• Брухт ДальнобойСервис
Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » Видавець Микола Лисенко – сходинки до успіху


Видавець Микола Лисенко – сходинки до успіху

 

Мої стовпи - улюблена справа, сім’я, мій коллектив. З роками з’явилася деяка принциповість... Навіть, якщо щось не виходить, спіткають невдачі, я це сприймаю як урок, просто в бізнесі - цей урок, як правило, не безкоштовний, а іноді навіть дуже «коштовний».

Микола Лисенко.



Декілька місяців ми співпрацювали з відомим видавцем у Ніжині й не тільки Миколою Михайловичем Лисенком. Видавництво готувало до друку мою історичну книгу «Ніжинські земські лікарі та їхні нащадки. До 155-річчя Ніжинської земської лікарні», яку профінансувала Ніжинська міська рада в рамках проєкту «Громадський бюджет», де я перемогла в конкурсі серед малих проєктів 2021 року.

Було цікаво спостерігати за процесом, спілкуватися з працівниками видавництва - вони мені дуже допомогли. Особливо приємною людиною виявився директор видавництва Микола Лисенко - розумний, ерудований, цікавий співрозмовник, професіонал своєї справи, шанований у колективі й у Ніжині керівник, член ради підприємців міста, у якого про все є своя виважена думка.

На презентації моєї книги Микола Лисенко сказав, що він пишається всіми своїми виданнями, але особливо тими, які пов’язані з нашим містом та його історією. Через невеликий проміжок часу ми зустрілися у видавництві й обговорили видання наступної книги.

- Дивлюся - у Вас лежать нові видання...

- Видання весь час нові. Нам не можна зупинятися, якщо зупинимося, то видавництву будуть непереливки.

- Ну, так, - Ви ж самі себе забезпечуєте.

- Я якось підрахував, що день простою видавництва коштує нам приблизно 6 тисяч гривень. Видавнича справа в Україні зараз не є дуже прибутковою діяльністю, але ми стараємося і сподіваємося, що все буде добре.

- Миколо Михайловичу, а як Ви потрапили на цю роботу? Маєте спеціальну освіту?

- Спеціальної освіти я не маю і можна сказати, що у видавничу справу я потрапив випадково. Я закінчив фізико-математичний факультет Ніжинського педінституту в 1996-му році. Тоді ще розподіляли на роботу. Мені випадало їхати вчителем фізики й математики в село на Бахмаччині. Вчився я добре і проректор з наукової роботи поставив мені умову: якщо я здам всі чотири державні екзамени на «5», а це - математика, фізика, методика математики і методика фізики з педагогікою та психологією, то мене залишать працювати на кафедрі фізики. Ректором тоді був Василь Павлович Яковець, він спеціально приходив на екамени, щоб послухати мої відповіді.

На останній екзамен з фізики приїхав відомий професор з Київського інституту напівпровідників. Фізику я теж здав на «5». Після екзамену вийшли перекурити на східці, а він і питає: «А ви б не хотіли в наш інститут напівпровідників в аспірантуру і працювати по темі тонких плівок?» Пропозиція була цікавою, але принциповість взяла верх і я відповів, що мені тут у Ніжині, у ВУЗі запропонували роботу і я вже погодився.

Залишили мене у лабораторії фізики напівпровідників. А тоді такі часи були, що людей навпаки звільняли і, думаю, мені пощастило. - М.М. Лисенко продовжує пригадувати про свої перші кроки, перші сходинки до професії.

Проректором з наукової роботи був Микола Григорович В'ялий. Він же був і керівником лабораторії. Якось дав мені завдання - набрати методичку на комп'ютері. Текстових редакторів та програм для верстки, таких як зараз, тоді не було як не було і вибору шрифтів. Я її зробив у вигляді книжечки, надрукував по дві сторінки на аркуш, перегорнув, зшив скобами, які витягнув зі старого зошита. І Миколі Григоровичу сподобалося. Він надихнувся, що ми ж зможемо для студентів робити методичну літературу таким чином. Я пропрацював в лабораторії десь чотири чи п'ять місяців й у 1997-му році в інституті з'явився новий підрозділ - редакційний відділ, який складався з начальника і з мене. Начальником був Олег Петрович Никоненко. Він був науковцем до глибини мізків.

- А як називалася Ваша посада?

