16-річний солдат

Якову Тарасенку нерідко і сьогодні сниться війна. Спогади про війну щоразу крають серце та ніяк не хочуть залишати у спокої людину, яка вже прожила 87 років, і жоден з них не був легким.

Народився Яків Степанович у часи, коли більшість сільського люду жила за межею бідності.
— Коли у 1933-му забрали батька, стало ще гірше, — пригадує ветеран. — Мама, хоча і гнула спину в колгоспі від ранку до ночі, все одно трьох дітей прогодувати не могла. Старший брат подався на заробітки. Меншу 5-річну сестричку забрали в сусідній хутір дивитися за немовлям за тарілку супу. А я збирав листя, траву, тим і харчувався. До школи майже не ходив, бо не було що взути і вдягти. Словом, ріс, як дитина ворога народу, і перестав нею бути тільки тоді, коли почалася Велика Вітчизняна. Вже після розпаду СРСР я намагався відшукати хоча б могилу батька — марно. З архіву відповіли, що в жодних документах ім’я Степана Тарасенка не значиться.

Втікач

Німці прийшли на рідну Сумщину у вересні 1941-го, коли Якову було 14. А в 1943-му стали забирати молодь на роботи в Німеччину.
— Забрали і мене, — розповідає він. — Я вирішив, що за першої нагоди втечу. Невдовзі така можливість випала. Потяг пригальмував, і я вистрибнув у відчинене вікно. Повернувся додому. Та буквально за кілька годин до хати постукали поліцаї. «Збирайся! — сказав один з них. — Ступиш хоча б крок у бік, пристрелю!» З’ясувалося, хтось доніс про моє повернення. Мене відвезли до в’язниці, там я провів кілька днів. Потім мене і таких же втікачів, як я, повезли до конотопського концтабору. Нам пощастило: наша армія почала наступати, тож німцям було не до нас. Усіх просто похапцем «затрамбували» у вагони, ми могли лишень стояти, щільно притулившись один до одного. Я знову вирішив тікати. Щоправда, вже не сам, а з односельцем. Вдалося вистрибнути під Бахмачем. Ось тільки вдача того дня була не на боці мого товариша. Власовець, як і багато його «колег» із армії Власова, вірою і правдою служив окупантам і застрелив його. А я знову повернувся додому. У селі вже стояли червоноармійці.

З допиту — на фронт

Та радів хлопець свободі недовго, бо вже наступного дня його викликали у сільраду на допит. Якась «добра» людина донесла, що він був у німецькому полоні, тож, напевно, співпрацював із німцями. Якова тоді ніхто не бив, тільки сказали, що провину він має спокутувати кров’ю, і відправили під Київ, де тоді вже точилися бої.
— Таких як я, шістнадцятирічних, було багато, — каже ветеран. — Один воєначальник, коли побачив, кого йому прислали, тільки за голову взявся і відправив нас додому. Воювати все ж таки довелося пізніше. Бо тільки я повернувся додому, мене знову забрали до армії. Цього разу я «промарширував» майже всю Україну, воював у Польщі, дійшов до Берліна. Кілька разів міг загинути, та щоразу смерть мене оминала. Першого разу в Польщі.
Якось мені наказали піти на кухню й принести обід, хоча чергував того дня інший. Наказ є наказом. Дивлюся: кухні вже немає, чергових по кухні теж, а кухаря можна тільки за формою вгадати. Снаряд влучив у кухню. Я назад до своїх, щоб повідомити, а наших немає… Загинули всі, і той солдат, за якого я ходив на кухню, також. Кілька чоловік залишилося, і я серед них. Врятував мене наказ!
Ще раз запах смерті Яків Степанович відчув під Лодзю. «Того дня наша армія прорвала оборону. Поляки зустрічали нас із обіймами, зі сльозами радості на очах», — пригадує він. Тож коли червоноармійці попросилися переночувати, ніяких проблем не виникло. Їх нагодували й поклали спати біля печі.
— У тій родині була маленька дівчинка і мій одноліток, він спав на печі. І тільки-но ми задрімали, як фашисти знову почали стріляти. Командир наказав: «Підйом, усі — на поле бою!» Хлопці повискакували, а я ніяк онучу не міг обмотати, тож трохи затримався. І якось так вийшло, що ми з тим хлопцем майже одночасно підбігли до дверей, і він неначе затулив мене собою. Саме в цей момент куля влучила в нього. Вибіг я надвір, а наших і слід прохолов. Німці наступають. Я до лісу, а там чоловік вісім німецьких солдат. Ну, думаю, вб’ють. Що робити? Наставив на них автомат, наказую здатися. Дивно, але вони не чинили опору, покидали зброю й підняли руки вгору. Наших я знайшов тільки вранці, їм і здав полонених.

