Пережила війну, шістьох чоловіків і лейкемію

Її справжнє прізвище — Ростольна, але у Старих Боровичах Щорського району 77-річну Тамару Григорівну звуть Йожичкою. У селі її знає кожен, передусім за здатність бачити смішне в будь-якій ситуації та вміння складати вірші (не завжди пристойні), які люди пoтiм полюбляють переповідати одне одному. «Йожичка по життю йде сміючись, — говорять односельці і додають: — Хоч смішного в її житті було не так уже й багато».


Живе Тамара Григорівна у невеликій старенькій хаті на краю села.

— Це мого останнього чоловіка, Петра, хата, він помер два роки тому, тож я сама лишилась. Петро у мене був шостим. Хіба це багато? — ловить мій здивований погляд і пояснює: — З кожним своїм чоловіком я була в офіційному шлюбі. Зараз вони вже усі покійні. З жодним я довго не прожила: то характерами не зійдемося, то овдовію. Ось із Петром років із п’ять були разом, поки він не помер. Тепер, виходить, я знову вдова. Видно, така в мене доля — пережити усіх своїх чоловіків. Розповідати про свої заміжжя не люблю, бо то моє особисте.

Та все ж таки розказала, що від першого і другого чоловіків у неї двоє синів. Зараз 52-річний Валерій та 51-річний Павло живуть у Чернігові. А від четвертого чоловіка лишилося сільське прізвисько Йожичка, бо його жартівливо називали Йожиком (це прізвисько було «сімейне» — для всіх чоловіків у їхньому роду).

— Я вже й сама себе Йожичкою називаю і вірші свої так підписую: Йожичка Тамара. Вірші пишу такі, щоб люди, прочитавши їх, за животи хапалися. Без сміху жити не можу, а ще люблю чудить — як утну щось веселе, то й себе порадую, і людей насмішу! Не всі жарти розуміють, е й такі, що за гострий язик мене не люблять. Навіть міліцію якось викликали! — сміється Тамара Григорівна. — А було це так: повадилася до моєї хати одна із сусідок. Дуже вона любила підслуховувати і підглядати за кимось, а потім пліткувати. Я взяла та й намалювала на аркушах паперу карикатури — свиняче рило тулиться до вікна й наче прислухається — і розвісила їх на стовпах по всьому селу. Скільки реготу було! Сусідка у свині впізнала себе і, образившись, викликала міліцію — заявила про моє «хуліганство». Прийшли до мене хлопці, я їм вірші почитала свої, по чарці налила — на тому й розійшлися.

У лісі охороняли... вовки

— Жартувати люблю з самого дитинства. Хоча змалечку було не до жартів. Я народилася у Чернігові. У матері з батьком нас було четверо. Я — найстарша. Війну пам’ятаю дуже добре, бо на собі відчула усі її жахіття. Будинок, у якому ми жили, стояв там, де зараз знаходиться технологічний університет. Коли німці окупували Чернігів, недалеко від нашої хати був їхній штаб, а зовсім поряд — їдальня. Жити біля німців спочатку було страшно, але з часом звикли. Ми, малі й голодні, бігали до німецької їдальні по об’їдки. Познайомилися з німцем, який нас жалів. Пригадую, що звали його Франц. Так сталося, що він врятував наші життя... У 1943, коли мені було 7 років, на моїх очах закатували батька. Ми навіть не знали, що він був підпільником, хоч я пам ’ятаю, що під час окупації в хату часто приходили незнайомці, а батько кудись пропадав ночами. Однієї ночі по нього прийшли гестапівці. І почали мучити. При матері, при нас, дітях. А потім кудись забрали. Мати жебракувала по людях, аби чимось нас прогодувати. І зараз до найменших подробиць пам’ятаю день, коли до нас знову прийшли гестапівці. Матері вдома не було, лише ми. У хату спершу запустили собак. Потім увійшло кілька німців, які, ні слова не кажучи, почали нас оглядати. Один із них ламаною російською сказав, щоб мати нас помила, коли прийде додому, бо ввечері нас заберуть і повезуть до Німеччини. Сказав, що житимемо у великому гарному будинку для дітей. Коли повернулася мати, ми все їй переповіли. Вона розплакалася, але німців послухала. Поставила гріти воду, щоб нас помити, а я побігла в їдальню до Франца просити поїсти. Він трохи вивчив нашу мову, тому я і йому розказала про «гостей». Франц одразу зблід і побіг до нас додому. «Тікайте, тікайте!» — кричав матері. З його пояснень я зрозуміла, що німцям треба кров здорових дітей і що ні в який гарний будинок нас не повезуть. Мати зібрала нас, і ми проти ночі побігли в ліс біля села Улянівка. В першу ніч у лісі ми, попритулювавшись до матері, почали дрімати, коли я побачила недалеко від нас якісь вогники. Спитала у матері, що то таке. «То очі у вовків світяться», — відповіла вона. Що нам робити? Мати підняла менших і посадила на дерева, щоб вовки до них не добралися, а щоб не попадали, ще й поприв’язувала хустками. А ми з нею сиділи просто під деревом і від страху й хвилини не заснули. Наступної ночі все повторилося. Вовки були близько, але нас чомусь не чіпали. Це мене дивує й досі: як вони нас не з’їли, їх же ціла зграя була!

