Кричу: «Горимо!», а ніхто не чує. Ніч. Дощ. А гримить, а блискає!..»

Гроза, що прокотилася Чернігівщиною в ніч з 28 на 29 червня, наробила багато біди. За сім годин стихії було знеструмлено 32 населені пункти. Без телефонного зв'язку залишилося 99 сіл. Згоріли сараї, лежали зламаними дерева. А найстрашніше, коли блискавка запалила житло. Як ось хату стареньких сестер Валентини Іванової та Наталії Бондар у селі Ярославка Бобровицького району.
Від тієї жахливої ночі минуло два з половиною місяці.

Не дай, Господи, нікому пережить таке

Подвір'я будинку по вулиці Дем'яна Шевенка і досі завалене обгорілими дошками, залишками добра, що наживалося роками і ще три місяці тому вірно служило господарям. Хоча б старенький холодильник, що тепер уже й шафкою навряд чи назвеш.
— Згоріло все, — змахує сльозу Наталія Михайлівна. їй 86, вона молодша за сестру на п'ять років. Ще порядкує на городі, годує козу і курей.
— Оце стягли з горища, — киває на купу обгорілого дерева. — Дах повністю згорів. Це вже новий звели. А в хаті стеля згоріла, обвалилася штукатурка. Скло у вікнах потріскалося. Стіни чорні... Занавіски, усе, що висіло на стінах, — усе погоріло. Від веранди тільки стіни залишилися.
Дім цей сім'я збудувала у 1950 році. Дерев'яний, обкладений білою цеглою, він зігрівав своїм теплом усю велику сім'ю Марії Йосипівни Бондар.
— Мати у нас бойова була, усе вміла робити. Багато чого від батька перейняла, — згадують неньку добрим словом сестри. — На цю хату ми всі копійку заробляли, а вона строїла, за прораба тут була. Раділи, коли увійшли. Тут і діти виросли. А тепер ось таке горе...

Валентині Михайлівні вже 91, вона 1922 року народження. Нині все більше на ліжку. Ноги і руки болять, мучить поліартрит, очі не бачать. Читати вже зовсім не може. А їсти варить. На кухні вона головна.
— Ми спати рано лягаємо, — каже. — Перед сном обов'язково вимикаю всі електроприлади. Телевізора у нас нема. А холодильник відмикаю від розетки. І того вечора так було. Полягли. Наташа у дальшій кімнаті, я — в першій. Дощ лив. Гримить, блискає. А тоді як ужарить, як затріщить, наче скло посипалось.
— Горить! — кричу Наташі, а вона не чує.
— Я побачила у вікні біля образів зарево і зрозуміла, що горимо, — продовжує розповідь сестри Наталія Михайлівна. — Схопилася з ліжка, біжу до Валі. «Горимо!» — кричу. Вибігла на вулицю, кричу, а ніхто не чує. Уже ж ніч, годин одинадцять. Дощ ллє, як з відра. І гримить же страх як. Побігла до сусід. Володя Дубина вискочив з хати з сином. А наша хата вже горить. Побіг, перекрив газ. «Документи, гроші винесли?» — питає. «Викликай пожарних!» — прошу його. Дві машини приїхали десь через годину. Вогонь погасили. А стіни ще й тепер сирі. Довго ще сохнутимуть. Одіяла, матраци, одежа, — все мокре.

Діти сказали: «Будемо відбудовуватись»

— Документи і гроші я ухватила. І телефон. І зразу подзвонила дочці у Бровари, — розповідає Валентина Михайлівна. — Уранці Ліна з Ігорем уже були тут. Син як глянув, що наробив вогонь, каже: «Забираємо маму і тьотю до себе. Хіба з цим щось можна зробити?» А Ліна сказала: «Ні. Будемо відбудовуватись». Ми з Наташею теж вирішили, що з хати нікуди не підемо, будемо дома. Спасибі дітям. Ліна привезла з собою майстрів. Тут оце побілили, вікна посклили. А на тій половині, звідки загорілося, усе так, як і в перший день після пожежі.
Велика кімната, з кутка якої почалася пожежа, справляє гнітюче враження. Ікони Матері Божої і Спасителя на покуті вціліли. Чорні, закінчені, дивляться з глухої темряви на нас. Стоїть закіпчена шафа, швейна машина, старе металеве ліжко.
— Божничка, рушники, занавіски — все згоріло, — зітхає Наталія Михайлівна. — А гляньте на стелю. Сама дранка. Потяжку треба робить. Стіни білить. Вікна мінять. Підлогу в порядок привести. Роботи, роботи...
— За два з половиною місяці дочка з сином вже багато зробили, — каже Валентина Іванівна. — Головне, дах на хаті звели. Вже ми захищені від дощу. Двері в кімнати нові поставили. Доводять до толку веранду. На все потрібні гроші. Зразу після пожежі принесли по 100 гривень племінниця і братова невістка, спасибі їм. Тисяч тридцять гривень уже пішло на ремонт. Усе, що було у нас і в дітей. А ось страховку чомусь досі не виплатили. Документи всі оформлені, а грошей нема. Діти їздять часто. Продукти возять. Усе бояться, щоб ми не голодували. Город убирають. У нас його аж 44 сотки. Земля родить добре. Вистачить і нам, і їм. От тільки б хату в порядок привести. Півтора місяця ми без електрики сиділи. Тепер є. Щотчики газовий і електричний згоріли, то нам поставили нові.

