«Я бачу все, та тільки не очима…»

Ніхто не чекав тієї біди, але обоє дітей Ольги Прокопенко народилися із вродженою глаукомою. Де тільки вона не побувала з ними, до яких медичних світил не зверталися, та жодна операція не дала бажаного результату. Сина вже нема на світі, а Наташа живе з матір'ю в селі Івківці Прилуцького району. Людина надзвичайно обдарована, вона в'яже, пише вірші, гарно співає, а головне — ростить донечку. Три роки тому Наташа вийшла заміж, а 6 січня 2012-го народила здорову дівчинку, яку назвала Вірою. Хіба це не щастя?

Хрест свій Ольга несла сама

— Покійний мій чоловік був з Ростовської області, — розповідає Ольга Іванівна. — Ні в його роду, ні в моєму сліпих не було. Чому та біда спіткала наших дітей, сказати не можу. Андрійко, якого народила у 1971 році, до чотирнадцяти літ трохи бачив. Був у сьомому класі Київської школи-інтернату для сліпих, коли хтось із хлопців вдарив його в око. З'явилася світлобоязнь, а далі повна сліпота. Після восьмого класу Андрійко повернувся додому. Дуже хотів працювати. Влаштувався в Ніжин, на підприємство Українського товариства сліпих, а далі і в Київську організацію слюсарем-складальником-надомником. Виготовляв металеві затискачі для штор. З часом підказав і Наташі, що можна там працювати.
Наташу я народила у сімдесят дев'ятому. Що вже пережила, побачивши незрячі очі дочки, годі й казати. До трьох років їздила з нею по лікарнях, усе ще надіялася повернути дитині зір. Десять операцій, які переніс Андрійко, толку не дали. Нащо ж мучити Наташу? І я сказала: «Все. Дочку оперувати не буду».

Хрест свій несла сама. Віктор виявився не тією людиною, яка б розділила зі мною ту тяжку ношу. Пив, гуляв. Коли підняв руку на дитину, терпець мій увірвався. Хату поділили на чотирьох. Його частину я сплатила. Пішов він від нас не зразу. І женитися пробував, і тинявся по світу, і бомжував. Помер у 1995 році. Ховали його ми. Діти так вирішили. Сказали: «Він же нас по-своєму любив».
Дітей мені допомагала глядіти покійна бабуся Софія Калениківна Головня, батькова мати. Свята була людина. Відійшла в інший світ у 97 літ. Того ж року, що й Віктор.
Жилося важко. Аліменти з чоловіка копійчані. Дитяча пенсія йшла нам тільки три місяці літніх канікул, в інший час — у школу-інтернат. Я хваталася за будь-яку роботу. Була листоношею, прибиральницею в школі, мила посуд у їдальні, там же працювала касиром. Порала город, тримала хазяйство. До дітей у Київ їздила часто. Дуже сумувала за ними, як і вони за мною.
Отак і жили.

На першу зарплату Наташа купила теплу кофту

Наташа закінчила десять класів тієї ж, що й брат, Київської школи-інтернату і вступила до Харківської міжобласної гімназії для незрячих.
— Думала, матиму повну середню освіту, а далі вступлю до університету, на філологічний, — каже вона. — Мріяла вивчати іноземні мови.
У неї є до цього здібності. Може, так усе б і склалося, але в Харкові вона провчилася тільки півроку. За станом здоров'я повернулася додому, в Івківці.
Тоді Андрій і підказав їй, куди можна влаштуватися на роботу. Перший запис у її трудовій книжці — слюсар-складальник-надомник галантерейного цеху №3 Київського навчально-виробничого підприємства УТОС №1.
— З першої зарплати я за 90 гривень купила теплу кофту. Рожеву! — сміється Наташа.
Верстат для штампування металевих затискачів для штор видало підприємство. Заготовки з Києва привозила мати. 20 кілограмів у руки — і на поїзд до Прилук, а далі автобусом до Івківців. Так само транспортувалися й готові вироби.
— Взимку, коли роботи в городі немає, допомагала штампувати ті зажими, — каже Ольга Іванівна. — Було, що й 900 гривень заробляли, і 800, і 700. Уже прибавка до пенсії. Пальці, звісно, загрубіли, але то дрібниці.
Далі Наташа влаштувалася в таку ж організацію в Пирятин. Складала фільтри для тепловозів. Жила в гуртожитку. Сама прала, сама варила.
— Першою стравою, яку я приготувала, була рисова каша, — згадує Наташа. — Так захотілося, що вирішила: зварю! Ну, а далі вже були супи, картопля... Каву варила, бо дуже люблю. Ні-ні, не розчинну. Справжню, змелену з зерен. Щоб пахла!