Прожили ми у лісі аж чотири місяці. їли що трапиться (ягоди, гриби, пташині яйця), людей не зустрічали, бо з лісу боялися виходити. Бачили дим, коли горіло село Яцево, і вирішили додому до зими не вертатися. Та прийшов вересень, ночі стали холодними. Ми похворіли, і мати вирішила, що треба хоч ночувати приходити до нашої хати. Так ночами ми жили вдома, а зранку тікали в ліс. Що цікаво, вовки до нас так звикли, що ходили слідом, чи не до самого будинку проводили!

Якось вночі у вікно постукали. Ми принишкли і поховалися, а мати відчинила двері. То були червоноармійці, які звільнили Чернігів.

Один із солдатів пригостив нас шматочком цукру, який був у нього в кишені. Цукор був брудний і гіркуватий, бо лежав біля тютюну. Але тоді він видався мені найсмачнішим, що я коли-небудь куштувала. Мати так і не змогла оговтатися від усього пережитого, залишилася сама жити в Чернігові. Вона була, як кажуть, не при розумі. Тому мене та інших дітей відправили до інтернату. Нелегко мені там жилося, — зітхає Тамара Григорівна. — Я була маленька, худенька і не могла за себе постояти. Та всі знущання й образи мені допоміг побороти... сміх. Я ще тоді звикла з усіх своїх бід сміятися і не втратила цього аж до сьогодні.

Після інтернату я навчалася на бухгалтера, та через поганий зір не змогла працювати з цифрами. Жила в Чернігові. Пішла на завод радіоприладів пресувальницею.

Врятувало село

— Працювала б я на заводі ще довго, аби не Чорнобильська катастрофа. Тоді про те, що не можна виходити з дому, ніхто людей не попередив. Вранці я, як завжди, йшла на роботу. Бачу: дорога і будівлі ніби притрушені жовтуватим порошком. В окремих місцях цілі купки понамітало. Подумала: "Звідки він тут узявся?" По радіо ж сказали, що то рознесло вітром пилок з якогось дерева. Я підходила до того порошку, брала в руки, роздивлялася. Не здогадувалась навіть, що це радіоактивний пил із Чорнобиля! — вигукує жінка. — 3 того дня стала себе все гірше почувати. А за рік дізналася: в мене—лейкемія. Мене хотіли покласти до військового госпіталю в Чернігові, але я відмовилася. Дільничний лікар сказала мені, що є ліки, які доставили звідкись з Америки, якраз проти моєї хвороби, але вони не пройшли тестування на людях. Я погодилася випробувати їх на собі. Умова у лікаря була одна — треба переїхати в село, на свіже повітря, й обов’язково пити козяче молоко. Я переїхала у село За-гребельна Слобода Шорського району, де жив мій знайомий Микола. Невдовзі ми одружилися. Вказівок лікаря я до трималася і за рік поїхала до Чернігова на обстеження. «А ви ще живі?» — здивовано сказала лікарка, побачивши мене. Виявилося, що всі хворі на лейкемію, які разом зі мною стояли на обліку, вже померли. А я й забула про хворобу. Думаю, що то не ліки з-за океану мене врятували, а село! А ще — бажання вилікуватися і мої вірші. Після смерті Миколи я переїхала до Боровичів, бо діти Миколи стали претендувати на його житло. Знову вийшла заміж. Зараз тримаю курей, обробляю кілька соток біля хати. Хоч мені і 77, а почуваюся молодою! Щоб довго і щасливо жити, треба в будь-якій ситуації знаходити смішне і радіти всьому, що нам приносить життя.

с. Старі Боровичі Щорського району.

Наталія Федосенко, тижневик "Гарт" №37 (2634) від 12 вересня 2013

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: