Згадали піснею

Ми домовилися зустрітися. Щоправда, я не розчув у слухавці, і прийшов, виявилося, без попереднього дзвінка.

- Ви ж обіцяли зателефонувати, Олександре Миколайовичу, - з легесеньким, наче непомітним, докором промовив Анатолій Іванович, і притулив до стіни зимову лопату. -А  я похазяйнувати вирішив.

Сприймаю приховану критику належно, вибачаюся. Знаю, що Вареник - людина принципова, пунктуальна. Бо інколи робочий графік у нього, пенсіонера зі стажем, розписаний по гарячих ділових хвилинах. Громадських. Є й такі...

У будинку - тепло-тепло... Відчуваю це не лише тому, що тільки-но з морозу. Це - домашнє, сімейне.

Що привело сюди?

Подія, більш ніж сорокарічної давнини. Вона, вважаю, теж якось вплинула на їхню долю, хоч і не стосувалася особисто. Любов до пісні - ось один із ключиків до цих почуттів...



Вони сиділи в "червоному куточку" цеху крутіння корду "Хімволокно" {це зала більш ніж на сто чоловік) і, затамувавши подих, слухали невеликий концерт Григорія Пономаренка.

- Було це, напевно, на початку осені 1971-го, - розповідає тодішній холостяк і слюсар Анатолій Вареник. - День був сонячний і привітний. Як і виступ Пономаренка, і його солістки...

- Голос у неї справді гарним був, - не втрималася Надія Яківна, дружина. - А от вдягнена... Червоне плаття з великим розрізом і відвертим декольте...

- Облиш, Надю, хіба це важливо?

- Для мене, мого сприймання, так.

- А чи спілкувалися з композитором?

- Та ви що? Зізнаюся, хотіла запитати. Але ж він - величина!

- На увесь Союз гримів, - підтримав пафосно Анатолій Іванович. - Згадайте, бодай, "А где мне взять такую песню", "Не жалею, не зову, не плачу", "Оренбургский пуховый платок", "Валенки", "Я назову тебя зоренькой"... Написав він -як автор слів і композитор - "Пісню про Чернігів".

І вони заспівали її. Задушевно, проникливо, щиро і з любов’ю, дивлячись одне одному в очі...

Анатолій Іванович показав мені давню, вже за нашими мірками, фотокартку.

- Праворуч, - пояснює мені, - душа людина, Іван Антонович Дяченко, Ванєчка, наш цеховий художній керівник. Він не тільки віртуозно грав на баяні, але й прислухався, насолоджувався співом виконавців, хоча й аматорів. Разом зі мною співає - саме пономарівську пісню про Чернігів - Рая Сенюк, робітниця-ударник цеху крутіння корду...

Виходимо з Анатолієм Івановичем на слизьку вузеньку вулицю Гліба Успенського. Без тротуару.

Машини - одна за одною. Небезпечно для перехожих.

- Кілька років тому звертався через газету до міськвиконкому, - розповідає, ковзаючись, мій проводжатий. - Мовляв, на вулиці - інтенсивний рух, адже багато хто проїжджає Лісковицею до пам’яток Болдиної гори. Відповіли, що згодні, потрібна реконструкція, але коштів не вистачає. Зробили ямковий ремонт. І на цьому все...

Ліричний настрій трохи захмарився сірими буднями. Життя як є.



***

Другого лютого - річниця з дня народження Григорія Пономаренка, нашого земляка, уродженця с. Морівськ (тодішній Остерський, а нині Козелецький район). Народний артист СРСР. Ім’ям Пономаренка найменована Краснодарська філармонія.

Олександр Фальчевский, "Чернігівшина" №5 (457) від 30 січня 2014

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.