- Оператор комп'ютерного набору. Ми почали робити ці книжечки. Десь через рік інституту подарували різограф з фонду Малиновського. Цей фонд тоді подарував 25 різографів вищим навчальним закладам України, щоб друкували методичні матеріали для студентів. Він допомагав розвитку освіти України. На той час це була техніка на грані фантастики. Почали набирати людей у редакційно-видавничий центр - так тоді перейменували редакційний відділ. Через рік, чи два Олег Петрович перейшов повністю на науково-викладацьку роботу, а я став завідувачем редакційно-видавничого центру.

- Це ж дуже відповідально, як Ви справлялися?

- Почав вивчати все, що пов'язане з видавничою справою. Ми почали розвиватися, мені було цікаво, як це - зробити книгу? Їздив по різних видавництвах, вивчав їх роботу. Часто бував у Ніжинському видавництві «Аспект-Поліграф». Це Ніжинське видавництво було відоме на всю країну. В Київ їздив, в університет Шевченка, в Києво-Могилянську академію. Було дуже велике видавництво Інтертехнодрук, якого зараз вже немає. Я дивився на всю цю техніку і мені так хотілося, щоб в нашому університеті теж було своє видавництво, а не маленький відділ з 4-х чоловік! З цією ідеєю я пішов до першого проректора Петра Макаровича Никоненка, а він підтримав, каже: «Хороша ідея, давай сходимо до ректора».

Ректору ідея теж сподобалася і я отримав зелене світло на створення видавництва. А це збір документів, реєстація в Держкомінформ, в Книжковій палаті України, потрібно було розробити Положення про видавництво університету.. Почали все робити потихеньку. Було багато відряджень. Бо тоді ж не було, як зараз: електронна пошта, Вайбер - треба було скрізь їздити. Дізнавався, які документи треба. Дуже велика дяка П. М. Нико-ненку, бо він і сам тоді пройнявся ідеєю створення видавництва в університеті і мені дуже допоміг.



І ми зробили видавництво! Можливо, і егоїзм деякий був у мене, бо я ж сподівався отримати посаду директора видавництва, яку і отримав. Але ж видавництво - це й інший статус, інші можливості, державна реєстрація як видавця. Ми почали серйозно ставитися до книжок, виписали всю необхідну літературу з державних стандартів.

Це були 2000-2001 роки. І от що цікаво. Видавництва по Україні скрізь закривалися, бо були нерентабельні. Людей скорочували. Часи були важкі. Але ми тоді, дякуючи ректору Василю Павловичу Яковцю, розширювалися, набрали людей, штат став більше - 10 чоловік. З'явилися посади літературного редактора, коректора. Купили хороше обладнання - термоклейову машину, ще один різограф А-3 формату, щоб можна було і великі книжки друкувати, не тільки методички.

- А коли Ви отримали окреме приміщення в гуртожитку по Воздвиженській?

- В гуртожиток переїхали десь у 2008 році. А до тих пір ми були розкидані скрізь. В новому корпусі - на 2-му поверсі був редакційний відділ, де редактори та верстальники знаходилися. На 3 поверсі нового корпусу у великому кабінеті стояли різографи, у старому корпусі була лабораторія офсетного друку. Я ж давно мав ідею зібрати всіх в одному приміщенні, щоб усім було зручно - і працівникам і замовникам. Але тоді окреме приміщення було проблематично виділити. Коли ж поменшало студентів, з'явилася можливість виділити 2 блоки в 9-поверховому гуртожитку з окремим входом, з підведеною водою, що дуже необхідно у видавничій справі. От зараз мої робітниці по 10-20 разів на день миють руки, бо ж до паперу з брудними руками не можна, це, як у хірургії... Тоді вже стало цікавіше, почали книги в твердих палітурках робити. Все просувалося добре.

- Просувалося-просувалося, але ж Ви залишили свою, можна сказати, виплекану дитину і перейшли на «вільні хліби». Чи не жалкуєте?

- Можливо... Але ж я завжди був людиною амбітною, а в бюджетній організації, яка б вона не була хорошою, яке б керівництво не було хорошим, як би воно не допомагало, але є певна межа, вище якої стрибнути не можна. Це й фінансові можливості, і можливості оперативно виконувати свою роботу, оперативно виписати рахунки, оперативно оплатити матеріали, оперативно їх доставити. Такої можливості не було. Тут, наприклад, треба терміново видати тираж, а паперу немає. Для того, щоб оплатили папір, треба тижнів два. Поки випишуться рахунки, поки затвердяться, поки в казначействі зареєструються, пройде час і людям вже той тираж не потрібний. Фінансові можливості це також проблемна тема. У вищому навчальному закладі завжди знайдуться місця, де гроші потрібніші, ніж на видання дуже якісної і серйозної повнокольорової книги, бо для студентів потрібні методичні навчальні матеріали для забезпечення їх навчального процесу. І я це розумію. Друкування солідних і серйозних видань ніколи не стояли першочерговими завданнями видавництва університету.