Батька забрали в 37-ому

Наталія Михайлівна й сама береться за впорядкування оселі. У вузенькій комірчині, де встановлені полиці для консервації, саме білила стіни.
— А тут у нас підвал невеликий. І на подвір'ї погріб є. Колись будували з розумом.
Дітей у Марії Йосипівни та Михайла Григоровича п'ятеро було — син і чотири дочки. Первісток Андрій помер маленьким. А в 1922-ому народилася Валентина, далі Оксана, Наталка і Маруся. Хазяйство у Бондарів було міцне: коні, молотарка, віялка, сіялка, кузня. Батько — на всі руки майстер. Як гнали людей у колгосп — не пішов. Розкуркулили, забрали все — хату, комори, хліви. Все знесли і з їхнього добра збудували колгоспну комору. А їхній стругальний верстат ще довго стояв у шкільній майстерні.
А тоді вони опинилися на вулиці просто неба. Прихисток сім'ї з малими дітьми дала материна сестра тітка Лукера. Обіклала нова влада Бондаря так, що хоч пробі кричи. Аби не опинитися за Уралом, у 1934 році таки пішов Михайло Григорович у колгосп. На нього поклали усю техніку: машини, трактори, плуги, верстати. А за це дозволили на їх же знищеному дворищі поставити хату. Тітка Лукера дала комору. Батько ще трохи добавив і збудував хатинку — довгеньку, малесеньку. Спали упокіт на полику за піччю. Батько ще зробив дерев'яне ліжко.
Сестри пам'ятають і голод 33-го року. За селом біля Тру-бежу були канави. Трубайлами їх називали. Водилися в них в'юни. От підсакою наловить тато в'юнів, витягне на лід, а тоді накидає мерзлих у мішок. А вдома у дерев'яні ночви з водою. Мама їх і смажила, і пекла, борщ і суп варила. Так і вижили у голодовку.
А в 37-ому прийшли в хату двоє кадебістів.

— Збирайся, — наказали батьку. — Одягайся тепліше.
Накинув він на плечі кожушок, надів шапку, взув шиті валянки і пішов. Через кілька днів мати повезла йому у чернігівську в'язницю білизну і якусь їжу. Переповідали, що арештували його по доносу. Були такі активісти в селі, які написали, що у Бондаря 140 десятин землі, а в колгоспі він усе робить на вред, шкодить колективному господарству. Судила його славнозвісна «трійка». Був присутній і той, хто настрочив донос. Тато нібито, вислухавши все на свою адресу, в останньому слові сказав:
— Ну, хіба що не повернусь! Я вам помщуся.
Більше його ніхто не бачив. Ні листа, ні чутки, ні звістки.
З Ярославки того дня забрали багато людей. Кого розстріляли зразу, кого зіслали на Нову Землю. У лютому 1938 року стояли страшні морози. Померлих у дорозі викидали з товарних вагонів геть, складали штабелями мерзлі тіла.
— Ми писали в різні кінці й інстанції, шукали тата, — розповідають сестри. — Це вже після смерті Сталіна. На всі наші листи прийшло дві відповіді. Перша: «Осужден и сослан на север». А друга: «Умер 7 апреля 1938 года».
Отак ми й жили, діти ворога народу. Валі було 15, Оксані — 13, Наташі — 10, Марусі — 8 років. Мати робила все, аби нас нагодувати. Щоб, не доведи Господи, через голод не пішли красти. Держала корову, порося, курей. Була в колгоспі і ланковою, і бригадиром. Трудяга на все село.

