Молилася мама щоранку, або Ветеран з «американськими» очима

Микола Омелянович Кириєнко відрекомендувався майже по-військовому, з дивовижною точністю назвавши бойові підрозділи, у складі яких довелося воювати. Війну ж зустрів удома, в Роїщі.
- Я тоді не розумів, що таке війна насправді, хоча й закінчив сім класів, - розповідає фронтовик. - Уранці вигнав із двору гусей, аж раптом зі сторони Чернігова почувся дивний незнайомий гуркіт, і вже за якісь, може, долі хвилини побачив літака з хрестом, а у хвості на близькій відстані летів наш винищувач. Ворожий літак упав за кілька кілометрів від села, в болото. Розповідали, що там спіймали й німецького пілота.

Під час ворожої окупації сім'я Кириєнків значилася на особливому рахунку в тодішньої влади: старший Миколин брат Василь був на фронті (служив у прикордонних військах, загинув під час бойових дій), та й інші ж воювали, а ось батька, Омеляна Акимовича (до війни він працював головою колгоспу), хоча й був безпартійним, забрали в гестапо. Як розповів Микола Омелянович, усі розуміли, що життя його на волосині. Ніякі клопотання й благання не допомагали. А вороги ніби розважалися. Зрештою поставили ультиматум, якщо зберуть сімдесят підписів, що Омелян Кириєнко, будучи головою колгоспу, не зобижав людей, то, мовляв, відпустять. Євдокія Ісаківна пішла просити земляків поставити підписи за чоловіка. Як на сповідь. Зла не робив начебто нікому, але в житті всяк буває, може, хто й затаїв образу? Поставили свої підписи 140 односельців, удвічі більше. Та не просто так відпустили «ненадійного», а під розписку, в якій не було ніяких гарантій, крім однієї, що у випадку, якщо буде помічено зв'язок з партизанами або якісь інші дії і т. д., усю сім'ю знищать. У такому заляканому становищі опинилася родина. Батькові нікуди не можна було відлучатися.
- Кожного ранку мама тихенько молилася перед іконами, дякувала Господові, що переночували гаразд, що вся сім'я разом, - пригадує ті важкі дні Микола Омелянович.-Ледве дочекалися вересня 43-го.

Микола Кириєнко потрапив на фронт на завершальному етапі війни. З боями пройшов від Данціга до Берліна, в окопі зустрів День Перемоги. Війна завершилася, а служба продовжувалася. З Берліна пізніше мобілізованих воїнів перекинули на Південний Сахалін, де прослужив до 1950-го року. Із стрілецької частини потрапив у танковий полк, був десантником, штабним писарем, бо мав красивий почерк, служив у розвідувальному батальйоні.
- На Тихому океані завершив свій похід, - посміхається ветеран. - Ще й записку залишили з товаришами в порожній пляшці, закріпили в пірамідці з каменю. Океан - не море, хвилі холодні й потужні. Через кілька днів відпливли кораблем у Владивосток, там пересадили нас в ешелон, і вирушили ми в Україну, до Харкова. У Чернігів прибув 15 липня під обід, а в полудень переступив поріг рідної хати.

Подальший життєвий шлях пов'язав фронтовик із рідним селом. Закінчив у Чернігові середню 3-річну школу з підготовки голів колгоспів, спеціалізувався в галузі агрономії. Працював у місцевому колгоспі ім. Свердлова головним агрономом, агрономом із захисту рослин. Доля вберегла солдата на війні, але в житті випало йому чимало випробувань.
- У мене ж очі «американські», - каже знову-таки з посмішкою на устах. - Кришталики замінили, все ж бачу. Вдячний людям у білих халатах, виходили мене й після інфарктів, і після операцій. Багато прожив, а жити хочеться. Дев'ятий рік немає моєї дружини Катерини Свиридівни, удвох із сином-інвалідом мешкаю, донька Світлана живе далеко, на Хмельниччині, рідко приїздить.
Маю двох онуків і двійко правнуків - Сергійка й Андрійка. Як приїдуть - місця всім мало - вогонь та полум'я.

Де батькова любов до землі, материнська ласка й молитва, де пуповина закопана, на своїй малій батьківщині, незважаючи на труднощі й негаразди, серце життєлюба Миколи Кириєнка і в срібному віці сповнене наснагою й любов'ю до життя.

Надія Петренко, газета «Наш край» №77-78 (9217-9218), 28 вересня 2013 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.