Якщо на якийсь захід потрібні були презентаційні видання раз на рік, то вони просто замовлялися в інших видавництвах. Тож просто такої необхідності не було.

А мені ж то хотілося більшого! Я ж то дивився, які книги випускають інші видавництва! І я до цього прагнув. І я просто не бачив іншого виходу, як відкрити своє видавництво, де б все залежало тільки від мене. Не від бюджету, не від кошторису, не від інертності бухгалтерії і самої бюджетної системи, а від мене.

Це був 2005 рік, коли я вже зареєструвався приватним підприємцем. Орендував невеличке приміщення біля Ощадного банку. Спочатку допомагала дружина Людмила, вона тоді звільнилася з університету з посади завідувачки редакційного відділу видавництва і повністю перейшла в наше новостворене видавництво.

- У Людмили Іллівни спеціальна освіта?

- Вона закінчила наш університет, природничий факультет і спеціальні курси з видавничої справи. Ну а я вчився сам. Багато читав, їздив на виставки, видивлявся все, як і що. Багато в чому допоміг Володимир Григорович Дорошенко, власник і директор «Аспект-Поліграфу».

- У Вашого видавництва було ще й інше приміщення?

- Наступне наше приміщення було на Шевчека 22, де зараз агротехнічний коледж, це вже було більше приміщення. Ми купили поліграфічне обладнання на фірмі «Гідромакс». Вони для своєї продукції друкували те, що їм було потрібно і брали деякі замовлення. Це у них був побічний бізнес. В 20072008-му роках вони побачили, що це їм не вигідно, вирішили продати обладнання й звільнити людей.

Мені запропонували викупити в них техніку одному з перших, бо ми вже тоді співпрацювали. У них була нова японська офсетна машина «Ріобі», куплена в 2007-му році, яка давала якісний кольоровий друк. Текстові блоки книжок ми робили самі, а кольорові обкладинки замовляли в них. І треба було купувати все разом, бо воно добре працює, коли все в комплексі.

Цікавий момент - директор поставив тоді таку, як на мене, дуже порядну умову: «Я можу почекати гроші, можу тобі дати безвідсотковий кредит на цю техніку, якщо ти забереш на роботу працівників, які працювали у видавництві». Я тоді погодився, бо потрібні ж і спеціалісти, які вміють працювати на цій техніці. А вони всі виявилися професіоналами своєї справи і працюють у нас і досі.

Одна з найбільших цінностей в нашій видавничій справі - це наші спеціалісти, яких я дуже поважаю. З багатьма ми спілкуємося як друзі. Нас всього 8 працівників, але ми умудряємося зробити близько 220-ти видань на рік. Практично кожного робочого дня у нас виходить якийсь тираж.

- А як щодо конкуренції?

- Конкуренція вона є і буде. І можливо це добре. Зараз ми не можемо конкурувати з величезними видавництвами, які мають великі потужності коли мова йде про великі тиражі 3, 5 чи більше тисяч примірників. Але й вони не можуть конкурувати з нами при невеликих тиражах - до 1000 примірників. У нас обладнання простіше, і хоч не має тієї швидкості та ми намагаємося її постійно оновлювати і слідкувати за якістю. Та й для Ніжина немає необхідності працювати з великими тиражами.

-То немає й сенсу розширюватися?

- Останнім часом думаю, що треба таки розширюватися. Можливо, власне приміщення потрібне і трохи більше. У цьому році деяке обладнання купили, на наступний рік також плануємо купити більш нове, більш швидкісне.

У нас у видавництві є одна проблема. Поділюся секретом.

Я з самого початку ставив перед собою дві задачі:

1. Ніколи не підвести замовника. Бо ми обіцяємо замовнику терміни, і виконуємо їх.

2. Ніколи не повинна страждати якість. Книжка повинна бути якісна.

Чому тут проблема? Тому що якість книги впливає на її ціну. Зараз дуже багато витратних матеріалів китайських, українських, які неякісні. Є, наприклад фарба, яка відразу після друку начебто й чорна, а через 2-3 роки букви посіріли і їх вже й читати важко. Є клей, який коштує втричі дешевше, ніж німецький (яким ми користуємося), але він неякісний - тільки розгорнули книжку, а вона відразу розпадається. Те ж саме і з іншими витратними матеріалами.

Ми ж працюємо тільки з виробниками, які надають екологічні сертифікати та сертифікати якості. «ЮНАЙТЕД ФОРЕСТ» - це одна з найбільших компаній України, яка сама поставляє паперову продукцію. Ми тільки в них купуємо папір. Не купуємо дешеві матеріали. Звичайно, це впливає на ціну книжки. З одного боку ми ж не можемо працювати в собівартість. Ми повинні заробляти гроші й для розвитку і для оплати праці працівників. Мені хочеться, щоб їх зарплата була достойною. Але для цього потрібно розвиватися, розширюватися.

- І які ж у Вас плани? Які перспективи?

- Ми вже закупили нову цифрову техніку. Вона дає якісний кольоровий друк, На ній виходять дуже якісні кольорові книжки.

- А моя книжка про лікарів?... Вона на чому виготовлялася, цікаво?

- І Ваша робилася на цій машині. Якби ми друкували офсетним способом, це було б у півтора рази дорожче і в два рази довше.

Наше гоніння за якістю є і нашим плюсом і нашим недоліком. З одного боку людям подобається у нас друкуватися, а з іншого - збільшує ціну продукції.

- А пам'ятаєте, Миколо Михайловичу, свою справжню першу книжку? Не методичку в університеті?

- Це книга з історії, автор - Іван Патриляк. Зараз він уже доктор наук, профессор Київського університету Шевченка.

Запам'яталася його друга книга у співавторстві: Патриляк і Боровик - Україна в роки другої світової війни. Видавалася вона через Український інститут національної пам'яті, вони фінансували. У мене залишився сигнальний екземпляр, де рукою автора внесені правки. Та й тираж чималий був - 1,5 тисячі.

- Давайте повернемося до років в університеті. Можна сказати, що «відкрив» Вас свого часу М.Г. В'ялий?

- Так. З нього все почалося. Це він і «змушував» мене їздити на виставки книжкові, на виставки поліграфічного обладнання, роздивлятися, що й до чого. Я був вражений його зв'язками. Приїжджаєш у міністерство і говориш, що ти від В'ялого Миколи Григоровича, то відкривалися всі двері...

- А Ви родом з Ніжина?

- Ні.

- А як Ви в Ніжин потрапили?

- Народився в Бахмачі, закінчив школу №4, математичний клас. Ставив перед собою мету потрапити на механіко-математичний факультет

Київського університету. Конкурс був 18 чоловік на місце. Написав письмовий екзамен з математики начебто все й правильно, але отримав «3». Моїм учителем математики був Андрій Вікторович Шепель - Заслужений вчитель України, він порадив вступати до Ніжина на фізико-математичний факультет. Тоді фізмат в НДПІ був одним з найсильніших подібних факультетів в Україні. До речі - М.Г В'ялий і приймав у мене вступний екзамен з фізики.

- Де в Бахмачі працювали Ваші батьки?

- Батько був директором будинку культури. А пізніше - музичним керівником у дитячому садочку. На багатьох інструментах грає, і на фортепіано, і на баяні, і на акордеоні. У дитячому садку акомпанував на баяні. Мама працювала вчителькою, вела кілька предметів, одночасно була бібліотекаркою, була ще й піонервожатою, згодом також перейшла до дитячого садочка, працювала вихователькою.

- Чи велика була Ваша сім'я? Маєте братів, сестер?

- Маю брата й сестру. Сестра Наталія працює зі мною, верстає книжки. Вона мама трьох дітей. А брат Олександр в Харкові -працює будівельником, має доньку.

У нас з дружиною одна донька Юлія, працює в Києві в League Design Agency. Вона керівник проєктів. Займається просуванням бренду компаній.

- Де зараз живуть Ваші батьки? Залишилися в Бахмачі?

- Батьки живуть недалеко, у смт Мала Дівиця під Прилуками. Траса хороша, часто їздимо до них, часто говоримо по телефону. Вже підходять роки, коли з батьками треба часто спілкуватися.

- Дитинство запам'яталося? Щасливе було? Що пам'ятаєте? Чи були у Вас дитячі прізвиська?