Замість Валі в Німеччину пішла Оксана

— Ми ходили в школу. Валя перед війною закінчила десять класів у Старій Басані. Як прийшли німці і почали гнати молодь у Німеччину, призначили на відправку і її. А вона була тихенька, несмілива. І мама сказала:
— Піде за Валю Оксана. Вона бідовіша, не пропаде. А Валя там погибне.
Оксані випало працювать у Німеччині у шахті. Коли їх звільнили в сорок п'ятому американці, далі гнали колоною у нашу зону. У дорозі Оксана важко пошкодила ногу. Ще в Німеччині їй зробили операцію. Додому вона повернулася восени з паличкою.
Валя в сорок четвертому вступила до Київського технікуму харчової промисловості. Але провчилася тільки два місяці. Не було де жити. Кинула технікум і пішла в топографічне училище, одержала спеціальність топографа-геодезиста. На роботу поїхала до Дрогобича. Там зустріла свою долю — москвича, старшого лейтенанта Олексія Іванова, з яким прожила у любові і злагоді аж до його смерті у 1987 році. У сорок шостому у них народився син Анатолій, за ним — Валерій і Михайло. Нині вони вже покійні, материн біль і сльози. Залишилися їхні діти, бабусині онуки.
У 1962 році, коли Валентині Михайлівні було вже сорок, Бог послав їй четвертого сина Ігоря, а ще через два роки — довгождану донечку Ангеліну. Ангела, про якого так мріяли батьки. Тепер вони рятують матір і тітку від біди, їздять до них із Броварів, де живуть із сім'ями.
А з чоловіком Олексієм вони працювали в геологорозвідці в різних областях України, шукали газ. У 1949 році до них на Харківщину приїхала з Ярославки й Наташа.

«Машина перевернулася, і я опинилася під буряками»

Наташа жила з матір'ю у Ярославці. Того дня мати погнала череду, а вона пішла на буряки. Вантажили їх у військові машини і везли у Бобровицю на цукровий завод. Завантаживши кузов, Наташа з дівчатами втрьох всілися на буряки, не підозрюючи, яка біда чекає їх попереду. Водій так гнав авто, що на повороті воно впало на бік. Дівчат викинуло на узбіччя, а Наташа опинилася на землі, привалена горою буряків.
— З-під буряків я вилізла сама, — згадує вона. — Була уся в крові. Підошва у чоботях відірвалася. Нестерпно болів увесь правий бік — нога, рука, голова. Мене повезли в травмопункт, а далі — в лікарню цукрозаводу. Через два тижні повезли в Київ. Вирішувалося питання операції на коліні. Зрештою операцію відклали, а наклали тугу пов'язку. Таким чином ногу врятували.
Вийшовши з лікарні, у колгосп я більше не повернулася. Працювала лаборантом у молокоприймальному пункті, а далі поїхала до Валі у Валки на Харківщину, де влаштувалася топографом у геологорозвідувальну партію.

Дім для сім'ї

Оксана після Німеччини працювала в Броварах санітаркою у лікарні. Там вона одержала ділянку під будівництво житла. Зводили дім гуртом — Оксана, Наташа, Валя з чоловіком. І у 1960 році заселилися. Усі знайшли собі роботу, жили дружно.
Коли у Ярославці у 1978 році померла мати, в її хату пустили квартирантів. А далі сюди приїхала Валентина з Олексієм. Вийшовши на пенсію, до рідного гнізда повернулася й Наталія. Валентина ще десять літ працювала в колгоспі, а тоді ще й у швейній майстерні. У неї золоті руки — обшивала усе село. А тепер ось пальці не слухаються, очі не бачать. Нитку в голку втягнути вже проблема.
Так вони й жили, дві рідні сестри, у домі, який 63 роки тому звела мати. Сюди привозила на літо дітей Ліна. І така то була втіха для бабусь, що й казати годі.
Цей дім на тихій вулиці у Ярославці для них дуже дорогий. По цій землі колись ходив батько, на городі поралася мама. По цьому зеленому подвір'ю з яскравими чоронобривцями вздовж стежки робили перші кроки онуки. Тут усе дороге і миле серцю. Хто ж міг передбачити, що літньої ночі станеться та біда, від удару блискавки загориться дах! Та й передбачення нічого б не дало. Стихія є стихія. Тепер головне — вийти з цієї біди, відбудувати дім. Дочка і син з онуками стараються. Зробили вже чимало, аби стареньким мамі і тітці створити належні умови для життя. Та ще стільки роботи попереду. Потрібні гроші. Пенсія у сестер невелика. Страховку досі не виплатили. Часи, коли на допомогу погорільцям приходила громада, схоже, минули. А шкода.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №38 (1428)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.