Одна любов на все життя

Одна любов на все життя

Дуня Вересоча з Охіньок Прилуцького району і Микола Зотов з Рязанської області зустрілися у Польщі влітку 1945 року. На вулиці польського міста Замостя Дуню та її землячку Галю зупинив військовий патруль. Гвардії старшина був високий, синьоокий. Попросив у Дуні домашню адресу, пообіцяв писати. І, що важливо, адресу не загубив. Мабуть, дівчина відразу сподобалася. З того літа минуло 67 років. Дуня і Микола прожили їх разом.

«Куркульська морда, хочеш сало їсти?!»

Дуня народилася в Охіньках. У неї було чотири сестри і двоє братів. Няньчити нікого не довелося — Дуня була в сім'ї найменша. Батька звали Сильвестр Андрійович Вересоча. Мати — Маруся Омелянівна. Дуже беручкі до роботи. Жили заможно, гарно. У господарстві — кінь, корова, свині, вівці, чимало землі.
У 1929 році у селі організували колгосп. Батько вирішив до нього не вступати. Його посадили до в'язниці. Сільські активісти (так їх тоді називали, а нової назви так ніхто і не вигадав. — Ред,.) прийшли і забрали корову, овець, запаси їжі, цибулю. Навіть квас вилили, а порожню діжу прихопили з . собою. Сім'я зарізала кабана, то свіжину забрали також.
— Куркульська морда, хочеш сало їсти?! — почула скривджена сім'я від сільського комуніста. Мати змушена була записатися в колгосп. А через два місяці із в'язниці відпустили батька.

Мати сушила листя з липи і пекла оладки

У 1932 році в Охіньках почався голод. Маруся Омелянівна сушила листя з липи, пекла ладки. З цвіту гарбузів варила юшку. Великий голод настав навесні 1933-го. Вересочі змогли посадити картоплю маленькими шматочками-«носками». На щастя, в їхній сім'ї ніхто з голоду не помер. Але влітку 1933-го трагічно загинув батько.

З радянського раю — у гітлерівський

Дуня ходила в школу тільки два роки. Закінчила два класи і пішла в люди, заробляти шматок хліба. Гляділа малих дітей у Лисках, згодом у Макіївці, потім в Охіньках. Була метка, жвава, їй запропонували роботу техпрацівниці у конторі місцевого колгоспу.
Дуня старалася. До блиску відмивала підлогу, в зимовий час рано-вранці натоплювала груби. Літом приносила квіти, ставила на стіл.
17 вересня 1941 року у село вступили гітлерівці. А у червні 1942-го Дуню і ще одинадцятьох односельчанок забрали на роботу в Німеччину. З Охіньок і навколишніх сіл молодь везли на підводах до Прилук. Поліцаї, які супроводжували юнаків та дівчат, попередили, що при спробі втечі будуть стріляти. Потім їх три дні везли залізницею у товарних вагонах.
Цілий ешелон остарбайтерів з України доставили в місто Магдебург. Там після санобробки їх вишикували у чотири шеренги. Приїхали німці-покупці, почали відбирати собі робочу силу. Дівчата плакали і просили не розлучати їх, бо вони з одного села. Але на це не зважали. Та все ж Дуня і її односельчанка Галя опинилися разом. Потрапили працювати на ливарний завод у місто Шейнебек. їх розвели по цехах. На одязі знак «Ост», на ногах дерев'яні черевики. Дуня працювала на свердлильному, згодом — на токарному верстаті.

Годували бруквою, морквою та капустою, картопляний суп був на свята. Але Дуня ще не забула і смак ладок з липового листя.
З часом вивчила німецьку мову. їй дуже хотілося в рідне село, до матері. Отож запитала літнього німця, який теж працював у цеху, коли їх відпустять додому.
— Поїдеш, як візьмемо Москву, — сказав німець.
— Поїдем, як візьмемо Берлін! — заперечила Дуня.
За це отримала ляпаса.
З часом її бунтівливий настрій змінився. Дівчатам дозволили виходити в місто. Дві німкені, яким вона допомагала по господарству, підгодовували її, давали одяг.
У травні 1945 року їх звільнили американці. Війна закінчилась.
Через деякий час Дуню разом з іншими радянськими наші солдати на автомашинах вивезли до Польщі.


Микола Данилович, Євдокія Сельвестрівна

Гвардії старшина

Миколі Зотову влітку 1945-го минуло 22 роки. У вісімнадцять його забрали в армію і відправили на фронт. Він вижив — це було найголовніше. Воював у піхоті. Потім потрапив в училище танкової частини. Був водієм бронетранспортера. Мав поранення. У 1943 році воював на Курській дузі. Там контузило. Після шпиталю направили в авіацію. Служив у 184 гвардійському бомбардувальному полку механіком. Найвагоміші нагороди — орден Вітчизняної війни другого ступеня і медаль «За бойові заслуги».
Микола побачив Дуню і вже про неї не забував. А невдовзі доля подарувала їм ще одну нагоду зустрітися.

