І пам’ять фронтова не згасне

Микола Макарович Горілко народився 24 серпня 1924 року.

У діючій армії з вересня 43-го. Закінчив сержантську школу, воював до кінця війни на І Білоруському фронті у роті розвідки.

Нагороджений двома орденами Слави, Червоної Зірки, Великої Вітчизняної війни І і II ступенів, медаллю «За відвагу».

Проживає у селі Прачі Борзнянського району.

Його спогади схожі на спалахи. Та настільки яскраві, що кожна дрібничка помітна, всі епізоди зливаються в одне яскраве полум’я ... Є що згадати Миколі Макаровичу Горілку і про розвідницькі подвиги, і про фронтові будні.

Тоді не рахував поранень, хоча осколок у голові й досі. Сьогодні не рахує усіх своїх медалей, бо справжніми нагородами вважає лише сім. Решта, як каже, прості подарунки до Дня Перемоги.

...Здається, він і зараз познаходив би ті вулички Берліна, по яких гасав на мотоциклі, реквізованому на одній з німецьких станцій. Хоча до війни і на велосипеді поганенько вправлявся. А з радості швидко навчився...

Добре пам’ятає Микола Макарович і першого «язика», взятого ним у полон.

«Спершу нас, молодих, ще не обстріляних, жаліли: питали, хто піде в розвідку добровільно, - розповідає ветеран. - Я був швидкий і здоровий, відразу руку підняв... Пробираємося по траншеї, де німці якраз міни ставили. Командир бачить, що я сміливо йду вперед, і у п’яту підпихає: «Давай, хапай його!». Я й зметикувати не встиг, глип - а командир одним стрибком опинився коло німця, схопив його і до мене: «Горілко, тримай!».

До частини повернулися без пригод, а першу вилазку відсвяткували млинцями з продуктів, що ворог залишив, відступаючи.

Цей німець, до речі, при нас залишався до самого Берліна. Молодий був, особливо не просився, щоб його відправили у наш тил. Пристав до кухаря, дрова рубав, юшку нам варив...

Одного разу добряче допоміг. Пробиралися ми у ворожий тил уздовж залізничних колій. Вийшли на великий будинок. Я відразу помітив - щось не те... Поки інші перевіряли територію, я ж вичікував.

Та ще й так, що густий молодий березняк і сосни не давали взяти мене на прямий приціл. Аж раптом снайпер як уліпив у сосну, аж друзки полетіли. Точно! Кубло їхнє! Я до командира взводу побіг за підмогою, щоб у полон фашистів взяти. До частини - кілометра два з половиною. Прибігаю - командира нема, до начальства поїхав. А на рахунку - кожна хвилина! Я до полоненого німця... Розказав, як нас обстрілювали. А він мені схему намалював, показав, як краще брати, щоб не втекли. Так у нас все і вийшло...»

З кожною вилазкою, які були майже щоночі, і вчилися премудростям розвідки. Бо ж якоїсь особливої спецпідготовки не було.

Коли після звільнення від окупації Горілка забрали із рідної Адамівки в армію, він, як і всі, пройшов загальне навчання. У званні старшого сержанта в складі 11-ої дивізії, у 105-й окремій роті розвідки.

Сама війна зробила з нього розвідника. Навіть після Перемоги, коли ще п’ять років служив у Тбілісі, чоловік був обережний, як у бойовій вилазці.

Лише з поверненням додому став звикати до спокійного життя.

- Батько у Прачі перебрався, коли одружився, - розповідає вже дочка, Галина Миколаївна. -Спочатку будівельником побув, теслею. А тоді пішов завгоспом до школи, де й пропрацював багато років. Військову кімнату там оформив, а у вільний час фотографував, особливо любив портретну зйомку.

Сьогодні, у свої 89 років, батько ледве тупає, більше лежить. Чує погано, майже не бачить... Та й про війну рідше розповідає. А раніше частенько згадував. У 80-х роках я через військкомат поїхала працювати до Польщі - офіцерам їсти варила.


Довелося проїжджати через Познань. Батьку розповідала, яке місто красиве. А він на це сказав: «Познань, правда, не таку, і я бачив. Сорок років тому, як наша армія місто брала».

- Нічого я тоді не боявся, - ніби підсумовує дідусь. - Але за одним шкодую кожен раз, як згадаю. Одного разу натрапили ми на танк. Німець перед світанком відступав, а техніка у соснах важко розверталася. Виліз із машини танкіст: комбінезон на ньому блакитний, широкий пояс, пістолет. Хотілося мені його схопити, та командир не дозволив. Можливо, так і життя мені врятував.

Марина Тесленко, "Чернігівщина" №8 (460) від 20 лютого 2014

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.