Пам'ятає сонячне сяйво й зелену траву

Навчилася жити без сторонньої допомоги. І раптом — нова біда. Застудила вухо, страждала від болю. А 11 травня 2008 року в селі біля магазину раптом оступилася і впала. Ударилася щокою. Та так, що ліве око лопнуло.
З Прилук її «швидкою» відправили до обласної лікарні. Там зібрали око по частинках і зашили. Через 5 днів виписали. А рана почала гноїтися. Знову операція. Око довелося видалити.
Їй було ще тринадцять, коли вона травмувала праве око. Вимикала магнітофон і вдарилася оком об ріжок стола. Склеру зшили в інституті мікрохірургії ока в Києві. Хірург Олена Володимирівна Акименко все зробила добре. Але почалося відшарування сітківки.
— До того часу я трішки бачила, — каже Наташа. — Розрізняла кольори, силуети. Навіть великі друковані літери. Та коли видалили ліве око, настала повна сліпота. Не бачу нічого. Пам'ять береже сонячне сяйво і зелену траву.
Від депресії, яка все ж навідувала дівчину, рятувало листування з такими ж людьми, як сама. їй писали з різних куточків України, з Росії і Білорусі, з Єкатеринбурга, з Підмосков'я, Усть-Ілімська, Вітебська, Владикавказа, Запоріжжя, Калуша... Шрифтом Брайля вони говорили про все на світі, розповідали про себе, розпитували про неї. Незнайомі люди простягли їй руку підтримки, дали надію на життя.
Вірші Наташа пише з дитинства. Світлої пам'яті Віктор Вовк, композитор із Прилук, створив на них кілька пісень. А знайомство з чудовим поетом Миколою Турківським викликало у дівчини бажання писати українською. Тоді й народилися оці рядки:

А мої очі дивляться в нікуди,
Вуаль пітьми — це все моє життя.
Я в темряві живу і жити буду,
Як от живуть усі під сонцем люди,
Радітиму життю, немов дитя.
Я чую, як виводить пісню пташка,
Я чую, як на землю пада лист.
Я чую, як цвіте в саду ромашка...
Мені в житті ще буде ой як важко,
Але ж і добре буде ще колись!
Я відчуваю сіль сльози гіркої,
Печаль і радість, і кохання мед.
Я назавжди залишуся собою,
Переможу в жорсткому двобої
І не прийму пітьми жорстких тенет.
Я відчуваю запах рути-м'яти
І свіжу прохолоду споришу.
Чого мені у Бога ще благати?
Я маю все, що треба мені мати,
І долі іншої я не прошу.
Така я є. Така вже моя вдача.
На крилах мене янгол мій несе.
Ще буде важко, та я не заплачу.
Нехай очима зовсім я не бачу,
Але душею бачу я усе!

І тоді з'явився Влад

— Із Владом Полтараком нас звела доля у грудні 2008 року на мобільній конференції, — розповідає Наташа. — Це коли через мобілку спілкуються не двоє, а більше людей. Ми говорили з Владом, доки не розрядився мій телефон. 16 січня я зателефонувала йому. Відтоді спілкувалися щовечора. Було, до другої години ночі, а у квітні, щоб не заважати спати мамі, я вийшла з телефоном під хату. Опам'яталася тільки тоді, коли мама торкнула за плече:
— Дочко, ти не здуріла? Вже п'ята ранку.
Натравневі свята Влад приїхав до нас. Він народився шестимісячним вагою 950 грамів. У барокамері, де лежав, киснем попекли очі. Якийсь час світловідчуття немов би було. А в тринадцять літ хлопець захворів на кір і остаточно осліп.
На вокзалі у Прилуках Влада зустріла моя мама. її вразило, коли він забрав з її рук сумку, сказавши:
— Ні-ні, важку сумку жінки не повинні носити.
Влад гостював у нас два тижні. Від'їжджаючи до Харкова, запросив мене на свій день народження, який у нього 4 червня. Я їздила, познайомилася з його сестрами.

