе відчуй
І видихни: «Яке красиве!..»


(Вірш із книжки Володимира Прокоповича, присвячений дружині)

Лікарю Дмитру Паляниці Володимир Прокопович подарував свою книжку віршів «Поза межами часу» з написом: «Учаснику моєї долі».

Одружився у віці Ісуса Христа

— Я не був обділений жіночою увагою, — продовжує розповідь про свою долю. — Закохувався. Страждав. Але все-таки я в селі жив. На побаченні — нормально. А вранці — дівчина думає: а що люди скажуть (через те, що інвалід). Не те що цуралися, а відсторонювалися.

— Жінки чи дівчата?

— І жінки, й дівчата. Признаюся, що до одруження й жінки були.

У 33 роки Володимир Прокопович одружився з Тетяною Полою. Вона з Донбасу, з міста Іловайська. Молодша на 16 років.
— Я парубкував. У нас працювала геологічна партія. План місцевості знімали. А ми якось із другом їхали, дівчину побачили. І вона не до друга, до мене проявила прихильність.

— А чому? Друг же ваш здоровий, а ви ні.
— Не знаю. Їздив у Галицю (сусіднє село, там у геологів була база), зустрічалися. Потім Таня поїхала в Таганрог. Тоді знову зійшлися. У 1976-ому одружилися, школою весілля відгуляли.
Були у нас і конфлікти. Але не зі мною, а з батьками, коли ми жили разом. Скандали — через дрібниці. І Таня повернулася на Донбас. Не було її з півроку. А я отримав у цей час дім, в якому й зараз живемо. Поїхав, забрав її.
Вона з характером. Якби я був простіший чи тупіший, я б не вжився. На її капризи виставив би свої. У сімейному житті десь треба пригальмувати, десь обійти, проігнорувати. Треба, щоб була повага. Якщо я кудись не міг зайти, мене заносили. І от вона ніколи не комплексувала. Це було з її боку природно. Ми почувалися рівними.

— А те, що дружина молодша набагато?..

— Вона ні в якому разі не була скривджена. Ні в жіночому сенсі, ні матеріально. У школі у мене ставка 120 рублів, це 120 доларів. І пенсія — 100. Усього 220. В юності в Ніжині я жив і ночами й днями, тож друзів було багато, блату. Коли все було у дефіциті, я діставав сервелат, згущенку.
Дружина працювала в шкільній їдальні, в швейній майстерні, потім замість мами, котра була молодшою медичною сестрою, у ФАПі.
Народилося двоє діток. Ірина — у 1977 році, Станіслав — у 1979-ому.

— Хто у вас куми?
— Іринині хрещені батьки померли. Чирка Григорій і Тетяна. У Станіслава хрещений — Іван Наконечний, мій друг дитинства. Кума — моя колега, зараз живе в Ніжині, Зіна Чепела. У Славика ще одна хрещена мати (виявляється, можна й так! — Авт.) — моя сестра Тетяна, живе в Чернігові.
Ірина вчилася у Ніжинському університеті. Три курси закінчила. Внук Гліб навчається у Польщі, в Кракові. Платно, але дешевше, ніж в Україні. Зять Денис Козлов — тележурналіст. Син Станіслав працює водієм.

Тамара Кравченко, тижневик «Вісник Ч» №12 (1454)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: людські долі, Ніжинський район, поліомієліт, інвалід, «Вісник Ч», Тамара Кравченко