«Полк перелітає на Прилуки»

З Польщі Дуня і Галя поїхали додому. Три тижні їхали. Спочатку добрались до Бахмача. Потім і до Прилук. І попутною машиною — в Охіньки. Саме були жнива. Біля контори, де Дуня колись мила підлогу, стояли віялки, жінки перевіювали збіжжя. Дівчата не були вдома три роки.
Треба було якось жити, і Дуня почала ходити на роботу в колгосп. І тут — оце так радість була! — прийшов лист від Миколи, того самого старшини Зотова. Він повідомляв, що полк перелітає до Прилук. Наступний лист був уже з Прилук. Микола цікавився, як доїхати до Охіньок. Дуня відписала.

І невдовзі гість у солдатській шинелі вже стояв на порозі її оселі. Подав руку, обійняв. Пообідали, поговорили. Провела свого гостя Дуня аж за село.
Микола приходив знову і знову, як тільки дозволяла служба. На жаль, серед односельців знайшлися «доброзичливці», які почали дорікати дівчині, що вона знайшла собі «кацапа». Мовляв, насміється — і тільки його й бачили. Дуня на те не зважала. Вона не забула, якими «добрими» можуть бути односельці, що колись з їхньої хати і діжу з-під квасу забрали.
Микола Данилович подав рапорт начальству, що хоче одружитися. Командир сказав:
— Привези наречену, хочу на неї подивитися.
Микола привіз Дуню у військову частину. Командир поговорив з нею і дав Миколі дозвіл одружитися.

«Вигнав тебе канап?»

У 1946 році Миколу Даниловича демобілізували. Молода сім'я оселилася в Охіньках. Почали будуватися. У1947 році народився первісток — син Льоня. Чоловіків у селі було мало, Дуні заздрили через Миколу. Подружжя поїхало у Рязанську область, до батьків чоловіка.
А тут свекруха не сприйняла невістку з України. Навіть до страв, що готувала Дуня, не доторкалася.
— Поїду додому! — твердо вирішила молода жінка. Попросила чоловіка відвезти її з сином на вокзал.
В Охіньках з неї сміялися:
— Вигнав тебе кацап?
Дуня мовчала. Не вірила, що Микола може її покинути. А він допоміг батькам заготовити сіно на зиму і приїхав до жінки та сина. Став шоферувати в колгоспі. Будувалися. У 1949 році народилася дочка Ніна, через чотири роки — син Михайло. Дуня працювала ланковою.
Але ті, що не давали життя раніше, і тепер не заспокоювалися. Купить Микола цеглу на будинок, привезе, вивантажить у дворі, а заздрісники дзвонять властям: «Перевірте, мабуть, він її вкрав». І так з усім. Довели до того, що сім'я завербувалася в Крим.


У 1945-ому

Збудували дім, виростили дітей

Микола Данилович на новому місці отримав роботу завгара. Дуня працювала на винограднику.
У Криму відпочивати добре, лежати на піску біля теплого моря. А працювати в умовах нестерпної спеки — то зовсім інше. Родина повернулася в Охіньки.
Дуня знову стала ланковою. Микола Данилович пішов водієм. Добудували хату. Жили дружно. Недоброзичливці втихомирились—хто помер, хто виїхав.
До родини Зотових прийшло визнання, повага.
Ланка Дуні Зотової вирощувала кормові та цукрові буряки, махорку, м'яту. Картоплю садили і вибирали вручну. їхня ділянка була доглянута, без бур'янів.
Євдокія Сильвестрівна була нагороджена орденом Трудового Червоного Прапора. Мала безліч заохочень, відзнак, у. Була депутатом сільради, членом правління колгоспу.
А вдома обробляла 30 соток городу.
Виросли діти. Льоня — в Криму. Михайло осів у Харкові. Рік тому його не стало. Дочка Ніна вийшла заміж за місцевого хлопця Івана Деменка. Іван Дмитрович працював головою колгоспу у селах Прилуччини. Був головою і в Охіньках. У1988 році, після тяжкої хвороби, у віці 43 роки його не стало.

П'ять онуків, п'ять правнуків

У Євдокії Сильвестрівни та Миколи Даниловича п'ять онуків та п'ять правнуків. Бабуся Дуня час від часу їх няньчила, а чоловік допомагав, її непосидюча натура не знала спокою і після виходу на пенсію. Пішла працювати на курятник. Дивувалася знана в селі пташниця, як Дуня вирощує півників, на кілограм більших, ніж в інших. Євдокія Сильвестрівна скромно відповіла:
— Того, що я стараюся.
Євдокія Сильвестрівна — останній колишній остарбайтер, Микола Данилович — останній учасник бойових дій, які живуть у Охіньках. Вони ровесники, обоє народилися під сузір'ям Діви з різницею 15 днів. Обом на сьогодні по 89 років. Безумовно, ці люди, на чию долю випали страшні роки великого горя, які через випробування понад шість десятиліть пронесли почуття великого кохання, заслуговують на безконечну повагу.
. Десять останніх років Микола Данилович прикутий до ліжка. Повністю втратив зір. Спілкуватися може лише з дружиною та дочкою Ніною. Євдокія Сильвестрівна дбайливо доглядає свого чоловіка. За це їй держава доплачує аж... 20 гривень.
Ніна допомагає батькам. Продукти з магазину приносить соціальний працівник Галина Даткун. Просторий дім сяє чистотою, яку далеко не завжди зустрінеш І в молодих господинь. У дворі порядок.

Микола Марченко, директор Охіньківськоі загальноосвітньої школи, тижневик «Вісник Ч» №8 (1398)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: