Мінометник із Кархівки

Перед війною в 41-му Василь Райський закінчив дев'ять класів. Коли в кожну оселю принесла сумну звістку чорна птаха війни, чоловіків призвали в армію. Старші Василеві брати пішли на фронт, а його рік ще був непризовним. Отож переживав окупацію вдома, допомагав рідним. Сьогоднішнім юнакам і дівчатам такого ж віку, певно, важко уявити, як непросто було їх ровесникам опинитися в неволі на невизначений час. Воєнні роки так глибоко закарбувалися в свідомості нашого співрозмовника, що він вирізняє їх окремим періодом, адже в юності люди сприймають усе глибоко й емоційно.

- Моя молодість проминула у війну, - ніби одразу підсумовує Василь Дмитрович. - І додає: - Хоча окупаційний режим і був з комендантською годиною, однак молодь потайки зустрічалася. Криючись від стороннього ока, юнаки й дівчата спілкувалися, розважалися, мріяли про повернення Червоної Армії. Дехто й долю свою обрав-вимріяв на тих «вечорницях».

Осінь 43-го принесла довгоочікуване звільнення й покликала на фронтові дороги нове поповнення. Залишив батьківську оселю й менший син Райських, потрапив на І Український фронт. Воював у складі 128-го полку 121-ї дивізії мінометником. На долю молодого солдата випали тяжкі бої в Білорусі, Чехії, Югославії. З кожним днем ближчою ставала перемога, але й бої запеклішими. Гинули однополчани на півдорозі, за півкроку до миру. Війна безжалісно й сліпо топтала молодий цвіт, забирала досвідчених воїнів, рядових і командирів - чиїхось синів, батьків, наречених.
Перемогу зустрів Василь Райський у місті Бреслау. Завершилася тяжка фронтова праця, але дорога додому подаленіла, їхній призов продовжував службу. Частину перевели в Самарканд. Демобілізувався фронтовик тільки в 1947-му році.

Після тривалої розлуки учорашнього солдата переповнювала радість від кожного кроку по рідній землі. Удома швидко зорієнтувався, чим зайнятися. Влаштувався в МТС. Спершу працював обліковцем тракторної бригади, потім закінчив школу механізації, вивчився на механіка. На довгі роки пов'язав свою трудову діяльність із технікою, деякий час завідував майстернями, працював заступником керуючого. Не просто виконував виробничі обов'язки, а ще й займався раціоналізацією виробничих процесів, чимало вніс своїх пропозицій, які успішно використовували в МТС.

Не за тридев'ять земель шукав Василь Райський свою долю. Навіщо когось шукати, коли однокласниця Пелагея, його симпатія ще з часу отих окупаційних зустрічей, живе неподалік? Побралися, пліч-о-пліч прожили довге родинне життя, трьох синів виростили, у люди вивели. П'ятеро онуків (троє дівчат і двоє хлопців) та вже й двоє правнуків продовжують родинну гілку. Є біля хати садок, щороку теплої пори розквітають півонії й гортензії, посаджені господинею. На жаль, не дожила Пелагея Степанівна до сьогодні. Василь Дмитрович старається триматися, не годиться ж фронтовику у відчай впадати, тільки б здоров'я не підводило. У травневі дні, означені Великою Перемогою, в якій є і його доля, колишній мінометник пригадує й ту щасливу мить, коли дізнався про Перемогу, й свої фронтові дороги. Ніби віхи на них - нагороди: орден Слави III ступеня, медалі «За отвагу», «За бойові заслуги», «За победу над Германией», а численні ювілейні - то знак шани у мирний час.

Ніна Петровська, газета «Наш край» №37-38 (9177-9178), 9 травня 2013 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.