Лейтенант Іван Пасічник: Думав, взагалі не повернусь із тієї війни

Час невблаганно відраховує роки. І коли згадуємо найголовніше свято переможної весни, найчастіше уявляємо наших, на жаль, вже небагаточисельних сивочолих ветеранів. На параді вони зустрічають бойових побратимів та повертаються до домівок, де їх вітають рідні, друзі, лунають дзвінки внуків-правнуків, котрі при нагоді раді побавитися дзвінкими дідусевими нагородами. Але так не у всіх героїв, хоча їхні заслуги та медалі не менш цінні за інші. Тому чергова наша публікація про скромного трудівника війни, нашого земляка лейтенанта Івана Пасічника.

На порозі до геріатричного пансіонату на мить завмираєш — що за цими дверима казенної будівлі, де живе 87-річний ветеран? Пройшовши повз чергового у похмурому коридорі, знаходжу кімнатку, де мінімум необхідного для доживання віку — чотири стіни, дах, вікно, ліжко, стіл і двері в той самий коридор. Саме ці двері і є свого роду найважливішими в житті ветерана. Та в них, крім персоналу в справах, давно ніхто не входить. Вже 13 років — по довгих 365 днів кожний, за винятком одного дня — 9 травня, коли Івана Сидоровича вітають із Днем Перемоги. У будинку пристарілих він опинився вимушено. Після того, як 17 років тому померла дружина (дітей у подружжя не було), а хата фактично розвалилася, деякий час мешкав у далеких родичів у рідній Голиці Ніжинського району. По закінченню лікування в райлікарні потрапив сюди. А тут — хоч і їжа та дах над головою, та життя за великим рахунком самотнє, без свого голосу та голосу людей, які мали запевнити, що його життя, теперішнє і минуле, — не помилка чи випадковість, а подвиги — так само важливі й потрібні, як і тоді.
За своє життя Іван Сидорович бачив і пережив стільки, що цієї «ноші» вистачило б, щоб розділити на декілька людей. Війна, руїна, голод, розлука з близькими людьми, відновлення краю, безперервна праця за лічені трудодні...
Дивовижно, але відвідавши будинок престарілих, взявши гостинець, аби хоч якось порадувати ветерана, йдеш звідти, отримавши від нього набагато більше, ніж навіть очікуєш.

«Шинель була як решето...»

Військовими спогадами Іван Пасічник ділиться без особливого натхнення, як і всі ті, хто близько бачив смерть, хто з пекучим болем у серці ховав бойових товаришів. Каже, що половина з тих, з ким він ходив до школи, з війни не повернулися. На Житомирщині у листопаді 1943-го, як гнали німця, загинув старший брат, 19-річний Микола — ці втрати нічим не компенсуєш. Людина, яка не побувала на війні, ніколи повною мірою не відчує, що це. А всі, хто пройшов пекло війни, може лише сказати: краще і не знати.
Через молодий вік встиг повоювати лише з японцями, хоча військове життя для нього почалося наприкінці 1943-го. «У грудні було оголошено набір у солдати, частину моїх односельців повезли звільняти Київ. Я потрапив до інших, і вже 9 грудня пішки йшов до Ніжина, де нас чекали ешелони. На Далекий Схід ми їхали 37 діб, та я не знав, що буду там довгих 7 років. А коли був, думав, взагалі не повернусь…»
У селищі Радонне (кілометрів за 40 від Владивостока) прийняв присягу, отримав гвинтівку та автомат. «У сержантській школі нас готували як піхотинців, а до того я, крім лопати й граблів, у руках нічого не тримав. Свій одяг змінили на сорочки, штани і шинелі, що діставалися після тих, хто відстрілявся. Моя шинель була дірява, як решето...»

Без права на славу, во славу держави

«Я хоч і не вийшов ні зростом, ні вагою, та пішов у артилеристи, а згодом очолював розвідувальні операції в Маньчжурії в одному з трьох полків 237-ї артилерійської Червонопрапорної бригади резерву головнокомандувача у складі другого Далекосхідного фронту. Японці, мабуть, розраховували, що наступальні операції почнуться не раніше вересня, але наші вдарили 8 серпня, майже відразу, як Молотов виступив по радіо з оголошенням війни Японії.
Самураї були налаштовані рішуче. Навіть у штиковому бою, падаючи, як снопи на полі, вони не переставали вірити у свою перемогу. Ми теж вірили, і віра в життя та перемогу допомагала нам рухатись уперед, коли ворожа черга вибивала фонтани землі, а земля ставала на диби».
В одній з атак одразу поряд з ним полягли чотири його товариші, Іван Сидорович дивом врятувався, вже не пам’ятає і як. Та днями пізніше «надолужив згаяне», отримавши кулю в стегно. «Рана була не смертельна, у госпіталі я не довго був», — посміхається ветеран. Але як і сліди поранень, так і розвідка не минає даремно. Ніяких тобі детективних сюжетів із психологічною напругою, несподіваними драматичними поворотами. Тяжка солдатська героїка, де без води, без крихти хліба і в бою, і в розвідці, що часом тривала серед тих сопок кілька днів, гинули молоді хлопці. Підходили до ворога настільки близько, що було видно, що японці роблять в бліндажі, визначали вогневі точки, інколи вичікували і брали в полон. Впевнені духом, збиті тілом, японці мали стільки техніки й амуніції, на відміну від радянської простоти. Але їм це не допомогло.
«Після того як українець генерал-лейтенант Кузьма Дерев’янко підписав договір про капітуляцію Японії й на підводі й тракторами «Натиками» вже вивозилася військова техніка, все ж диверсії тривали, — пригадує ветеран. — Одного разу наш водій пішов із двома відрами води набрати, а в ямі чатував японець, так шофер його тими ж відрами і прибив. Тож усяк раз ми були в очікуванні, адже чимало японців не складали зброї, споруджували дзоти, рили приховані траншеї-пастки».
Згодом бійці повернулися до тієї ж частини у Радонне, де Іван Пасічник прослужив до зими 1950 року. Одружився через два роки після демобілізації, як повернувся додому… Тоді на ньому були лише воєнна гімнастерка, сорочка і кирзові чоботи – ось і весь статок. А далі було життя…

Для довідки

Торік восени Президент України Віктор Янукович підписав Указ «Про заходи у зв’язку з відзначенням 70-ї річниці визволення України від фашистських загарбників та 70-ї річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 років». Указом передбачається поліпшення медичного та соціального обслуговування ветеранів війни та надання житла. Сподіваємось, що висновки цього документа відповідальними за кожного ветерана особами будуть сприйняті серйозно.



Лада Седнівець, тижневик «Чернігівські відомості» №37 (1173)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.