А в липні зателефонував:
— Я тебе забираю до себе. Поживемо у цивільному шлюбі.
Я погодилася. Жила у Влада до кінця серпня. А 2 вересня був 60-річний ювілей моєї мами. За святковим столом, коли підняли третю чарку — за любов, Влад звернувся до моєї рідні:
— Кажу вам, — промовив, — я сватаю Наташу.
Весілля ми призначили на 21 листопада. Ця дата знаменна для нашої сім'ї. Саме 21 листопада 1969 року побралися мої батьки, а 21 листопада 79-го о 21 годині народилася я. Заміж я йшла у день свого 30-річчя.
Звісно, ми мріяли про дитину. Я хотіла донечку — Віру. Влад казав, що сина назве Андрієм, як звали мого покійного брата. Диво сталося навесні 2011 року. Після Великодня я залишилася у мами. Коли з'явилися перші полуниці, мої улюблені ягоди, смакувати їх уже не змогла.
Вагітність проходила важко. Мучили токсикоз, набряки, високий тиск. Але очікування дитини від коханого чоловіка — то таке щастя, що все інше можна витримати.

«Привіт, Віро!»

— Донечку вагою 3220 грамів, зростом 52 сантиметри я народила 6 січня 2012 року о 13 годині 10 хвилин, — розповідає Наташа.— Аби не ризикувати, лікарі зробили кесарів розтин. Усе життя дякуватиму Людмилі Василівні Максимчук
і Людмилі Степанівні Линник, які допомогли з'явитися на світ моєму щастю. Ще була під наркозом, коли почула:
— Наталочко, ти народила доцю. Прокинувшись остаточно, я попросила:
— А можна дитину побачити?
Я торкнулася її носика і мовила:
— Привіт, Віро!
Далі попросила акушерку:
— Дайте чоловікові доторкнутись до дитини.
Коли малу несли з операційної до пологового будинку, Влад доторкнувся рукою до її щічки.
Чоловік жив з нами в Івківцях до самого травня. Вставав уночі до дочки, носив її на руках, колихав, пестив. І дякував Богові і мені за радість батьківства.
Ми й досі з дочкою у мами. Тато наш у Харкові, працює. Підшукує квартиру, де ми житимемо сім'єю, їздить до нас часто, тішить малу і мріє, коли ми будемо з ним постійно.

Вірочка росте. Перше слово, яке вимовила чітко, було папа. Вже пізніше мама, баба, дай, ді. Обзивається по телефону до тата: «Папа! Папа!» Пішла доця у рік і два місяці, 6 березня. І вже не сидить на місці ні хвилинки. У неї хороший слух. Тільки почує музику чи пісню, починає підспівувати, пританцьовувати.
— У маму вдалася! — бере онуку на руки Ольга Іванівна. — Наташа почала говорити дуже рано. А у вісім місяців, ще ходити не вміла, раптом заспівала «Несе Галя воду». Ми з нею якраз у лікарні були. Там усі здивувалися, коли крихітка завела пісню. Та так чітко, без фальші.
Наташа співає дуже гарно. Не раз з ансамблем з УТОСу виступала зі сцени у Прилуках, Чернігові, Києві, Полтаві, має грамоти і дипломи. І на наше прохання завела українську народну «Ой там на горі, ой там на крутій».
І Вірочка вмить сповзла з бабусиних колін, залишила іграшки, замугикала.
— Чуєте? Моя ти радість! — простягла Наташа до дитини руки.
— Наташо, — попросила Ольга Іванівна дочку, — прочитай мого улюбленого вірша.
— Прочитайте, Наташо, — приєдналися й ми.
— Ну добре. Слухайте.

Я бачу все, та тільки не очима,
Я чим завгодно бачу вас усіх.
Я бачу весну, літо, осінь, зиму.
Я бачу вашу посмішку, ваш сміх.
Я бачу ваші сльози, ваше горе,
Я бачу вашу радість і печаль,
Дарма, що застилає очі морок,
Дарма, що чорна на очах вуаль.
Душею й серцем я все чітко бучу.
Побачить можу щастя і біду,
Бо ще в житті для когось щось я значу,
Тому ніколи духом не впаду!

Віршів у Наталії Полтарак багато. От би знайтися добрим людям і видати їх книжкою!

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №12 (1402)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.