Зоя вийшла заміж за Романа із приданним – кобилою Ромашкою

Ганнівка під самою Сосницею. Сьогодні тут залишилося десь 25 «живих» осель, інші стоять порожні. Господиня однієї із «живих» — 27-річна Зоя Сипченко. П'ять років тому у хату, що дісталася йому у спадок від покійної тітки, привів кохану Роман Сипченко. Нині у подружжя росте син Сергійко. А в хазяйстві — дві корови, кобила Ромашка, порося, кури. Зоя виявилася такою вправною господинею, що нею не нахвалиться свекруха Людмила Романівна. А молоде подружжя єднає велике почуття, яке зветься любов'ю. Такі вони гарні — Зоя і Роман, а коханий синок — то точна копія татка.

«На коня мене вперше посадив брат Вітя. Сказав: «Не бійся»

Зоя — з сусіднього села Слобідки Менського району, восьма дитина Лідії та Федора Мелашедченків.
— Після мене ще Оксана та Настя, — каже вона. — Нас у мами з татом десятеро. П'ять хлопців і п'ять дівчат. Усі дружні між собою. Виховували нас ласкою. Один тільки раз мама стукнула мене по потилиці. Я тоді ходила до першого класу, вчилася писати. Буква «щ» ніяк не вдавалася. У мами, мабуть, терпець увірвався. Ну й стукнула. А я від несподіванки впала обличчям на стіл, з носа кров пішла. Плакала і мама, і я. Нас ніхто ніколи не бив.
Мені років дев'ять було, як у нас з'явився кінь. Брату Вові подарував лоша на день народження хрещений батько. Гарненьке таке, вороненьке. Малишкою назвала його я: Сіно носила, гній відкидала. З часом тато обміняв Малишку на стару кобилу Лиску. Я так тоді розстроїлась... Але кататься на Лисці було ловко. М'яко так...
А посадив мене вперше на коня брат Вітя. Навчив кататись верхи, показав, як держаться, що робить. Вів Малишку за повід, а мені казав: «Не бійся». Він на фермі працював, катав мене на своєму коні Басіку. І так мені це сподобалося, що й переказати не можу.

У Лиски народився жеребчик Моторчик. А в моєї хрещеної Катерини Кирилівни Корюківець була кобила Ласточка. На літо вона приводила її до нас, і я водила Моторчика і Ласточку на пашу. Сусідські діти заздрили, коли каталася верхи.
Одного разу їду на Ласточці на водопій. Ззаду собака наш Барсик біжить. Загавкав. Кобила від несподіванки здригнулася, і я через її голову полетіла на землю. У лікарні в Мені рентген показав, що в мене тріщина правої руки. Місяць ходила в гіпсі, але все рівно каталася на кобилі.
Пам'ятаю, як ранньою весною уранці мене збудила мама:
— Вставай, у тебе в хазяйстві маленьке є.
Вибігаю у двір, а там — лошатко. Красненьке, як його мама, і біла смуга на мордочці. Я до нього, а воно тікає. Я до тата, що .з хрещеною стояв на кручі.
— Таточку, — кричу, — у нас лошатко!
— Це тобі мій подарунок на день народження, — обняла мене хрещена. — Восени тобі буде десять, от і доглядай лоша. Воно твоє.
Боже, як я раділа! Два тижні лошата сліпі, а моя Ромашка така ручна, ласкава. Я щодня була біля неї, годувала, поїла, чистила. Щастю не було меж.

«Їду в місто. В ПТУ»

— Після дев'ятого класу вступила до Чернігівського ПТУ-1, що на «Хімволокні». Мріяла про спеціальність ветеринара, але в сім'ї не було грошей, щоб віддати мене" до технікуму у Козелець чи Бобровицю. Вирішили, що вчитимусь у ПТУ. Я плакала, не хотіла їхати. Тато везе мене возом до траси, а Ромашка слідом біжить. Очі в неї такі сумні, сльози біжать по щоках. Мо', й справді плаче.
Училася я в Чернігові три роки, а тоді ще шість працювала крутильницею на Аніді. Весь час не розлучалася з думкою, що таки вступлю до технікуму чи академії, аби стати ветеринаром чи зоотехніком. Ще вчилася в училищі, коли побувала у Києві на іподромі. Там ми з Олею, дочкою брата Колі, каталися на конях. Його жінка Оксана влаштувала нам таке свято.
Ну, мрія про ветеринарію так і залишалася мрією. Платити за навчання батьки не могли. Я все розуміла і образи на них не держу.

«З Романом ми знайомі ще з 9 класу»

— Романа я знаю ще з дев'ятого класу. Були просто друзями, гуляли в одній компанії. Коли служив в армії, писав мені листи. Чисто дружні.
Після служби він працював у Києві в охороні. У нього вже була мобілка. І мені подарували телефон на день народження. Ми почали передзвонюватись. А тоді він заробив грошей і купив жигулі-шістку. їздив з Веселого на авто до нас у Слобідку гуляти.
Я в той час уже працювала на Аніді. Якось приїхала на вихідний додому, по телефону розшукала Рому. Виявилось, що нам добре разом. У жовтні ми найняли в Чернігові кімнату і поселилися в неї. Рома влаштувався в майстербуд стропальником. А в травні він каже: — Давай повернемося в село. У мене ж там хата. Тітка Ольга Романівна залишила. Я ремонт косметичний зробив. Жити цілком можна. Ну, які ми з тобою городяни? Будемо жити в селі. Город посадимо, хазяйство заведемо.
І ми переїхали сюди. Ромашку батьки віддали мені ще восени. Брат Романа Сашко приходив її годувать. Тепер же ми кобилою попорали город, 30 соток. Грядки удвох з Ромою садили. Вирішили, що треба купить теличку. Позичили гроші у мого брата і восени купили. А ще гусей. Моя мама дала гусака. Навесні купили два десятки курей. Ціле літо я з ними няньчилася.

Два дні — 23 і 24 травня 2009 року гуляли наше весілля. У своїй хаті. Бачите, тут місця багато. 75 душ зібралося. Було весело. У нас є такий звичай, коли свідки збирають з гостей гроші на майбутню дитину. У свідка молодого в руках голубий повзунок, куди кидають гроші на хлопчика, а у свідка молодої — рожевий на дівчинку. У якому повзунку буде більша сума, те й укаже, хто у пари народиться першим — син чи дочка. Мій брат Коля питає у мене:
— У мене 10 доларів. Куди кидать? На хлопчика чи дочечку?
— Кидай на хлопчика, — кажу я. Мріяла про сина, хоч Рома хотів дочку.
Голубий повзунок переміг. Там нарахували 120 гривень. А в рожевому тільки 87. Так що у мене мав бути першим тільки син.
Батьки подарували нам на весілля теличку, брат Вітя — кабанчика. Мені хотілося, щоб усе в мене було: і кролі, й індокачки, гуси. Зразу завели велике хазяйство. З теличок виросли дві корови. І досі їх у мене дві. Кролі, правда, передохли. Із птиці держу тільки курей. Ще кінь, порося.
Рома пішов трактористом у місцеве господарство, а я порядкую вдома.
А тоді на четвертий день після весілля я потрапила до обласної лікарні. Виявилось, що в мене проблеми з нирками. Доки ішов пісок, було ще так-сяк. А коли вже не стало сил терпіти біль, повіз мене Рома в Сосницю. Звідти направили до Чернігова. Камінь роздробили лазером. Тепер час від часу болить поясниця. Може, від важкої роботи.


Зоя та Роман Сипченки

«Чого він такий маленький?»

— запитав Роман, побачивши вперше сина.
— У лютому мені ні з того ні з сього захотілося томатного соку. Рома вніс з погреба банку помідорів. Я випила рідину з них, а соку все рівно хочу. Рома поїхав у магазин, а свекруха питає:
— А ти не вагітна?
І я так легко у відповідь:
— Уже два тижні.
19 вересня 2010 року у нас народився син вагою 3870 грамів зростом 57 сантиметрів. О першій годині ночі Роман відвіз мене у пологовий будинок у Сосницю, а о другій годині дня мені поклали на груди моє щастя, мою дорогу дитину.
Того дня у Слобідці поминали тата. Минуло півроку після його смерті. Уранці зателефонувала сестра Настя:
— То ви приїдете?
— Ні, — кажу, — я вже у роддомі. Тільки нікому не кажи, доки не народжу.
У лікарні на сходах чекали цієї миті Роман і його мама, з якою ми вже стали рідними. Коли їх пустили до мене, Рома побачив сина, усміхнувся і питає:
— Чого він такий маленький? А тоді взяв мене за руку:
— Зоєчко, що ти хочеш?
— Їсти дуже хочу, — кажу.
Вони з матір'ю помчали додому і привезли мені свіжого гарячого супу. Я з'їла його весь. Здавалося, нічого смачнішого ніколи не куштувала.

