Алла Скорик: журналісти не можуть гладити владу по шерсті

Кореспондентку телеканалу "1+1" Аллу Скорик у Чернігові знають, мабуть, всі. Принаймні, ті, хто мають телевізор - точно, адже Алла з’являється у випусках новин ТСН на вищеназваному каналі регулярно. Молода успішна журналістка за свою понад дванадцятирічну кар’єру на телебаченні п’ять років присвятила висвітленню новин у Чернігові та регіоні. У свій час журналістці довелося поставити хрест на дитячій мрії стати перекладачем і більш пізній - економістом. Але Алла про свій вибір зв’язати життя зі ЗМІ не шкодує жодної секунди.

Мені необхідно, щоб кожен день був не схожий на інший. Щоб перед очима змінювалася картинка, щоб я постійно відвідувала інші місця, спілкувалася із різними людьми. Одного разу, коли я ще була студенткою, моя подруга сказала мені: "Міське телебачення набирає людей на двомісячний тренінг. ЗМІ - це ж так цікаво, не хочеш спробувати?" І я, без ніяких журналістських навичок, пішла туди. Робота на телебаченні мені одразу так сильно сподобалася, що я залишила навчання, перевелася на заочне відділення, і стала працювати журналістом. У цій роботі я знайшла себе.

Раніше всі ЗМІ в країні були державними та існували заради інтересів правлячої партії. А зараз кожна газета і телеканал мають своїх власників, і щоб розбиратися, чиї інтереси вони обслуговують, треба дивитися в корінь і знати, що кому належить. Але, на мою думку, первісною все-таки є боротьба за читача і глядача. Видання існує на гроші рекламодавців, і заробити можна, якщо його будуть читати чи дивитися. Журналістика передусім задовольняє свого користувача, ми йдемо на повідку глядачів.

Я не можу сказати, що у нас настільки незалежна журналістика, як десь у Європі. Але і поняття журналістики зараз значно розширилося. Ми всі працюємо на якісь компанії. Але ж є соціальні мережі, і тенденція використовувати їх у журналістиці стала світовою. Журналіст сьогодні за бажання сказати правду має всі можливості висловити її там. Я по собі не відчуваю, що маю робити те, до чого мене примушують. Але щодо тих, кого редактор змушує якось перекривлювати правду - треба змінювати місце роботи або шукати трибуну, з якої її можна висловити.

На Заході проти журналістів подається дуже багато позовів з приводу того, що вони написали, і значна частина цих позовів виграється. Якщо, наприклад, якусь політичну тему готують у агенції Reuters, вони користуються як мінімум чотирма джерелами інформації з різних точок зору. І, обгрунтовуючи інформацію перед редактором, думають про те, щоб, не дай Боже, не написати чогось неправдивого, що може стати приводом притягнення до суду. Видання виплачують великі гроші по позовам. Я думаю, дуже великим стимулом до того,щоб журналісти писали правду, могла б стати така судова практика. Журналіст, який набрехав чи щось перекрутив, має відповідати.
Крім того, журналісти повинні оцінювати суспільну важливість тієї інформації, яку вони збираються давати. У деяких випадках її треба подавати за будь-що, а потім уже думати, чи доведеться судитися через її оприлюднення. Треба дивитися по ситуації.                            

У процесі роботи помітила цікаву річ: ті, хто приходить працювати, відучившись після школи десь на журналістському факультеті, мають трохи змінену свідомість, яка заважає молодим людям знайти себе надалі у журналістиці. Чомусь їх не тому там вчать, важко зі них ліпити щось. А хто вже відпрацював деякий час, а потім з якихось причин хоче отримати диплома журналіста - тим це не заважає, зовсім навпаки - дозволяє знайти щось нове.

Засилля чорнухи - це страшне. Але ЗМІ роблять у першу чергу те, що будуть дивитися та читати. Хоча тенденція, коли ми слідуємо за смаками глядачів, іноді засмучує. Люди кажуть: "У нас таке страшне в газетах пишуть". Але ж вони не читають іншого! У таке будуть хіба що оселедця завертати. З іншого боку, робити передачу, під час якої вимикають телевізор, вкрай неприємно. А потім ці ж люди розповідають, що їм не вистачає добрих позитивних сюжетів!
Я вважаю, ця любов до крові не від хорошого життя. Це заспокоює людей, вони думають: "Як би мені важко не було, а там в телевізорі комусь іще гірше". Людям треба поохати, отримати викид адреналіну. Не хотілося б думати, що українці - якісь збоченці. Але просто про архітектуру, історію, культуру дивитися вони не будуть. Треба зробити хоча б якийсь вражаючий сюжет: пенсіонер у дев’яносто дев’ять років стрибнув із парашутом абощо.

Телевізор - це засіб для широких мас населення. Та частина публіки, що думає самостійно, читає, хоче розумних новин, більш інтелектуальна - знаходить для себе інформацію у інтернет, а не чекає, поки їм розкажуть у телевізорі.

