Олена та Юрій разом більше 10 років. Переконані, що так - назавжди

— Ми з Юрою завжди разом каже Олена. — Навіть коли він на роботі, а я вдома. Стільки літ живемо, а наговоритись не можемо.
Мабуть, оце і є любов, коли так радісно і спокійно бути поруч, слухати одне одного і не наслухатись, довіряти одне одному найпотаємніші думки.
А до зустрічі в січні 2002 року у Юрія Жовтка та Олени Кочубей у кожного було своє життя.

Біда сталася через тиждень після захисту диплома

Юрій закінчив Чернігівську школу №5, п'ятнадцяте профтехучилище і факультет технології обладнання зварювального виробництва технологічного інституту. 11 червня 1999 року був захист диплома, а 19-го сталося те лихо. День був спекотний, і вони з хлопцями пішли відпочити на Земснаряд. Грали в преферанс, купалися. Він пірнув останнім. А сплисти на поверхню не зміг. Не слухалися ні руки, ні ноги. Друзі підняли його на берег, викликали «швидку». У лікарні запевняли, що нічого страшного, усе нормально, операція не потрібна. Але МРТ показало перелом п'ятого шийного хребця. Через три дні зробили операцію, яка нічого не дала.
Занепокоєна мати Надія Іванівна кидалася в усі боки, аби врятувати сина, полегшити його страждання. Через чотири місяці вона відвезла Юру до Києва, в Інститут нейрохірургії. Всесвітньо відомі хірурги Поліщук і Курилець взялися за 23-річного юнака, зробили операцію, звільнили компресію спинного мозку.

Почався тривалий період реабілітації. Лікуватися в Києві дорого, сім'я не мала таких коштів. І Надія Іванівна привезла сина додому в Чернігів. З допомогою гантелів, штанги, всяких гумок треба було розробляти руки. Щодня ходив до Юрія Олександр Черняк, прекрасний спеціаліст з ЛФК і масажу. Треба було навчитися багато чого, про що здорова людина навіть на здогадується. Приміром, тримати ложку в руці, коли пальці ніяк не слухаються.
— Нині я вже роблю руками все, — каже Юрій. — Щоправда, на гітарі не граю. Колись, у ті тепер уже далекі часи, з гітарою не розлучався, ходив у походи, співав з друзями біля вогнища. Пальці й досі не можуть перебирати струни. Але це вже дрібниці.

Справжньою перемогою був день, коли самостійно зміг пересісти з візка на ліжко. Тепер він робить це без особливих зусиль, а тоді то була таки перемога.
Доглядати за Юрієм приїхав з Тернопільщини двоюрідний брат Андрій. Надія Іванівна підняти на руки безпомічного сина зростом метр дев'яносто ніяк не могла. Андрій же робив це без особливих зусиль, допомагав братові в усьому.
У ті тепер уже далекі дні Юрій замислився й над тим, як жити далі. Пенсія інваліда першої групи була аж 45 гривень. Треба було заробляти на життя. Але як?
Вирішив самостійно зібрати комп'ютер, щоб потім його продати. Зібрати вдалось, а продати — ні. Почав працювати на комп'ютері. Робив курсові для студентів.
Поступово про здібного юнака, який збирає комп'ютери, успішно працює на них, дізналися в місті. Юрій навіть влаштувався на роботу в «Новий Чернігів». Його господар Кнуренко попросив зробити для підприємства сайт.
Життя потроху налагоджувалося.

«Мені про Юрія розповіла знайома. Сказала: «Зверни на нього увагу»

У Олени Кочубей своя життєва історія. Єдина донька в сім'ї підполковника міліції. Мала щасливе дитинство, росла в атмосфері любові і взаєморозуміння. Після закінчення школи №19 вчилася у Чернігівському медичному училищі, працювала медсестрою у військовому госпіталі. На Різдво у 2000 році впала з п'ятого поверху. У 21 рік — травма грудного відділу хребта.
Опорою їй став батько Григорій Михайлович, який зразу ж після нещастя звільнився з органів внутрішніх справ, аби бути біля доньки, носити її на руках, допомагати в усьому.
Лена перенесла три операції. У Києві в інституті ортопедії справжній чарівник Микола Микитович Вовк вставив їй імплантати. Лікувалася довго, по півроку після операції. Пам'ятає, як почала повзати карачки, як вдалося пересісти з ліжка у візок.
— Юра пересідав із візка на ліжко, а я навпаки — з ліжка у візок. Це була перемога.

У санаторії імені Бурденка в Саках Світлана Вержановська з Черкас розповіла їй про юнака із Чернігова, теж спинальника, розумного, освіченого, дуже цікаву людину.
— Юрій лікувався трохи раніше, — сказала. — Уже поїхав. Але ж ви з одного міста. Обов'язково познайомся. Подивися на фото, який він гарний.
Ця розмова згадалася пізніше, уже в Чернігові. На той час, у 2001 році, Олена, людина небайдужа, активна, створила в місті громадську організацію «ЦЕРІС», що розшифровується як Центр реабілітації інвалідів-спинальників. Про існування центру дізналася мати Юрія Надія Іванівна і зателефонувала Олені. Розповіла про Юрія і попросила:
— Подзвони моєму сину, поспілкуйтесь.
У Лени ж на той час зламався комп'ютер. Зателефонувавши Юрію, говорила про те й про се, сказала й про зламаний комп'ютер. І почула:
— Привозь свій комп'ютер, подивимося, що там. Зроблю на совість.