Посмішка

— Ми пішли углиб Польщі. В якийсь момент невідомо звідки посунуло багато танків. Дівчину, санінструктора, вбило відразу. А ми йдемо вперед. Відступати не можна — за нами Україна! І коли танки почали нас давити, я побіг у ліс. Пробіг кілометрів зо два, бачу кювет. Щоб врятуватися, кинувся туди. І в цю мить відчув страшенний удар. А потім — темрява. Коли розплющив очі, сонце стояло вже високо. Повернув голову вбік, бачу — лежить солдат і усміхається мені. Потім, коли очунявся від удару, побачив, що він мертвий. А мене тоді контузило.
Пригадує Яків Тарасенко й інший випадок, коли вони у Польщі підійшли до якоїсь залізничної станції. Там німці покидали свої поїзди:
— Ми здивувалися: одна цистерна була вщерть заповнена спиртом. Німці просто вирішили, що росіяни п’яниці й обов’язково нап’ються, знайшовши такий «подарунок», і тоді вони нас усіх повбивають. Ніхто не пив. Цього «троянського коня» виявив один командир, відрапортував куди слід, і цей потяг швиденько звідти відігнали.

Перемога

У Берлін сержант Яків Степанович дійшов 1 травня 1945 року.
— Нас підняли о 4-й ранку і сказали, що будемо брати полонених. Розставили метрів за 100 один від одного, бо з усієї роти чоловік 40 залишилося. Я заліз на перевернутий трамвай, щоб краще видно було. Німці йшли по четверо, кінця і краю тим колонам не видно було. Ми звільнилися тільки о 4-й дня. А ввечері нас відправили до Чехословаччини роззброювати бандитське формування. Не дійшли кілометрів 50, коли стало відомо, що його вже розгромили.


Яків Степанович Тарасенко із дружиною Інною Митрофанівною під час святкування Дня Перемоги

60 років щастя

Після війни Яків Степанович став дивізійним розвідником і залишився служити в Німеччині — виявляв і знешкоджував провокаторів та диверсантів. Додому повернувся через довгих сім років. Хотів навчатися, та у відповідь лише чув, що повинен працювати в колгоспі трактористом.
— Тоді я вдався до хитрощів — поїхав до Ромен і попросив директора одного з технікумів, також фронтовика, взяти мене на навчання. І коли я привіз виклик, мені були змушені віддати паспорт.
У Ромнах ветеран познайомився зі своєю майбутньою дружиною Інною Митрофанівною, яка вчилася там на медсестру.
— Ми одружилися у 1953-му, цього року в нас ювілей — 60 років разом, — каже Яків Степанович. У нас народилося двоє синів — Ростислав і Валентин. Обидва лікарі. Маємо двох онук і трьох правнуків. Щоправда, проживши майже все життя у Прилуках, 10 років тому через стан здоров’я був змушений перебратися до Чернігова, поближче до сина (другий живе у С.-Петербурзі).
А ще ветеран зізнається: тоді, у 16, він боявся, що війна пройде повз нього. Та побоювання не справдилися. Крім спогадів і небагатьох товаришів, які залишилися живими, свідками цьому є чимало нагород підполковника, серед яких ордени «Червона зірка», «За мужність» та «Великої Вітчизняної війни» І ступеня.

Акуліна Заславська, фото з альбому Тарасенків, тижневик «Чернігівські відомості» №44 (1180)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.