- Дитинство завжди щасливе! А прізвисько ... Та звичайно ж було! Лис Микита! Як прочитали у 1-му чи 2-му класі казку «Лис Микита». І так до 9 класу і був Лисом, Лисом Микитою, Хитрим Лисом.

- Де живете у Ніжині? У квартирі, чи у приватному секторі?

- Увесь час хотів побудувати свій будинок за власним проєктом. І як тільки з'явилася така можливість, я його побудував.

- То у Вас є і грядочки, і квіточки, і сад? А живність теж є?

- Я коли обирав ділянку, то хотів подалі від центру, бо ж автомобіль є.

Тож і побудував дім за своїм проєктом. Там і коти і пес, і навіть кури є. Чисте повітря. Поруч живуть сороки. І вони щоранку прилітають до мого собаки. Він лягає, витягує лапи, а сорока - туди-сюди ходить, щось йому стрекоче-розповідає. Спілкуються! Зараз вони і в місті з'явилися, а тоді тільки на околиці жили, бо вони мешкають виключно в чистій місцевості. Тоді, коли вибухнув Чорнобиль, їх дуже мало було, років 20 майже не зустрічалися.

- Тож, Ваше життя - не тільки улюблена робота, а ще й улюблений власний будинок. А яке Ваше улюблене хобі?

- Воно увесь час змінюється. Коли вчився в школі, дуже любив малювати. Ще й танцями народними займався. Трохи спортом займався в шкільні роки, кікбоксингом, вчили себе стримувати - не тільки битися. Пізніше захопився фото. Коли донька народилася, я її почав фотографувати. Був перший фотоаппарат «Смена», Потім «Фед-4-В», у брата позичав «Зеніт».

Одружився рано, після третього курсу, через рік народилася донька. От з її народженням і з'явився фотоапарат - нове хобі. Але вже потрібно було думати і про заробітки для сім'ї. Купував-продавав, було багато поїздок з картоплею, ніжинськими огірками та сардельками, творогом з базару - якось викручувалися.

А ще одне із моїх захоплень -акваріуми. Вдома маю три великих і один на роботі.

- На телевізор вистачає часу? Чи надаєте перевагу Інтернету?

- Іноді й фільми дивлюсь, люблю футбол і бокс.

- Я знаю з 2014 року Ви були волонтером. У Вас і медаль є.

- Можливо Ви досить гучно так говорите «волонтером». Сам я у район бойових дій не їздив. Ми туди просто передавали те, що було необхідно. А почалося все з Революції гідності. Ми всі розуміли, що потрібна була допомога. У мене є друкар і просто чудова людина Віктор Ницюк. Йдемо з ним в аптеку, купляємо те, що потрібно, ті медичні матеріали, які нам скажуть. Беремо чорні пакети, наповнюємо. Відвозимо у Всіхсвятську церкву. У цьому храмі був пункт прийому. Там працює отець Сергій, він возив на передову. На майдан ще раніше наші дівчата приносили баночки-закатки. А на передову - медичні матеріали.

Кілька разів до нас зверталися за допомогою для поранених бійців - допомагали грошима для операцій.

Допомагали нашим Ніжинським військовим частинам, зокрема - інженерній базі головного управління - в/ч А-3160. Тоді, в 2014 році, не було грошей в державному бюджеті, і на армію також не було. Війна, грошей в країні немає, а для військових потрібно було оформляти документацію. з цієї в/ч ротаціями їздять, займаються розміновуваннями, інженерними спорудами, вони постійно їздять на Донбас. Це все треба оформляти документально. А грошей на ці документи не було. Тому ми безкоштовно друкували їм бланки, супруводжувальні документи, особові справи військових, бланки на обладнання, на озброєння, та інше. Потрібно було допомагати, бо ми всі розуміли, що від армії залежить наша безпека.

Я був підприємцем, я розумів, що я тут, на місці, буду більш корисний, ніж там, ми ж своїми податками забезпечували державу. Чим ми змогли, тим і допомогли.

- Правильно. Така допомога також називається волотерством - це один з його видів, один з напрямків. Тому Вас нагородили медаллю «За гідність та патріотизм». А коли це було?



- Прийшли сюди, прямо у видавництво три підполковники і вручили мені медаль. Це відбулося в 2016 році. Та про це майже ніхто й не знає. Я вважаю, що коли людина допомагає, то це не треба афішувати. Бо тоді це вже не допомога а піар.