Через п'ять днів нас із сином виписали. А 28 вересня мій день народження. Приїхали брати і сестри, подарували пральну машину.
— Тепер вона тобі особливо потрібна, — сказали.
Годувала я Сергійка недовго, всього два місяці. Молока виявилося мало. Почалися суміші, кашки. Та ріс він добре. У сім місяців вимовив перше слово. Не мама, не баба, а папа. Радості Роми не було меж. А мати Людмила Романівна сказала:
— Папин хлопчик. Що ж, діти, другою дитиною у вас теж буде син, не дочка.
А тато наш хоче донечку. Нехай підросте Сергій, буде мені поміч. Тоді вже думатимемо про сестричку чи братика для нього.
Коли в синочка різалися зубки, він ляпав ручкою по віконному склу і все папав:
— Папа, папа, папа...
У дев'ять місяців почав ходити. Та так швидко! Туп-туп-туп!..

«Я – щаслива жінка»

— Скоро вже три роки, як ми тішимося нашою дитиною. Головна нянька у нас — мати. Серьожа у неї перший онук. Після нього у Романового брата народився Коля. Так що рід Сипченків не переводиться.
На честь народження сина ми посадили біля хати новий сад. 4 яблуні, 2 груші, персик, полуниці. Цього року на персику зріє десяток перших плодів.
З кобилою Ромашкою я Серьожу познайомила давно. Він уже не боїться коня, їздить на ньому верхи. А ми сідло придбали, справжнє, ремінне. Виміняли за індика. Тепер і я їжджу в сідлі. Правда, часу нема на такі бажані прогулянки. Крім городу біля хати, у нас ще 2 гектари картоплі. Завжди багато консервую. Компотів з черешень, вишень, полуниць, абрикосів, смородини закриваю не менше 50 трилітрових банок. Щоб вистачило на зиму. Варення варю. Роман у мене солодкоїжка.
А Сергійко неперебірливий у їжі. їсть усе. Любить деруни, оладки, молочну кашу.
Хочемо зробити ремонт у своїй старій хаті. Воду провести, душову кабіну встановити. На це, звісно, потрібні гроші, і не малі. А працює ж у нас тільки батько — механізатором у ПСП імені Довженка. Здаємо молоко Менському сирзаводу. Платять, правда, мало, по 2 гривні за літр. Дешевше, ніж коштує вода. Але ми щодня здаємо 30 літрів. Возимо у Слобідку. У нашій Ганнівці, як тепер зветься Веселе, тільки п'ять корів. Хто ж сюди їздитиме за молоком? От і везу я його підводою у Слобідку. Коли не встигаю, заводить авто Роман. Десь у місяць молоком заробляємо 1200 гривень.

Почали помічать, що наша Ромашка захворіла. Їй ще тільки 17 років, для коня це невеликий вік. Ветеринари кажуть, у неї щось із легенями. Навіть думать боляче, що доведеться розпрощатися з моєю улюбленицею. Та якщо вже таке станеться, коня обов'язково купимо. Може, лоша. Для мене ця тварина — як член сім'ї. Роман мене підтримує.
От ви питаєте, чи я щаслива. Дуже. У мене прекрасний чоловік, який мене любить. У мене — син, кровиночка моя. Любить і шанує свекруха Людмила Романівна, яку я зву мамою. Спасибі Богу, жива моя мати Лідія Іванівна. Є ще дев'ять братів і сестер, ще два брати мого чоловіка. Ми всі дружні між собою, готові прийти одне одному на поміч. Є їхні діти. Ну хіба це не щастя? Я — щаслива жінка.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №30 (1420)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.