Повезли вони комп'ютер з татом. Григорій Михайлович, побачивши, що в під'їзді будинку на Шерстянці немає пандуса, сказав, що обов'язково зробить. Бо як же юнакові у візку з'їхати на землю. І зробив. Як власними руками зробив раніше пандус у своєму під'їзді по проспекту Миру.
Тоді, в січні 2002 року, вони вперше зустрілися. Зустріч була абсолютно діловою, та, як виявилося, дуже значущою для обох — і Олени, і Юрія. Тепер це важлива дата, з якої, вважають обоє, почалася їхня любов і сім'я.
Юра довго ремонтував той комп'ютер, та зрештою зателефонував, що можна забрати.
— Може, тато забере? — запитала Олена.
— Ні, — відповів, — сама. В чужі руки не віддам.
Отак, аби зустрітися з нею ще раз!
Як виявилось, вони могли й раніше познайомитись. Чужі люди підштовхували їх до цього, а вони не поспішали, не здогадувалися, що це вже — доля. Так було у другій міській лікарні, де лікувалися в один і той же час, тільки лежали на різних поверхах. Лікарі казали їй:
— Там жених твій лежить. І йому:
— Там наречена твоя. Точно говорю.
Чуючи таке, віджартовувались:
— Наречена? А яка вона?
— Жених? Де там він?
Ні-ні, то таки доля — зустріти того, хто тобі Господом призначений.

Зателефонував батькам Олени і попросив руки їхньої дочки

Тепер вони мало не щодня розмовляли по телефону. А було, що й ночі не вистачало. Відкривали одне в одному такі глибини, які вражали: Господи, я ж теж так думаю! Було цікаво. Говорили і не могли наговоритись.

На 8 Березня Юра запросив Оленку до себе.
— А до нас того дня мали прийти гості, — згадує Олена. — Піти з дому незручно. Я боялася образити тата. Але ж так хотілося зустрітися з Юрою! І я відважилася сказати, що ось Юра запросив мене до себе. А тато, мій добрий розумний тато, все зрозумів і сказав: «Я не проти, їдьмо до Юри. Він мені дуже подобається. Тямущий хлопець. А гостям я знайду, що сказати».
— А трохи згодом Юра, що був у санаторії в Саках, привіз із Криму пляшку хорошого вина і запросив мене відсвяткувати його повернення.
29 липня 2003 року ще одна знаменна дата в наших відносинах. Юра приготував пляшку шампанського і цукерки, вручив мені срібну ажурну каблучку і запропонував жити разом. А наступного дня зателефонував моїм батькам:
— Шановні Тамаро Аркадіївно і Григорію Михайловичу, прошу у вас руки вашої дочки.
Мої дорогі батьки дали згоду на наш союз.

Можна було жити і в Юри — у нього у чотирикімнатній квартирі мами своя кімната. Можна й у нас. У 2001 році поряд з нашою двокімнатною квартирою на чотирнадцятому поверсі господарі продавали однокімнатну. Тато взяв у банку кредит і купив її мені. Нині ми з Юрою у ній і живемо, опоряджуючи житло на свій смак.
Так почалося наше сімейне життя. Ми були щасливі. Але наш духівник отець Петро якось сказав:
— Живете ви в гріху. Треба повінчатися.
27 травня 2004 року ми сповідувалися, а далі й повінчалися. Реєструвати шлюб у РАГСі не думали, нам і так добре, ми чоловік і дружина перед Богом. І все ж 10 серпня 2005 року оформили наш шлюб по закону. Було й весілля в кафе «Колиба», на якому нас вітали найближчі родичі і друзі. Тепер бачите, скільки в нашій сім'ї важливих дат, які ми пам'ятаємо і шануємо.

«Я буду працювати, а ти чекай мене вдома»

Так сказав молодій дружині Юрій, коли вони обговорювали своє подальше життя. У них в обох перша група інвалідності, пересуватися можуть тільки на візку. А вміють робити все. Уже п'ять років Юрій працює інженером-програмістом у TOB «Промсервіс». Він виявився талановитим спеціалістом. За це його цінує генеральний директор товариства Сергій Миколайович Іов. Щоранку до під'їзду будинку, де живе Юрій Жовток, приїздить авто, у нього завантажують візок, садять в кабіну Юрія Володимировича і везуть на роботу. А ввечері привозять додому.
Оленка чекає коханого зі смачним обідом.
— Я більше люблю овочі, а Юра — пельмені, манти, борщ. Готую із задоволенням, — каже красуня дружина. — В інший час нас усіх годує мама. Нині вони з татом у селі, де у нас 40 соток городу, де зводиться дачний будинок. Там посадили сад. Яблуні, персики, виноград — то справжнє диво, земний рай. Ми з Юрою кілька днів тому повернулися з санаторію. І так скучили за селом, що з нетерпінням чекаємо вихідних, аби поїхати в Халявин, подивитися, що там і як підросло.
У Криму завжди добре. Путівку дають раз на три роки. А ще ми через Інваспорт уже тричі їздили в Євпаторію, в Національний центр паралімпійської і дефлімпійської підготовки та реабілітації інвалідів. Зайнялися настільним тенісом і плаванням. Це виявилося так цікаво, що й передати неможливо. Плавання несподівано пішло у нас добре. Може, тому, що ми скрізь разом, удвох? Ну, у візках. Так уже сталося в нашому житті, що ж тепер подієш. Та головне те, що ми — разом, Юра і я. Коли ми разом, нам добре. Окремо було б важко.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №33 (1423)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.