- Та воно то так. Хтось фотографується щодня, піариться, а про когось ніхто за 5 років і не чув, що він був волонтером і нагороджений вагомою медаллю. Яка мудра думка прийшла до Вас, Миколо Михайловичу, з роками і дає Вам наснагу? Що Вас підтримує у цьому непростому житті?

- Я зрозумів, що я - оптиміст по життю. Мої стовпи - улюблена справа, сім'я, мій коллектив. З роками з'явилася деяка принциповість. Навіть, якщо щось не виходить, спіткають невдачі, я це сприймаю як урок, просто в бізнесі - цей урок, як правило, не безкоштовний, а іноді навіть дуже «коштовний».

Мені сподобалося, як Юрій Кушнєров - відомий блогер, за фахом - маркетолог написав на своєму сайті ще років десять тому, що успіх людини можна порівняти з айсбергом. На верхівці айсбергу всі бачать Успіх. Але чотири п'ятих айсберга - під водою, ніхто не бачить, як той Успіх прийшов.

Всі бачать як ти одягнений, як живеш, який в тебе будинок, яке в тебе авто. Але 7-денний робочий тиждень, 16-годинний робочий день, твої переживання, невдачі, безсонні ночі - це все - під водою. Ну от приклад - наближається вихід тиражу, і тут раптом ламається машина! Ти сидиш і всю ніч читаєш, шукаєш в Інтернеті як її відремонтувати і сам ремонтуєш. І я б з радістю запросив майстра-інженера. Але їх у Ніжині немає! А з Києва вони сюди не хочуть їхати, бо й там роботи вистачає. і тому сам якось вирішуєш цю проблему.

- Миколо Михайловичу, в нашій бесіді якого мого питання для Вас не вистачило?

- Мабуть, я хотів би більше сказати про колектив. Я - директор, Людмила Іллівна - заступник, чудовий спеціаліст з дизайну. Наталія Парецька - верстальник, коректор, літературний редактор. Чудово справляється з цим. Я бачив багато коректорів і редакторів, які мали вчені ступені, але Наталія, хоч і не кандидат наук, але свою роботу виконує не гірше. Наталія Лисенко - верстальниця, хороший спеціаліст, все аж горить в її руках в хорошому сенсі. Є у нас два професійні друкарі - Валерій Чиж, який займається офсетним друком і Віктор Ницюк, який друкує на ризографах. Крім того, ці хлопці працюють і на інших машинах, можна сказати - спеціалісти широкого профілю. Ірина Не-клонська й Ольга Євтушенко роблять підбір книжок, проклеювання, працюють з твердими палітурками - формують книгу.

Це люди, завдяки яким чітко працює механізм нашого видавництва й воно має успіх і авторитет. Головне таких людей знайти і сформувати їх у справжню сім'ю. Коли це вдається і ти оточуєш себе хорошими спеціалістами, то й справа просувається добре.

- А хто Ваші найяскравіші замовники, Миколо Михайловичу?

- Їх багато. Консерваторія імені П.І. Чайковського, Інститут проблем сучасного мистецтва, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кура-са, Київський національний університет імені ТГ Шевченка, Національна кадемія державного управління при Призидентові України, Інститут ветеринарної медицини, Інститут української археографії та джерелознавства імені М.С. Грушевського, НДУ імені Миколи Гоголя, Ніжинський аграрний інститут, Національна академія педагогічних наук України та цілий ряд яскравих особистостей-авторів.

На завершення нашої бесіди хочу сказати, що видавнича справа, це не просто бізнес, це ще й певна соціальна функція і певна місія збереження культурного потенціалу України. Це і дуже чіткий технологічно і одночасно творчий процес. Зацікавлює, інтригує, змушує думати і креа-тивити. Хочеться працювати далі і далі, видати ще не одну гарну книгу про Ніжин і не тільки. Хочеться просто робити цікаву справу, яка до душі. Це і хобі, і робота. Щаслива та людина, яка за хобі має роботу. І я щасливий тим, що ранком із задоволенням їду на роботу, а ввечері з радістю повертаюсь додому.

Джерело: Ніжинська міська газета «Вісті» №41 (1367) від 22 жовтня 2021, Людмила Єрмова, Валерій Кичко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: видавництво, Лисенко, книги, інтерв'ю, Ніжин

Добавить в:
 
 


Центр Комплект