Лікар давав клятву Гіппократа, і має лікувати навіть бомжа, якщо той потрапить до нього у палату. Теж саме і у нас. Ми не робимо лише те, що хочемо самі. Я ні краплинки задоволення не отримую від того, що ми робимо сюжети про якісь трагедії. Адже все це лягає на мої плечі, я маю пропустити події через себе. Але у кожній трагедії я намагаюся знайти соціальне значення і подати його поміж рядків або прямою мовою. Щоб кожен міг подумати над ним і винести щось для себе.

Журналісти не можуть гладити владу по шерсті. У Чернігові мене дуже сильно лають за спиною. Знайомі мені потім розповідають різні історії про ображених місцевих можновладців. Я не з усіма у хороших відносинах. Але, якщо чесно, якщо на мене ображаються, це показник того, що я добре працюю.

В Україні журналісти можуть собі дозволити більше, аніж деінде. Журналістика у нас більш розкута. Колега із Reuters розповідав такий приклад. Якби до них принесли компромат на якусь із політичних партій, навряд чи його стали б друкувати, тому що він стосується тільки однієї політичної сили. Це неетично. Це було б надруковано, якби компромат був про всі політичні сили. У нас би надрукували компромат, не враховуючи те, що підсунула його партія-конкурент.

Я однозначно підтримую вступ України до Європейського Союзу. Хочеться жити за правилами. І там є корупція та несправедливість, ніхто ще не створив ідеального світу. Але у Європі, принаймні, є, правила. Мені подобається, як там живуть люди. А тут іноді просто хочеться емігрувати, виїхати з країни, де існує така кричуща несправедливість, як у нас. У мене є кілька матеріалів, які я веду довгий час і вони для мене принципово важливі. Наприклад - справа "ніжинських робінгудів". За побиття наркоторгівців ці хлопці вже достатньо відсиділи. Ну що там, хуліганство, самоуправство? Але не можуть наркоторгівці ходити на волі і давати проти цих хлопців свідчення! І скільки я цю тему веду, стільки цей момент примушує мене думати про те, щоб виїхати з країни. Адже опинитися на їх місці у клітці може будь-хто із нас, і це дуже страшно.
У тому, що люди виходять на майдани висловлювати свої переконання, однозначно є сенс. Якщо у людини болить душа, як їм ще сказати свою думку? Виходити на вулицю - це їх право. Мовчки спостерігаючи, добитися нічого не можна.

Російські телеканали подивившись, можна просто поїхати дахом. Останній раз роблячи це, я тупала ногами, плескала руками і мало не билася об стіну. Я шокована тим, як вони показують Україну. Який би сюжет не показували, з чим він би не був пов’язаний, обов’язково буде проведена паралель із Україною або Америкою, і ми там будемо в такому світлі... Кисельову, мабуть, дали нові вказівки, зараз він говорить по-іншому, можна дивитися. Настрій Кремля чітко видно у їхніх новинах.

Якщо до мене потрапляє важлива інформація і я розумію: зараз я втручуся, оприлюдню її і зможу змінити ситуацію, допомогти людині, іноді виникає відчуття великої журналістської місії. У поточній роботі, серед інших історій, це відчуття зникає. Але ось з’являється чергова історія, коли ти і тільки ти можеш допомогти людині. І це відчуття приходить знову, і ти не думаєш ні про гроші, ні про затрати часу, просто працюєш без обіду і сну, зранку до вечора. Ти журналіст і належиш своїй країні, своєму регіону. Навіть якщо страждаєш від цього.

Журналістика - альтруїстична професія. Справжніми журналістами можуть бути люди молоді, без сім’ї, яким немає чого втрачати і нічого боятися. Мої життєві цінності змінилися після народження дитини. До народження Саші я могла зірватися у будь-яку мить і поїхати кудись на завдання не вагаючись. А зараз я думаю про те, що залишаю свою родину, щоб їхати допомагати чужій, і як я і моя дитина себе почуває - нікого не цікавить. Я часто почуваюся винною через те, що сину не вистачає моєї уваги. Та і я сама дуже сильно потребую його присутності. Мені уже є за кого переживати і заради кого жити.

Боюся уявити, що могло б коїтися у нашій країні без журналістів. Адже для багатьох людей журналісти - це остання надія. До нас приходять із думкою: "Якщо не ви - то ніхто". І щоб любити цю професію, треба мати бажання займатися таким, мати відповідний характер. І розуміти, що журналістикою важко заробляти на життя. Багатіїв серед нас немає.

Основні принципи моєї роботи такі:
Поки працюю журналістом - ніколи не буду членом ніякої політичної партії чи відповідної громадської організації. Це питання етики.
У кожній ситуації вислухаю дві, три, чотири, максимальну кількість задіяних сторін.
Максимально намагаюся не нашкодити своїм матеріалом.

Де б я не працювала - любила свою роботу. І на "1+1" мені дуже комфортно. Навіть не хочу думати про те, що б я робила у іншому місці. Покинути свою професію я змогла б хіба що у крайньому випадку заради своєї дитини.

Богдан Гуляй

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.