Втеча з полону

Жахлива війна вже далеко позаду, поступово відходять у минуле і згадки про неї. Але рани ще довго болітимуть у серцях ветеранів, яких залишилося не так вже й багато. Один із них - Петро Музика з с. Карпилівка Козелецького району, котрому 4 вересня виповниться 101 рік.

Ветеран завітав до Старого Білоуса на захід, присвячений пам'яті загиблих військовополонених на території села. У роки війни поблизу населеного пункту діяв концентраційний табір. Петро Павлович один із тих, кому вдалося врятуватися з полону. З того часу минуло вже 72 роки, але спогади тих жахливих подій і досі його не полишають.
Ініціатором зустрічі став пошуковий військово-патріотичний клуб «Дніпровці». Взяли участь в організації заходу сільський голова Микола Нехай, завідувачка клубом Тетяна Авельцева та працівники закладів культури, голова районної ветеранської організації Анатолій Гапич. Активіст ветеранського руху Володимир Шило провів велику пошукову роботу про ті часи та записав спогади героя-фронтовика Петра Музики.

До зустрічі з почесним гостем жителі Старого Білоуса готувалися заздалегідь: біля обеліска Слави вишикувалися школярі з букетами квітів, прийшли очевидці тих страшних подій, прибули й гості з сусідніх сіл. Присутні зі сльозами на очах слухали розповідь фронтовика:
- Ось тут, у цьому цегляному хліві нас тримали німці, - з хвилюванням розпочав дідусь. - Через вікно, що на даху, ми вночі тікали від фашистів.

Війна застала мене у Красному, куди був призваний на перепідготовку в навчальну дивізію. Нас переправили у Білорусь, і вже на третій день війни я брав участь у боях. У фашистів було дуже багато танків і вони відтіснили нас до Києва. Тут велися кровопролитні бої, чимало наших солдатів потрапило у полон, серед них був і я. Упродовж кількох днів полонених сортували, деяких розстрілювали, решту направляли поїздами до таборів. Саме так я опинився у Старому Білоусі в таборі.

Після цих спогадів Петро Музика замовкає, наче пригадує у дрібницях весь той жах, який довелося йому пережити.
- Нас, сорок військовополонених, заштовхали у приміщення, де могли розміститися максимум тридцять чоловік, - продовжує ветеран. – Було так тісно, що спали майже одне на одному. Працювали з ранку до пізнього вечора. їжі давали дуже мало, зате «заохочення» палицею отримував кожен і щодня. Згодом почали заїдати воші, у багатьох були відкриті рани від розчісування укусів. У кінці села постійно стріляли, ми знали, що то убивають військовополонених, партизанів та жителів Чернігова. Якось мене і ще чотирьох полонених німці погнали в урочище, ми думали, що розстріляють. А нас змусили закопувати траншею, доверху заповнену вбитими. Від побаченого у мене тряслися руки й ноги, не міг ні їсти, ні спати. Вихід бачив один - негайно тікати, тікати, аби помститися нелюдам за свій народ.

Поступово план утечі визрівав у голові солдата: уважно обдивлявся приміщення, звертав увагу на кожну дрібницю, продумував кожен крок. Спочатку свій задум Петро озвучив товаришу Степану Мальцю. Тікати планували вночі через дах хліва, але насамперед потрібно було розібрати цегляну трубу печі.
- У одвірках, - каже Петро Павлович, - я побачив чималий цвях, саме того дня він мені й знадобився. За його допомогою я почав розбирати трубу: варто було видовбати лише одну цеглинку, а інші вже легко виймалися.

Усе йшло як запланували, і вже через півгодини у стелі з'явилася дірка, у яку можна було протиснутися. Петро зі Степаном почали будити людей, хоча це було й непросто: побиті та виснажені вони спали дуже міцно. Коли всі прокинулися, Музика проінструктував товаришів та нагадав, що потрібно зберігати тишу. Бігти варто було парами: один піднімає колючий дріт, яким обнесено табір, інший під ним пролазить.
- Я поліз першим, - згадує Петро Павлович, - за мною Степан. Вибралися на дах, підійшли до краю, де внизу стояло двоє вартових. Стрибнувши на німців, вдарили їх по головах цеглинами, які заздалегідь прихопили з собою.

Далі втікачі проповзли під колючим дротом і... ось вона - свобода! Друзі не зупинялися ні на хвилину. Попереду на них очікували перешкоди: спочатку болото, потім річка Білоус. Вода була дуже холодна, адже стояла глибока осінь. Судомами зводило руки й ноги. Степан почав тонути. Петро схопив його за комір сорочки і дотягнув до берега.
У цей час почулися постріли зі сторони табору - німці дізналися про втечу. Тоді врятувалося лише одинадцять чоловік, решта - загинула. Поранених німці пристрелили вранці.
Операція «Втеча» зірвалася через прикру помилку полонених. Один із солдатів, котрий мав міцну статуру, застряв у дірці. Його намагалися проштовхнути, й у цей момент із гуркотом обвалилася піч.
- Мокрі й безсилі від пережитого ми бігли вперед, доки не наткнулися на село, - продовжив розповідь ветеран. - Довго придивлялися й прислуховувалися перш ніж постукали у крайню хату. Вийшла жінка. Ми розпитали про німців і попросили дати хоч якийсь одяг. Помилися холодною водою, вдяглися у чисте, поїли, жінка нам навіть бритву дала, потім сховалися у сараї. Далі продовжили шлях лісом та просіками. Так дісталися до мого рідного села Карпилівка.
Потім Петро Музика воював у складі партизанського загону Юрія Збанацького, брав участь у звільненні Київщини, пройшов Угорщину, Румунію, дійшов до Німеччини. А перемогу зустрів на Далекому Сході. За численні подвиги нагороджений багатьма медалями й орденами, серед них: медалі «За відвагу», «За бойові заслуги», «За мужність» та інші. Герой-фронтовик пережив війну, але втратив свою кохану дружину Марину, котру фашисти розстріляли за чоловіка-партизана.

Коли Петро Павлович закінчив розповідь, якийсь час стояла мертва тиша, яку ніхто не наважувався порушити, немов хвилину мовчання за загиблими.
До ветерана звернувся сільський голова Микола Нехай:
- Ваше життя, Ваша боротьба з фашистами - це подвиг, подвиг справжнього патріота, героя. Дякую Вам та схиляю голову перед тими, хто загинув, захищаючи рідну землю.
А чотирирічний Давид Вовченко вручив герою квіти зі словами: «Дідусю, ми всі тебе любимо».
Добрі й теплі слова говорили ветерану місцеві жителі та гості. Почесна делегація на чолі зі славним воїном Петром Музикою поклала квіти біля обеліска загиблим у роки війни. Панахиду за полеглими відслужив настоятель церкви Святого Духа отець Димитрій.

Член Національної спілки краєзнавців України Людмила Студьонова:
«Концтабір СД, куди потрапив Петро Павлович, окупанти влаштували на території колишньої Подусівської колонії. Свою втечу він описав точно так, як мені розповідав нині, на жаль, покійний Степан Малець - довоєнний шкільний учитель. Назву ще одне ім'я колишнього бійця 187-ї стрілецької дивізії - Миколи Домницького, який жив у Чернігові, залишив свої спогади про гірки дні оточення. На жаль, він теж покійний. Вічна пам'ять воїнам, яких немає вже на цьому світі. Подяка живим».


Петро Музика на зустрічі з ветеранами

Газета «Наш край» №63-64 (9203-9204) 10 серпня 2013 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.